Повага
Колонки Статтi

Тебе все одно ніхто не чекає

Дар’я Куренная

«Тебя всё равно никто не ждёт», – злісно кинула мені колишня редакторка, даючи зрозуміти, що й на цих вихідних чергування на сайті моє. Мені було 24, і я працювала в міській газеті. Всі суботники, міліцейські заходи й походеньки мера в люди були мої. Неважливо, що мій робочій день мав тривати до 17 години, а вихідні мали були присвячені відпочинку. Мою редакторку те не хвилювало – не маєш чоловіка, то працюй понаднормово.

Скаржитися було нікому й сенсу не мало. За плечима вже був гіркий досвід, коли через відстоювання своїх прав, після звільнення з прес-служби облдержадміністрації мені перекрили кисень. Просто вдали, що мене ніколи не було, а коли ситуація набула розголосу, то керівниця служби просто дала розпорядження – не брати мене нікуди на роботу. Доки всі раділи Євро 2012 в Донецьку, я як навіжена вписувалася в усі волонтерські проєкти, аби не з’їхати з глузду від того, що мене не беруть нікуди працювати.

Після того, десь за рік, мене все ж таки взяли на роботу на один сайт. Редактор сайту люто ненавидів мою колишню керівницю, тому здогадайтеся, на кому він зганяв усю свою злість? Кожен ранок починався з того, що в загальному чаті всі були молодці – і тільки я бездарне лайно. Мій колишній редактор отримував несамовите задоволення від того, що рубав мої новини, і пропонував мені завершити життя самогубством. Апофеозом цього стало завдання на день Святого Валентина – написати текст для таких самих «одиноких лузеров как ты».

Мене вистачило на два місяці цих знущань, бо якоїсь миті я зрозуміла, що справді не хочу жити і зневірилася в собі як у журналістці та й як у жінці теж. Щоб зробити моє звільнення більш незабутнім, мені заплатили тільки 240 гривень, замість двох тисяч, і ще раз запропонували розітнути собі вени, аби не засмічувала собою простір.

Наступна моя редакторка взяла мене на роботу зовсім не через моє вміння писати тексти. У неї були свої рахунки з тим редактором, що пропонував мені вбитися. Кілька місяців усе було добре, а в якийсь момент вона мене різко зненавиділа. Причина – хлопці, яких було аж троє на роботі, могли зробити мені комплімент. Так я дізналася, що я «шльондра».

Від рівності жінок та чоловіків виграють усі. Більше за посиланням 

Про чергове невдоволення чимось я дізнавалася від гучного «Даша!» на всю редакцію або повідомлення в «асьці» з текстом «Иди сюда!». Це означало, що варто бігти до неї в кабінет і вислуховувати чергову порцію невдоволення. Я писала пояснювальні за все: за запізнення на кілька хвилин, за пост у фейсбуці, за вишиванку, за участь в українських двіжах міста, за те, що довго обідала або говорила по телефону. Якось вона кричала на мене годину за те, що я опублікувалася в іншому виданні, та ще й українською мовою.

Щоразу, коли я намагалася відмовитися від якихось мітингів після роботи чи на вихідних, вона кричала, що не може відправляти інших, бо їм треба до родин і їй так само. Ось це «Тебя всё равно никто не ждёт» стало улюбленим жартом редакції. Не сміялася тільки я. Бо я справді почувалася непотребом, якого ніхто не чекає.

Потім почався Майдан і жорсткі втручання в тексти з подій. А коли місто почали захоплювати сепаратисти і встановлювати свої порядки, я мала йти в захоплену ОДА отримувати акредитацію угрупування «ДНР». Там мене ледь не вбили, але то вже інша історія.

Всі мітинги, захоплення телецентру, бійки й небезпека випадали на мене. «Тебя всё равно никто не ждёт» лунало мені в обличчя – і я йшла працювати в епіцентр трешу, не маючи навіть газового балончика, в той час як інші редакції видали своїм журналістам аптечки, каски і броніки.

В травні 2014 я не витримала і написала заяву на звільнення. По закону мала відпрацювати ще два тижні. Якраз так званий референдум. Якось мені вдалося виторгувати собі не поле, а сайт. Я сиділа в офісі, виставляючи весь той брєд на сайт, що вона приносила. Правити щось я не мала права, тільки новини в стилі «ура, наша республика свободна». Я весь день просиділа в сльозах і з піснею «Незнайомий мій брат» на повторі в навушниках. Останній тиждень я допрацьовувала наче зомбі. Мене вже не торкали її крики, що я зрадниця, мовчання колег і намагання вибити з мене ідеологічно правильні тексти. Я не писала нічого про мітинги, захоплення чи щось таке. Тільки про новини міськради.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чоловічі привілеї та чому жінкам платять менше

Потім я переїхала в Київ, де з’ясувалося, що я хороша журналістка, що мене не гнобитиме роботодавець за те, що я йому не подобаюся поза межами роботи. Хоча якісь дрібні моменти виникали. На моїй першій роботі в столиці керівник не забував мені нагадати, що я другого сорту, бо з Донецька, і якщо не буду робити, що він наказує, то можу збирати речі і їхати додому: «Ти ж розумієш, що дому в тебе більше немає й повертатися тобі нема куди? Виконуй».

На щастя, після двох таких розмов, його поставили на місце, і я спокійно працювала, доки не перейшла на іншу роботу.

А кілька років тому скрутне матеріальне становище змусило погодитися на додаткову роботу ранкової ведучої Інтернет радіостанції, що мала запуститися. З перших днів я стала «берегинею ефіру». Я була єдиною дівчиною в колективі на той момент, тож сексизм і тупі жарти були за замовчуванням. П’ять днів на тиждень. Півроку.

Окрім ведення, я ще й паралельно сиділа за звукорежисерським пультом і відеотрансляцією. Нікого не цікавило, чи я взагалі ще якось вигрібаю таке навантаження. В ефірі мої співведучі жартували, що я берегиня, мене постійно перебивали, бо в них була «чоловіча» розмова. Мій 29-й день народження почався з квітів і фрази в ефірі: «Ну от ти і досягла того віку, що вже не гріх і Олега Винника вмикати». Від згадувань про того виконавця я готова була вити не гірше «молодої вовчиці».

Поза ефіром було не легше. Я досі залишалася берегинею, на якій тримається все, тільки моя думка не враховувалася ні в темах програм, ні в гостях, ні в чому. Мені завжди вказували на місце. При тому всьому під час записів, монтажу, включень, трансляцій і ефірів та написанні анонсів мої чоловіки перетворювалися на котиків, у яких лапки. А я героїчно тягнула підйоми о 4:30 ранку, наповнення плейліста, ведення бадьорим голосом ефіру, паралельно відлагоджуючи звук і слідкуючи за відеотрансляцією. Потім бігла на іншу роботу, після якої монтувала рубрики на ранок.

І все це за 5 тисяч гривень, що навіть не покривало оренду квартири. Питання грошей взагалі стало предметом для суперечок. Коли я сказала, що за ці гроші можу лише вести ефіри, і не щодня, не торкаючись технічних питань і анонсів, мені пообіцяли переглянути зарплату. Її дійсно переглянули, підняли на тисячу, але… Ніхто не забрав на себе інші обов’язки.

Відео розроблене Національним Демократичним Інститутом у співпраці з Повагою та агенцією Veedoo

Десь за 4 місяці такого життя моя психіка почала хитатися. Я мала відрядження на Донбас, і повернулася в Київ о третій ночі, а вже о сьомій ранку веселим голосом будила слухачів. Ніхто навіть не спитався, чи можу я вести ефір. Потім був ефір, коли завис ефірний комп, і я не могла вийти з ефіру, ми продовжували вести розмову з гостем, доки не приїхав колега з техвідділу і вручну те все не перезапустив. Після того на свою основну роботу я ледь доїхала, бо мало не втратила свідомість на зупинці.

Під час розмови з колегою з технічного відділу, коли я просила якось допомогти мені, розвантажити від пульта і трансляції, я розплакалася. Він спокійно втикав у телефон і попросив не драматизувати, навіть не слухаючи, про що я говорю. У мене сталася істерика. Чи від нервового перенапруження і постійного недосипання, чи від його реакції на моє прохання.

Мене ніхто не почув. Просто не хотіли чути. Коли я дивлюся записи своїх останніх ефірів, то не пізнаю себе. Там сидить абсолютно змучена дівчина і якось намагається жартувати. Рішення піти давалося мені важко. Бо мені потрібні були гроші. Все вирішив випадок. Я мала летіти на тренінг у Грузію, але моє бажання розвитку так не надихало моїх колег. За день до вильоту вже абсолютно змучена я зайшла в ефір, не сівши за пульт, делегувавши звук колезі. В розмову включалася рідко, бо сил говорити вже не було. Після чергового жарту про Винника, берегиню і мій вік я не витримала. На музичній паузі просто поклала ключі від студії на стіл і побажала їм усього найкращого. Бо жодні гроші не варті того, щоб терпіти таке ставлення до себе.

Дар’я Куренная

Схожі записи

Папа Франциск закликав захистити жінок від домашнього насильства під час карантину

admin

Гроші на вітер: Як секс у рекламі перестав продавати, а в Україні цього не помітили

admin

«Гендерна дресура», «матріархальний расизм» та «скотомізація чоловіків»: про що захищають дисертації в Україні?

admin

Залишити коментар