«Тебя всё равно никто не ждёт», – злісно кинула мені колишня редакторка, даючи зрозуміти, що й на цих вихідних чергування на сайті моє. Мені було 24, і я працювала в міській газеті. Всі суботники, міліцейські заходи й походеньки мера в люди були мої. Неважливо, що мій робочій день мав тривати до 17 години, а вихідні мали були присвячені відпочинку. Мою редакторку те не хвилювало – не маєш чоловіка, то працюй понаднормово.
Скаржитися було нікому й сенсу не мало. За плечима вже був гіркий досвід, коли через відстоювання своїх прав, після звільнення з прес-служби облдержадміністрації мені перекрили кисень. Просто вдали, що мене ніколи не було, а коли ситуація набула розголосу, то керівниця служби просто дала розпорядження – не брати мене нікуди на роботу. Доки всі раділи Євро 2012 в Донецьку, я як навіжена вписувалася в усі волонтерські проєкти, аби не з’їхати з глузду від того, що мене не беруть нікуди працювати.
Після того, десь за рік, мене все ж таки взяли на роботу на один сайт. Редактор сайту люто ненавидів мою колишню керівницю, тому здогадайтеся, на кому він зганяв усю свою злість? Кожен ранок починався з того, що в загальному чаті всі були молодці – і тільки я бездарне лайно. Мій колишній редактор отримував несамовите задоволення від того, що рубав мої новини, і пропонував мені завершити життя самогубством. Апофеозом цього стало завдання на день Святого Валентина – написати текст для таких самих «одиноких лузеров как ты».
Мене вистачило на два місяці цих знущань, бо якоїсь миті я зрозуміла, що справді не хочу жити і зневірилася в собі як у журналістці та й як у жінці теж. Щоб зробити моє звільнення більш незабутнім, мені заплатили тільки 240 гривень, замість двох тисяч, і ще раз запропонували розітнути собі вени, аби не засмічувала собою простір.
Наступна моя редакторка взяла мене на роботу зовсім не через моє вміння писати тексти. У неї були свої рахунки з тим редактором, що пропонував мені вбитися. Кілька місяців усе було добре, а в якийсь момент вона мене різко зненавиділа. Причина – хлопці, яких було аж троє на роботі, могли зробити мені комплімент. Так я дізналася, що я «шльондра».
Від рівності жінок та чоловіків виграють усі. Більше за посиланням
Про чергове невдоволення чимось я дізнавалася від гучного «Даша!» на всю редакцію або повідомлення в «асьці» з текстом «Иди сюда!». Це означало, що варто бігти до неї в кабінет і вислуховувати чергову порцію невдоволення. Я писала пояснювальні за все: за запізнення на кілька хвилин, за пост у фейсбуці, за вишиванку, за участь в українських двіжах міста, за те, що довго обідала або говорила по телефону. Якось вона кричала на мене годину за те, що я опублікувалася в іншому виданні, та ще й українською мовою.
Щоразу, коли я намагалася відмовитися від якихось мітингів після роботи чи на вихідних, вона кричала, що не може відправляти інших, бо їм треба до родин і їй так само. Ось це «Тебя всё равно никто не ждёт» стало улюбленим жартом редакції. Не сміялася тільки я. Бо я справді почувалася непотребом, якого ніхто не чекає.
Потім почався Майдан і жорсткі втручання в тексти з подій. А коли місто почали захоплювати сепаратисти і встановлювати свої порядки, я мала йти в захоплену ОДА отримувати акредитацію угрупування «ДНР». Там мене ледь не вбили, але то вже інша історія.
Всі мітинги, захоплення телецентру, бійки й небезпека випадали на мене. «Тебя всё равно никто не ждёт» лунало мені в обличчя – і я йшла працювати в епіцентр трешу, не маючи навіть газового балончика, в той час як інші редакції видали своїм журналістам аптечки, каски і броніки.
В травні 2014 я не витримала і написала заяву на звільнення. По закону мала відпрацювати ще два тижні. Якраз так званий референдум. Якось мені вдалося виторгувати собі не поле, а сайт. Я сиділа в офісі, виставляючи весь той брєд на сайт, що вона приносила. Правити щось я не мала права, тільки новини в стилі «ура, наша республика свободна». Я весь день просиділа в сльозах і з піснею «Незнайомий мій брат» на повторі в навушниках. Останній тиждень я допрацьовувала наче зомбі. Мене вже не торкали її крики, що я зрадниця, мовчання колег і намагання вибити з мене ідеологічно правильні тексти. Я не писала нічого про мітинги, захоплення чи щось таке. Тільки про новини міськради.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чоловічі привілеї та чому жінкам платять менше
Потім я переїхала в Київ, де з’ясувалося, що я хороша журналістка, що мене не гнобитиме роботодавець за те, що я йому не подобаюся поза межами роботи. Хоча якісь дрібні моменти виникали. На моїй першій роботі в столиці керівник не забував мені нагадати, що я другого сорту, бо з Донецька, і якщо не буду робити, що він наказує, то можу збирати речі і їхати додому: «Ти ж розумієш, що дому в тебе більше немає й повертатися тобі нема куди? Виконуй».
На щастя, після двох таких розмов, його поставили на місце, і я спокійно працювала, доки не перейшла на іншу роботу.
А кілька років тому скрутне матеріальне становище змусило погодитися на додаткову роботу ранкової ведучої Інтернет радіостанції, що мала запуститися. З перших днів я стала «берегинею ефіру». Я була єдиною дівчиною в колективі на той момент, тож сексизм і тупі жарти були за замовчуванням. П’ять днів на тиждень. Півроку.
Окрім ведення, я ще й паралельно сиділа за звукорежисерським пультом і відеотрансляцією. Нікого не цікавило, чи я взагалі ще якось вигрібаю таке навантаження. В ефірі мої співведучі жартували, що я берегиня, мене постійно перебивали, бо в них була «чоловіча» розмова. Мій 29-й день народження почався з квітів і фрази в ефірі: «Ну от ти і досягла того віку, що вже не гріх і Олега Винника вмикати». Від згадувань про того виконавця я готова була вити не гірше «молодої вовчиці».
Поза ефіром було не легше. Я досі залишалася берегинею, на якій тримається все, тільки моя думка не враховувалася ні в темах програм, ні в гостях, ні в чому. Мені завжди вказували на місце. При тому всьому під час записів, монтажу, включень, трансляцій і ефірів та написанні анонсів мої чоловіки перетворювалися на котиків, у яких лапки. А я героїчно тягнула підйоми о 4:30 ранку, наповнення плейліста, ведення бадьорим голосом ефіру, паралельно відлагоджуючи звук і слідкуючи за відеотрансляцією. Потім бігла на іншу роботу, після якої монтувала рубрики на ранок.
І все це за 5 тисяч гривень, що навіть не покривало оренду квартири. Питання грошей взагалі стало предметом для суперечок. Коли я сказала, що за ці гроші можу лише вести ефіри, і не щодня, не торкаючись технічних питань і анонсів, мені пообіцяли переглянути зарплату. Її дійсно переглянули, підняли на тисячу, але… Ніхто не забрав на себе інші обов’язки.
Відео розроблене Національним Демократичним Інститутом у співпраці з Повагою та агенцією Veedoo
Десь за 4 місяці такого життя моя психіка почала хитатися. Я мала відрядження на Донбас, і повернулася в Київ о третій ночі, а вже о сьомій ранку веселим голосом будила слухачів. Ніхто навіть не спитався, чи можу я вести ефір. Потім був ефір, коли завис ефірний комп, і я не могла вийти з ефіру, ми продовжували вести розмову з гостем, доки не приїхав колега з техвідділу і вручну те все не перезапустив. Після того на свою основну роботу я ледь доїхала, бо мало не втратила свідомість на зупинці.
Під час розмови з колегою з технічного відділу, коли я просила якось допомогти мені, розвантажити від пульта і трансляції, я розплакалася. Він спокійно втикав у телефон і попросив не драматизувати, навіть не слухаючи, про що я говорю. У мене сталася істерика. Чи від нервового перенапруження і постійного недосипання, чи від його реакції на моє прохання.
Мене ніхто не почув. Просто не хотіли чути. Коли я дивлюся записи своїх останніх ефірів, то не пізнаю себе. Там сидить абсолютно змучена дівчина і якось намагається жартувати. Рішення піти давалося мені важко. Бо мені потрібні були гроші. Все вирішив випадок. Я мала летіти на тренінг у Грузію, але моє бажання розвитку так не надихало моїх колег. За день до вильоту вже абсолютно змучена я зайшла в ефір, не сівши за пульт, делегувавши звук колезі. В розмову включалася рідко, бо сил говорити вже не було. Після чергового жарту про Винника, берегиню і мій вік я не витримала. На музичній паузі просто поклала ключі від студії на стіл і побажала їм усього найкращого. Бо жодні гроші не варті того, щоб терпіти таке ставлення до себе.
Дар’я Куренная
