Повага
Колонки

«Традиційні цінності»

Оксана Луцишина

…Циркулювала просторами Інтернету якась петиція проти «пропаганди гомосексуалізму», в якій маємо вже не тільки цитати зі Святого Письма (вибіркові, звісно – бо, як знаємо, Христос казав лише про любов до ближнього, а про електронні петиції, здається, не казав нічого), але й посилання на певну кількість англомовних наукових праць із колонками статистичних даних.

Загалом гомофобія – це щось на зразок останнього фронтиру на наших теренах; навіть клятий фемінізм не викликає вже такої реакції у загалом же добрих людей, а часто й інтелектуалів, як права сексуальних меншин.

Багатьом чомусь здається, що це якась менша величина, що на це можна махнути рукою, і що всі інші свободи  – важливіші. Мовляв, спершу розбудуємо державу, а тоді вже… Ну, це в кращому разі. У гіршому ж – чуємо відвертий протест, мовляв, я за Україну і за права жінок, і за Євросоюз – але до чого тут ще і ці «гоміки», чому я маю слухати про їхні проблеми і терпіти видовище двох закоханих чоловіків? Хай би собі практикували свою любов удома.

У нашій державі, мовляв, є більші проблеми. Чому ж, кажуть, я маю цим перейматися?

Чому? Пояснюю.

Переважно аргументи з історії сексу не мають успіху. Доводилося і самій цитувати таким «віруючим» відомий розділ із Книги Левіт, у якому конкретно розписано, за яку сексуальну (або і не сексуальну) провину і кого треба закидати камінням, і спостерігати, як цитують її інші – і абсолютно даремно. Я собі так гадаю, секс – і тут мали рацію і Фройд, який би вже неодноразово плакав, і Фромм, коли казали, що почуття вини надійно учеплене до поняття сексу, і так просто ми цього ярма не скинемо.

Це проблема цивілізаційна, живе вона в нашій підсвідомості, і навіть позірно «розкута» людина часто навіть не уявляє власного ландшафту цієї зони буття. Секс суворо регламентовано, бо якби цього не було – настав би, як кажуть, хаос. Може, це було би добре, а може і ні – залежно від того, яку саме цивілізацію ми би всі погодилися будувати. Тому, коли виринає питання власне сексуальних меншин, одразу починається бурхлива реакція: може, не так і на самі практики («хто там і що робить, і з ким»), як на сам факт винесення сексуального із зони приватного, замовчаного, в зону публічного обговорення.

Від Книги Левіт я наразі утримаюся. Про Давню Грецію теж не буду, це у Платона все можна спокійно собі прочитати. Утримаюся й від чергового пояснення слова «гендер», бо це вже стає не смішно, тим більше в наш час – наскільки мені відомо, у гуглі поки що нікого не забанили.

Але виникають нові й нові ідеї з приводу того, як «гендер» нам нав’язав дикий Захід; як молоді люди протестують проти слова «гендер» (ну з таким же успіхом можна протестувати проти, наприклад, слова «астрономія»; взагалі протест проти реальності, яка просто собі існує, справа не така й рідкісна – біда лише в тому, що відрив від згаданої реальності у наших суспільствах не дуже-то вітається); як маститі письменники вживають слово гендер як свого роду синонім до слова фемінізм… ну і так далі. Ні, я про це сьогодні не буду. Втомилася.

Натомість пропоную подивитися на проблему з іншого боку. Ми живемо в епоху, так би мовити, розвинутого капіталізму – назвемо це наразі так. Це зовсім не комплімент  – є маса праць, і я тут не про марксистів, де ця форма співжиття викрита як доволі недосконала – перш за все за відверто споживацьку, навіть хижацьку, ідеологію, особливо щодо природних ресурсів. Але мені хотілося би наразі без оцінок.

Я хочу подивитися на певну модель суспільства західної цивілізації (а ми – західна цивілізація, якщо говорити з точки зору культури, бо засадничо нашою базою є Біблія і грецька міфологія). Як знаємо, основною формою структурування суспільства і співжиття індивідів є родина; тут починається найцікавіше, бо виникає питання – а що ж це власне таке? Любителі «традиційних цінностей» одразу підуть у наступ, цитуючи ту ж Біблію (свідомо і вибірково) і радянський ЗАГС (несвідомо і теж вибірково): ну як же, чоловік і жінка плюс їхні бажані й численні діти, а на додачу совєт да любовь.

Що робити з, наприклад, історією Якова і його одночасними шлюбами з Лією і Рахіль, неясно – тут щось явно не улягає в парадигму (і такі приклади можна множити). І це я ще мовчу про українські ж традиції вечорниць, які включали «притулу» та інші сексуальні елементи (от вони вам, традиційні цінності, цього разу достеменні!) та сороміцький наш же фольклор. Ну й можна, просто заради любові до істини, трохи й вийти за рамки західних цивілізаційних структур і подивитися, як люди живуть в інших частинах світу і що вважають родиною – тут можна згадати індіанські племена Північної Америки, де ідеологія «традиційної родини», нав’язаної цим народам білим населенням, вважається відверто насильницькою, особливо щодо жінок; численні дослідники й дослідниці вже описали цю проблему; річ у тім, що багато з цих племен – матрілінеальні, тобто приймають ім’я матері, а не батька, і відповідно проблема батьківства насправді не є проблемою. Чия дитина – ясно: вона материна, а батьком може бути будь-хто.

Центром тяжіння такої моделі є жінка, та, що дає життя, а не чоловік, який потребує чистокровного власного «спавдкоємця» і тому нав’язує суспільству закони «чистоти» і прескриптивної моногамності (для жінки, бо його самого то переважно не стосувалося, якщо ви уважно читали бодай історію). Ну теж традиційні цінності, що ж поробиш.

Ума Нараян описує таку ситуацію: індійський уряд вважає фемінізм небезпечною західною практикою, але користується західними виборчими технологіями, телебаченням (теж винайденим не в йогівському ашрамі), рекламою, мобілками тощо. Це цілком відповідає і стану речей в Україні. У нас теж «протестують проти гомосексуалізму» (який, згідно з підписантами, прийшов до нас із заходу, де вже нібито поруйнував ціле суспільство) на айфонах. Не кажучи вже про те, що Інтернет теж винайшли не у традиційному українському селі, махаючи для натхнення мотовилом.

Перепрошую, якщо поруйнувала чиюсь ілюзію.

Я колись читала цікаву статистику – 67 відсотків тих, хто живе у Верхньому Мангеттені (найпрестижніша частина Нью-Йорку) – неодружені люди, так звані singles, на позначення яких наша мова не дуже-то має термін: всі історично вживані терміни тут – осудливі, типу там «старий парубок» або «стара дівка» чи там «синя панчоха». Але ці люди – ніякі не сині панчохи, це активні й часто цілком задоволені життям люди, для яких бути самим – це свідомий вибір, а не життєва катастрофа.

Я далека від пропаганди цього (як і будь-якого іншого) способу життя, мене цікавить сам факт існування певного явища. Річ у тім, що в доіндустріальну епоху родина як така була запорукою виживання. Мати дітей означало мати не лише спадкоємців, але й робочі руки. Тільки з настанням епохи, як її називає Джон Гальперін, one paycheck – one hоusehold (одна зарплатня – один дім), у якій людина може жити сама й утримувати себе, з’явилася така соціальна ідентичність, як, наприклад, single – людина, яка живе сама, утримує себе сама і наймає собі житло, як правило, у великому місті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: I can’t believe we still have to protest this s**t

Аграрні культури не знають такої ідентичності; там людина вмурована в систему роду. Наприклад, дослідники гомосексуальності в сільських районах Мексики виявили, що сексуальність тут не є визначальною для соціальності – іншими словами, спати ти можеш (якщо ти чоловік; не йдеться навіть про жінок – тут все складніше), з ким хочеш, поки ти юний і неодружений, і громада дивитиметься на це крізь пальці, але потім ти все одно мусиш одружитися й народити дітей. Бо твоя доля – це частина долі роду, бо хтось же мусить обробляти поле. Це тобі не Мангеттен.

Коли людина може сама себе утримувати, вона може обирати соціальність і сексуальність. Така ознака доби, подобається нам це чи ні. А сексуальні практики серед людей гетеросексуальної орієнтації теж можуть викликати осуд – як-от відомі п’ятдесят відтінків. Справа вся в тому, що ми вже не живемо в часи щасливих Кайдашевих сімей, де в одній кімнаті сплять і старі Кайдаші, і Мотря з Карпом на полу (не плутати з підлогою), а заодно і їхні діти, і де секс (найчастіше репродуктивний, ну бо навряд чи на місцевому ярмарку водяться презервативи) відбувається десь на двадцятій хвилині засинання старих Кайдашів і цікавих до всього дітей, по тому як сім’я повечеряла повним складом біля хати, і дійство це аж ніяк не можна було би назвати вигадливим або навіть і приємним.

Культура сексуальних взаємин і взаємної ж насолоди (ну от, я все одно змушена трохи зачепити цю вибухову тему) народилася не в «традиційних» обставинах випасання ягняток за селом і не в солодких буколіках. Кінець дев’ятнадцятого – початок двадцятого століття, модернізація, розвиток технологій, урбанізація з усіма її (часто продуктивними) неврозами – ось колиска наших цивілізаційних виборів у сфері сексу і родини.

Ну, ясна річ, нам це може й не подобатися, але, знаєте, мені теж багато що не подобається в цьому світі. Наприклад, той факт, що в мене немає особистого бенгальського тигра, якого я могла би водити по котрійсь із ужгородських набережних на повідочку.

Підстав повернутися в минуле насправді немає; хіба що глобальне потепління закінчиться погано й почнеться міграція тих, хто його таки переживе. Але то вже буде інша модель, і ніхто наразі не готовий її серйозно обговорювати. А та модель, яку ми маємо зараз, міняється й буде продовжувати мінятися, а з нею й гендери (гендер – це всього лише соціальна роль, «перформанс», як сказала би Джудіт Батлер).

Будуть, тому що технології розвиваються далі; тому що міняється ринок праці; тому що міняється демографічна картина; тому що життя не стоїть на місці, і ще Франц Фанон, один із засновників постколоніальних студій, сказав десь у незапам’ятних шістдесятих, що жодна нація не може насправді повернутися у той «золотий вік», який вона сама собі створила в уяві, з дуже простої причини – бо це вже лише «викопні рештки», а не жива тканина культури.

Історія твориться тут і зараз, твориться нами. Капіталізм подарував нам інші ідентичності – і заперечувати це так само доцільно, як, наприклад, винаходити колесо. З того часу як з’явилися легітимні singles  – почався відлік часу іншої епохи, тієї, де родина зводиться іноді до двох людей однієї статі з адаптованою дитиною; сусідів, які мешкають разом, але не перебувають у сексуальних стосунках; поліамурних родинах (є і таке); тощо. Бо твою родину визначає система оплати праці, а не “традиційні цінності”.

І якщо ми будемо демонізувати якусь одну групу, підписуючи проти неї “петиції”, то структурно це буде приблизно те саме, як-от у давніх народів було знайти собі цапа-відбувайла: мовляв, люблю я бути цивілізаційно вільним, одружуватися з тими, кого кохаю (для любителів кохання нагадую, що до початку двадцятого століття шлюби в Європі теж не були “по любові” – і лише пост-вікторіанські покоління це змінили), але от “гоміки” нехай платять встановлену мною ціну ганьби, замовчування й сорому.

Тому що все прогресивне і хороше, як-от свобода совісті, свобода вибору, право на щастя нехай існує тільки для мене, гетеросексуальної людини, бо так написано в Біблії (хоча там якраз так і не написано)  – а всіх інших я прирікаю на вогняну геєну, яку зараз же і розпалю прямо отут у себе на подвір’ї.

А потім ще зроблю собі на її фоні селфі своїм гарним новим айфоном.

Оксана Луцишина

Схожі записи

Найбільші телеканали сядуть за стіл переговорів щодо питання гендеру

Що не так із зізнаннями про «камінг-аут»

Ліза Кузьменко

8 Березня здорової людини