Колонки

«Традиційні цінності»

Оксана Луцишина

…Циркулювала просторами Інтернету якась петиція проти «пропаганди гомосексуалізму», в якій маємо вже не тільки цитати зі Святого Письма (вибіркові, звісно – бо, як знаємо, Христос казав лише про любов до ближнього, а про електронні петиції, здається, не казав нічого), але й посилання на певну кількість англомовних наукових праць із колонками статистичних даних.

Загалом гомофобія – це щось на зразок останнього фронтиру на наших теренах; навіть клятий фемінізм не викликає вже такої реакції у загалом же добрих людей, а часто й інтелектуалів, як права сексуальних меншин.

Багатьом чомусь здається, що це якась менша величина, що на це можна махнути рукою, і що всі інші свободи  – важливіші. Мовляв, спершу розбудуємо державу, а тоді вже… Ну, це в кращому разі. У гіршому ж – чуємо відвертий протест, мовляв, я за Україну і за права жінок, і за Євросоюз – але до чого тут ще і ці «гоміки», чому я маю слухати про їхні проблеми і терпіти видовище двох закоханих чоловіків? Хай би собі практикували свою любов удома.

У нашій державі, мовляв, є більші проблеми. Чому ж, кажуть, я маю цим перейматися?

Чому? Пояснюю.

Переважно аргументи з історії сексу не мають успіху. Доводилося і самій цитувати таким «віруючим» відомий розділ із Книги Левіт, у якому конкретно розписано, за яку сексуальну (або і не сексуальну) провину і кого треба закидати камінням, і спостерігати, як цитують її інші – і абсолютно даремно. Я собі так гадаю, секс – і тут мали рацію і Фройд, який би вже неодноразово плакав, і Фромм, коли казали, що почуття вини надійно учеплене до поняття сексу, і так просто ми цього ярма не скинемо.

Це проблема цивілізаційна, живе вона в нашій підсвідомості, і навіть позірно «розкута» людина часто навіть не уявляє власного ландшафту цієї зони буття. Секс суворо регламентовано, бо якби цього не було – настав би, як кажуть, хаос. Може, це було би добре, а може і ні – залежно від того, яку саме цивілізацію ми би всі погодилися будувати. Тому, коли виринає питання власне сексуальних меншин, одразу починається бурхлива реакція: може, не так і на самі практики («хто там і що робить, і з ким»), як на сам факт винесення сексуального із зони приватного, замовчаного, в зону публічного обговорення.

Від Книги Левіт я наразі утримаюся. Про Давню Грецію теж не буду, це у Платона все можна спокійно собі прочитати. Утримаюся й від чергового пояснення слова «гендер», бо це вже стає не смішно, тим більше в наш час – наскільки мені відомо, у гуглі поки що нікого не забанили.

Але виникають нові й нові ідеї з приводу того, як «гендер» нам нав’язав дикий Захід; як молоді люди протестують проти слова «гендер» (ну з таким же успіхом можна протестувати проти, наприклад, слова «астрономія»; взагалі протест проти реальності, яка просто собі існує, справа не така й рідкісна – біда лише в тому, що відрив від згаданої реальності у наших суспільствах не дуже-то вітається); як маститі письменники вживають слово гендер як свого роду синонім до слова фемінізм… ну і так далі. Ні, я про це сьогодні не буду. Втомилася.

Натомість пропоную подивитися на проблему з іншого боку. Ми живемо в епоху, так би мовити, розвинутого капіталізму – назвемо це наразі так. Це зовсім не комплімент  – є маса праць, і я тут не про марксистів, де ця форма співжиття викрита як доволі недосконала – перш за все за відверто споживацьку, навіть хижацьку, ідеологію, особливо щодо природних ресурсів. Але мені хотілося би наразі без оцінок.

Я хочу подивитися на певну модель суспільства західної цивілізації (а ми – західна цивілізація, якщо говорити з точки зору культури, бо засадничо нашою базою є Біблія і грецька міфологія). Як знаємо, основною формою структурування суспільства і співжиття індивідів є родина; тут починається найцікавіше, бо виникає питання – а що ж це власне таке? Любителі «традиційних цінностей» одразу підуть у наступ, цитуючи ту ж Біблію (свідомо і вибірково) і радянський ЗАГС (несвідомо і теж вибірково): ну як же, чоловік і жінка плюс їхні бажані й численні діти, а на додачу совєт да любовь.

Що робити з, наприклад, історією Якова і його одночасними шлюбами з Лією і Рахіль, неясно – тут щось явно не улягає в парадигму (і такі приклади можна множити). І це я ще мовчу про українські ж традиції вечорниць, які включали «притулу» та інші сексуальні елементи (от вони вам, традиційні цінності, цього разу достеменні!) та сороміцький наш же фольклор. Ну й можна, просто заради любові до істини, трохи й вийти за рамки західних цивілізаційних структур і подивитися, як люди живуть в інших частинах світу і що вважають родиною – тут можна згадати індіанські племена Північної Америки, де ідеологія «традиційної родини», нав’язаної цим народам білим населенням, вважається відверто насильницькою, особливо щодо жінок; численні дослідники й дослідниці вже описали цю проблему; річ у тім, що багато з цих племен – матрілінеальні, тобто приймають ім’я матері, а не батька, і відповідно проблема батьківства насправді не є проблемою. Чия дитина – ясно: вона материна, а батьком може бути будь-хто.

Центром тяжіння такої моделі є жінка, та, що дає життя, а не чоловік, який потребує чистокровного власного «спавдкоємця» і тому нав’язує суспільству закони «чистоти» і прескриптивної моногамності (для жінки, бо його самого то переважно не стосувалося, якщо ви уважно читали бодай історію). Ну теж традиційні цінності, що ж поробиш.

Ума Нараян описує таку ситуацію: індійський уряд вважає фемінізм небезпечною західною практикою, але користується західними виборчими технологіями, телебаченням (теж винайденим не в йогівському ашрамі), рекламою, мобілками тощо. Це цілком відповідає і стану речей в Україні. У нас теж «протестують проти гомосексуалізму» (який, згідно з підписантами, прийшов до нас із заходу, де вже нібито поруйнував ціле суспільство) на айфонах. Не кажучи вже про те, що Інтернет теж винайшли не у традиційному українському селі, махаючи для натхнення мотовилом.

Перепрошую, якщо поруйнувала чиюсь ілюзію.

Я колись читала цікаву статистику – 67 відсотків тих, хто живе у Верхньому Мангеттені (найпрестижніша частина Нью-Йорку) – неодружені люди, так звані singles, на позначення яких наша мова не дуже-то має термін: всі історично вживані терміни тут – осудливі, типу там «старий парубок» або «стара дівка» чи там «синя панчоха». Але ці люди – ніякі не сині панчохи, це активні й часто цілком задоволені життям люди, для яких бути самим – це свідомий вибір, а не життєва катастрофа.

Я далека від пропаганди цього (як і будь-якого іншого) способу життя, мене цікавить сам факт існування певного явища. Річ у тім, що в доіндустріальну епоху родина як така була запорукою виживання. Мати дітей означало мати не лише спадкоємців, але й робочі руки. Тільки з настанням епохи, як її називає Джон Гальперін, one paycheck – one hоusehold (одна зарплатня – один дім), у якій людина може жити сама й утримувати себе, з’явилася така соціальна ідентичність, як, наприклад, single – людина, яка живе сама, утримує себе сама і наймає собі житло, як правило, у великому місті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: I can’t believe we still have to protest this s**t

Аграрні культури не знають такої ідентичності; там людина вмурована в систему роду. Наприклад, дослідники гомосексуальності в сільських районах Мексики виявили, що сексуальність тут не є визначальною для соціальності – іншими словами, спати ти можеш (якщо ти чоловік; не йдеться навіть про жінок – тут все складніше), з ким хочеш, поки ти юний і неодружений, і громада дивитиметься на це крізь пальці, але потім ти все одно мусиш одружитися й народити дітей. Бо твоя доля – це частина долі роду, бо хтось же мусить обробляти поле. Це тобі не Мангеттен.

Коли людина може сама себе утримувати, вона може обирати соціальність і сексуальність. Така ознака доби, подобається нам це чи ні. А сексуальні практики серед людей гетеросексуальної орієнтації теж можуть викликати осуд – як-от відомі п’ятдесят відтінків. Справа вся в тому, що ми вже не живемо в часи щасливих Кайдашевих сімей, де в одній кімнаті сплять і старі Кайдаші, і Мотря з Карпом на полу (не плутати з підлогою), а заодно і їхні діти, і де секс (найчастіше репродуктивний, ну бо навряд чи на місцевому ярмарку водяться презервативи) відбувається десь на двадцятій хвилині засинання старих Кайдашів і цікавих до всього дітей, по тому як сім’я повечеряла повним складом біля хати, і дійство це аж ніяк не можна було би назвати вигадливим або навіть і приємним.

Культура сексуальних взаємин і взаємної ж насолоди (ну от, я все одно змушена трохи зачепити цю вибухову тему) народилася не в «традиційних» обставинах випасання ягняток за селом і не в солодких буколіках. Кінець дев’ятнадцятого – початок двадцятого століття, модернізація, розвиток технологій, урбанізація з усіма її (часто продуктивними) неврозами – ось колиска наших цивілізаційних виборів у сфері сексу і родини.

Ну, ясна річ, нам це може й не подобатися, але, знаєте, мені теж багато що не подобається в цьому світі. Наприклад, той факт, що в мене немає особистого бенгальського тигра, якого я могла би водити по котрійсь із ужгородських набережних на повідочку.

Підстав повернутися в минуле насправді немає; хіба що глобальне потепління закінчиться погано й почнеться міграція тих, хто його таки переживе. Але то вже буде інша модель, і ніхто наразі не готовий її серйозно обговорювати. А та модель, яку ми маємо зараз, міняється й буде продовжувати мінятися, а з нею й гендери (гендер – це всього лише соціальна роль, «перформанс», як сказала би Джудіт Батлер).

Будуть, тому що технології розвиваються далі; тому що міняється ринок праці; тому що міняється демографічна картина; тому що життя не стоїть на місці, і ще Франц Фанон, один із засновників постколоніальних студій, сказав десь у незапам’ятних шістдесятих, що жодна нація не може насправді повернутися у той «золотий вік», який вона сама собі створила в уяві, з дуже простої причини – бо це вже лише «викопні рештки», а не жива тканина культури.

Історія твориться тут і зараз, твориться нами. Капіталізм подарував нам інші ідентичності – і заперечувати це так само доцільно, як, наприклад, винаходити колесо. З того часу як з’явилися легітимні singles  – почався відлік часу іншої епохи, тієї, де родина зводиться іноді до двох людей однієї статі з адаптованою дитиною; сусідів, які мешкають разом, але не перебувають у сексуальних стосунках; поліамурних родинах (є і таке); тощо. Бо твою родину визначає система оплати праці, а не “традиційні цінності”.

І якщо ми будемо демонізувати якусь одну групу, підписуючи проти неї “петиції”, то структурно це буде приблизно те саме, як-от у давніх народів було знайти собі цапа-відбувайла: мовляв, люблю я бути цивілізаційно вільним, одружуватися з тими, кого кохаю (для любителів кохання нагадую, що до початку двадцятого століття шлюби в Європі теж не були “по любові” – і лише пост-вікторіанські покоління це змінили), але от “гоміки” нехай платять встановлену мною ціну ганьби, замовчування й сорому.

Тому що все прогресивне і хороше, як-от свобода совісті, свобода вибору, право на щастя нехай існує тільки для мене, гетеросексуальної людини, бо так написано в Біблії (хоча там якраз так і не написано)  – а всіх інших я прирікаю на вогняну геєну, яку зараз же і розпалю прямо отут у себе на подвір’ї.

А потім ще зроблю собі на її фоні селфі своїм гарним новим айфоном.

Оксана Луцишина

Схожі записи

Охорона материнства: які кроки має зробити Україна

admin

Чи буває сексизм щодо чоловіків?

admin

Повернення публічного сексизму або як «убити» словами

Марценюк Тамара

Залишити коментар