Повага
Колонки

Чому на дискримінацію не можна «просто не звертати уваги»?

«Роботодавця, який не бере на роботу жінок, можна зрозуміти. Кому потрібні декретниці?» — чую уривок із розмови. 

«Талія 80 сантиметрів — це вже анаболічний синдром, діабет, рак, інсульт, інфаркт та кінець життя», — експертно заявляє той, чиєї думки я не питала.

«Якщо в неї не пошкоджена пліва, зґвалтування точно не було. Мабуть, просто петинг не сподобався», — констатують інтернет-експерти.

Хто винен і що робити

Коли такі думки лунають із уст публічних людей, то це закономірно викликає хвилю негативної реакції, а згодом і бурхливі обговорення порушених проблем та з’ясування, чи є тут дискримінація, хто винен і що робити.

Але проблеми дискримінації обговорювати складно. Досить часто вже під обговореннями неприпустимості такої поведінки з’являється купа коментарів на кшталт «не треба звертати увагу на неадекватних людей», «суспільство ніколи не буде ідеальним, треба просто мати кордони й робити, як знаєш», «ваша боротьба — це просто донкіхотство, світ не зміниш», «звинувачувати в усьому суспільство — дитяча позиція, почніть із себе». Люди, які це пишуть, частково мають рацію, але лише частково.

Звісно, доросла людина не повинна в усьому перекладати відповідальність за свої вчинки на маму, яка не похвалила, на суспільство, яке не догодило, на колишню, яка зрадила і так далі. Доросла людина, яка вміє кермувати авто та має власні гроші, має бути здатна й контролювати свою поведінку. Не виправдовуючи злочини чиєюсь «провокацією» чи своїми дитячими травмами.

Ніхто не сперечається й щодо того, що світ неідеальний, змінити кожного й кожну навряд чи вийде. І в цьому неідеальному світі можна і треба вибудовувати кордони. Фільтрувати коло спілкування та вчитися відстоювати свою думку і торувати життєвий шлях. Іноді навіть відпускати ситуацію та жити далі.

Побутовий рівень — лише частина проблеми

Але. Як завжди, є одне «але», у якому заховався диявол. І воно полягає в тому, що дискримінація (якщо саме вона має місце в конкретному випадку) — це явище системне, що виходить за межі побутового спілкування, де можна «просто послати» та не «звертати уваги».

Можна послати невиховану сусідку, яка назве тебе «жирною коровою». Але не вийде просто не звертати уваги на те, що на твій 42 розмір у всьому величезному торговельному центрі знайдеться лише одна сукня. Бо для українських виробників одягу та власників крамниць існує лише 36 та 38 розміри.

Можна припинити спілкування зі знайомим, який у часи війни бажає своїм співгромадянкам бути зґвалтованими через те, що у вас різні погляди на гендерні питання. Але не вийде «просто не звертати уваги», якщо нормалізація сексуального насильства виходитиме в реальний світ.

Можна посміятися над залицяльником із тіндера, який напише тобі, що місце жінки на кухні та біля колиски. Але буде зовсім не смішно, якщо виявиться, що тобі відмовляють в омріяній роботі. Через те, що для роботодавця жінка — це лише інкубатор на ніжках, який «не вигідно брати на роботу».

Можна скільки завгодно не звертати уваги та не спілкуватися багато з ким, але проблема від цього нікуди не зникне.

Чому важливо робити проблему видимою?

Якщо ми говоримо про дискримінацію, то маємо розуміти, що це явище не обмежується побутовими жартами чи хамством окремих людей в інтернеті. Побутовий рівень — лише очевидна вершина та індикатор проблеми, яка своїми коренями зачіпає й ті сфери, у яких не вийде «просто не звертати увагу» та «не реагувати». Бо це вже може безпосередньо загрожувати життю, свободі, здоров’ю, правам, комфорту чи можливостям.

Ніхто не каже воювати з усіма та кожним і кожною. Але, на мою думку, звертати увагу та робити проблему видимою потрібно. Бо це щонайменше сприятиме тому, що такі речі не сприйматимуться як рідкісні явища та окремі «перегини», як це відбувається з проблемами, що їх не заведено обговорювати вголос. І щонайбільше – видимість проблеми може посприяти її вирішенню чи крокам у цьому напрямку. Яскравий приклад — резонансні випадки судів над ґвалтівниками, після яких інші жертви теж наважуються розповідати про пережите й навіть домагатися справедливості.

Особисто я вважаю набагато більш «дитячою» позицією віру в справедливий світ, «ми самі це притягнули», ігнорування впливу зовнішніх обставин та спроби сховати голову в пісок, сподіваючись, що проблема якось сама зникне чи не зачепить особисто нас. 

Якщо радити тим, хто потерпає від дискримінації, «не реагувати» на свій негативний досвід, то це навряд чи комусь із них дуже допоможе. Зате сприятиме замовчуванню проблеми. Замість цього можна самотужки бодай раз спробувати «не реагувати» на те, що ви вважаєте «донкіхотством» та «дитячою позицією», бо дуже іронічний вигляд мають поради «просто не звертати уваги» від людини, яка сама не може спокійно пройти повз.

Вікторія Moriweather

Схожі записи

Польові дослідження з батьківського вайберу

Шрами прикрашають жінку

Оксана Іванців

То є бабин фемінізм, або «живи для себе, поки можеш»