• Home
  • Рівність у світі
  • Українка-миротвориця ООН: «Наскільки мені відомо, першою жінкою, яка поїхала до Східного Тимору, була я»
Рівність у світі Статтi

Українка-миротвориця ООН: «Наскільки мені відомо, першою жінкою, яка поїхала до Східного Тимору, була я»

Патрульна інспекторка Алла Ралко з Полтавщини вже тричі брала участь в оонівських миротворчих операціях. Жінка, яку вже вважають досвідченою миротворицею, побувала на Східному Тиморі та на Кіпрі.

У поліції Алла Ралко з 2005 року. Нині вона інспекторка групи реагування патрульної поліції №3 Великобагачанського відділення поліції Миргородського відділу поліції ГУНП у Полтавській області й має звання капітана. Жінка говорить, що могла б мати вище звання, але нинішня посада не дозволяє його отримати.

Освіту Алла Ралко здобувала в Харківському університеті внутрішніх справ.

– Спочатку я планувала йти на юридичний. Але 2001 року там створили факультет з поглибленим вивченням іноземних мов і зібрали експериментальну групу з акцентом на англійській за спеціальністю «Міжнародна правоохоронна діяльність». Передбачалося, що колись цих людей залучатимуть до миротворчих місій. Англійська мова ще зі шкільної парти була моїм улюбленим предметом, тож я в вирішила спробувати, – каже учасниця миротворчих операцій на Східному Тиморі та Кіпрі.

Пані Ралко розповідає, що спочатку перспективи працювати у складі миротворчого контингенту здавалися дуже примарними:

– Знаєте, коли ми вступали до університету, нам говорили про перспективи професії, але ми пересміювалися й думали, що це порожні балачки.

Але коли майбутня миротвориця потрапила за розподілом до районного відділення поліції, відділи надсилали до міністерства дані про працівників, які знають іноземну мову, і її як потенційну кандидатку викликали телеграмою на відбірковий тур для первинного тестування.

– Внутрішня перевірка передувала міжнародному іспиту комісії з Нью-Йорка. Я склала внутрішній іспит, але мені на той час було 24. А вік оонівських миротворців – від 25 років. Тож я стала в чергу і, звісно, засмутилася, – говорить Алла Ралко.

Утім, чекати довелося недовго, незабаром зателефонували з міністерства – і закрутилося. Жінку викликали на ще одне тестування за тиждень до приїзду нью-йоркської делегації.

– Ми склали іспит із керування авто (адже це ще один обов’язковий елемент миротворчої діяльності), з поводження зі зброєю, адже в Тиморі ми мали при собі пістолет «Форт-12». Усі тестування ми пройшли вдало. Була співбесіда з представником департаменту миротворчої операції, і мене рекомендували в Судан.

Алла була готова їхати. У родині дівчини були не в захваті від майбутньої поїздки, але полісменка була рішуче налаштована їхати в Судан. Проте згодом відбулися якісь зміни, і Аллу Ралко відправили на Східний Тимор.

Коли сказали, що поїду на Тимор, мама купила атлас і почала шукати, де це. Мені зовсім не страшно було, – говорить миротвориця. – Перебувала там з 2009 до 2012 року. Це було моє, так би мовити, бойове хрещення у складі миротворчої місії ООН.

Довідка Поваги

Східний Тимор (столиця Ділі)

Війна почалася 1975 року, після проголошення незалежності острова від Португалії й тривала до 1999-го.

Конфлікт розгорівся між трьома угрупованнями: охочими залишитися у складі Португалії, прибічниками індонезійської окупації та політичною організацією, яка боролася за незалежність країни від Індонезії та Португалії. 

Тоді на Східний Тимор із України поїхало четверо: троє чоловіків і Алла Ралко.

– Згодом прибула моя одногрупниця, а через рік чи півтора приїхала ще одна дівчина з нашого факультету. Наскільки мені відомо, першою жінкою, яка поїхала до Східного Тимору, була я, – каже учасниця миротворчих операцій.

На Східному Тиморі новоприбулі мали протягом тижня  скласти заново Правила дорожнього руху, адже в колишній португальській колонії лівосторонній рух.

– Починалося все з патрулювання, ми ознайомлювалися з тиморським способом кермування, бо це такий собі crazy driving. Коли повертають, вони руку висувають із автівки, – розповідає поліціянтка. – Було незвично, звісно.

Три місяці Алла Ралко працювала в патрулі й ознайомлювалася з місцевістю. А потім відкрили вакансію координатора місцевої поліції, і миротвориця подала свою кандидатуру. Обов’язки координаторки передбачали узгодження навчальних процесів оонівської поліції з тиморійською інспекторкою.

– Спілкувалися з допомогою перекладача, – каже Алла Ралко. – У мене був керівник із Австралії, і коли він склав свої повноваження, я почала виконувати його обов’язки. А потім прибув новий заступник комісара з оперативної діяльності з Бангладешу, якому потрібен був особистий та адміністративний асистент. Я подала документи, пройшла співбесіду, і мене взяли. До моїх обов’язків входили організація плану роботи заступника, зустрічі з особовим складом, комісарами поліції тощо. Остання моя посада – радник із питань навчання місцевої поліції. Це практично координація всіх навчань.

Поліціянтка каже, що не все місцеве населення ставилося до миротворчого контингенту доброзичливо. Патрулювати доводилося в автівках, де скло було оснащене решіткою.

– Пам’ятаю, одного разу, коли ми чергували вночі, тиморійська молодь кидала каміння в автівку. А іншого разу битами потрощили скло на наших машинах та дзеркала заднього огляду, – згадує пані Ралко.

Окрім того, небезпеку на Тиморі становили тропічні хвороби денге та малярія, а також крокодили й деякі види плазунів.

Загалом поліціянтці, яка за своєю природою досить контактна людина, було досить просто знайти спільну мову з тиморійцями.

За час служби не доводилося стикатися з гендерними упередженнями, запевняє Алла Ралко:

– Жодного разу за три мої відрядження я не відчувала упередженого ставлення колег. ООН активно просуває ідеї гендерної рівності. Навпаки, вони заохочують якомога більше жінок спробувати свої сили в лавах миротворців. Тобто не було такого, що сиди вдома й виховуй дітей – з жодного контингенту. У нас були дуже дружні стосунки – як між членами української місії, так і з представниками інших національностей.

Українка розповідає, що в тиморській поліції працює досить багато жінок: приблизно 60 на 40 відсотків. У патрульній поліції жінки працюють пліч-о-пліч із чоловіками, і в інших службах – теж.

Сказати, що жінкам у складі миротворчого контингенту ведеться складніше, поліціянтка теж не може. Говорить, що все залежить від особистості. Немає конкретної формули успіху. Усе залежить від того, до чого миротворець готовий.

Окрім Східного Тимору, Алла Ралко у складі миротворчого контингенту двічі відвідувала Кіпр (2013-2014 й 2016-2018 року). Із другого відрядження полтавка повернулася на День Незалежності минулого року.

Миротвориця розповідає, що в Тиморі було складніше працювати, аніж на Кіпрі.

– Усі чоловіки, які спроможні були захищати країну, брали участь у військовому конфлікті. Залишилися жінки та діти, які були незахищені. Нам не рекомендували десь ходити вночі, адже, як я розповідала, була агресивно налаштована молодь. Але принаймні під час моїх відряджень зброю ми не застосовували, – говорить Алла Ралко.

Порівняно з Тимором, Кіпр був більш цивілізований. Буферна зона відділяє Південний Кіпр від Північного. Фактично, північна частина острова самопроголошена, як наші ДНР і ЛНР, її визнала лише Туреччина. Мирні демонстрації зазвичай відбуваються в буферній зоні, інколи в місті Нікосія на вулиці Ледра. Оонівські ж полісмени та військові мали забезпечувати мирне проходження цих акцій.

Довідка Поваги

Кіпр (столиця Нікосія)

Із 1974 року острів Кіпр розділений на дві частини. Саме тоді Туреччина вторглася на острів у відповідь на спробу перевороту з метою об’єднання Кіпру з Грецією. Після цього він розділився на самопроголошену Турецьку Республіку Північного Кіпру (її визнає тільки одна Туреччина) і Республіку Кіпр із переважно грецьким населенням. 

Зараз Алла Ралко чекає на наступні іспити. Каже, що її вважають досвідченою миротворицею, адже має вже три місії за плечима. Її робота – це не лише служба, а й нові знайомства та місця. Серед друзів українки – австралійці, індуси, нігерійці, кіпріоти, ірландці.

Попри свій досвід, нині Алла Ралко працює в районному відділі поліції. Жінка має амбіції просуватися кар’єрними сходинками, але конкретних пропозицій їй не надходило.

– Мене часто питають: що ти тут робиш? Я просто якось пасивно до цього ставлюся. Можливо, поштовх потрібен. Але я до змін готова, не боюся їх, – резюмує поліціянтка.

Наталка Сіробаб

Фото надані героїнею для Поваги

Схожі записи

Ірина Снітинська: «Спали мости, почни робити те, що тобі любе»

admin

Современная женщина глазами брендов: самые необычные проекты начала 2014

admin

Успішні жінки, що обрали «чоловічі професії»

admin

Залишити коментар