Image default
Статтi

Спочатку це була війна на два фронти – авторка книги «Дівчата зрізають коси»

Як це – виконувати обов’язки снайперки чи мінометниці, а в документах бути швачкою або банщицею. Як це – вислуховувати нотації про «тижемать» і нафарбовані нігті й водночас тримати оборону та виборювати право на рівних правах іти на завдання з хлопцями – про це книга Євгенії Подобної «Дівчата зрізають коси», яку презентували 11 грудня минулого року в Києві.

У зону АТО (тепер – ООС) авторка видання 2015 року як військова кореспондентка потрапила з власної волі.

Як зазначає Євгенія, події на Майдані в лютому 2014-го, звідки вона працювала з прямими включеннями, не могли не залишити в ній сліду. Окрім того, батько дівчини родом із Донбасу, і ці території Євгенія теж вважає своєю домівкою.

– Спершу я бачила користь від своєї роботи в Києві. Ми робили сюжети про волонтерські ініціативи, українських армійців і добробатівців, багато знімали в госпіталях. Якщо раніше одним сюжетом я могла зібрати понад половину грошей на термінове лікування одному бійцю, то потім люди просто втомилися від війни. На початку 2015 року, після Дебальцевого, почали падати обсяги збору коштів, – говорить журналістка. – І ти розумієш, що твоя робота в тилу вже не настільки ефективна, якою могла би бути на передовій. Так я почала їздити й працювати на Сході.

Не відразу історії, які Євгенія Подобна записувала з листопада 2017 до липня 2018-го, мали стати книгою.

– Оскільки я телевізійник, спершу з’явилася ідея зняти фільм про жінок на війні. Але телевізійний формат передбачає дуже короткі коментарі. А я розуміла, що кожна історія унікальна, і хотілося дати більше матеріалу про кожну героїню. З’явилася ідея зробити книгу, – розповідає військова кореспондентка.

Тож почали розглядати варіанти, як опублікувати це видання. Оскільки авторка хотіла, щоб воно було некомерційним, то й шукала варіанти, як надрукуватися державним коштом.

За щасливим збігом обставин, подруга Євгенії працює в Інституті національної пам’яті. Вона й запропонувала авторці спробувати щастя там – і книгу погодили.

– Ми поговорили, вони погодили, але з певних причин не змогли видати її 2017-го року. Але коли я дізналася умови: що видання безкоштовно поширюватимуть і електронна версія книги буде в загальному доступі, то вирішила, що краще це опублікувати з інститутом через рік-два, а не робити це комерційним виданням, – розповідає Євгенія Подобна.

Тож книга «Дівчата зрізають коси» побачила світ 11 грудня минулого року. Робота вийшла накладом 2 тисячі друкованих примірників. Її електронний варіант є на сайті Інституту національної пам’яті у вільному доступі. Наступного року планують видати англомовну версію книги.

Поки що видання презентували лише в Києві та Львові. Далі планують повезти до інших міст.

– Видання не комерційне, усі витрати щодо проїзду, проживання мені доводиться брати на себе, тому це складно суто фінансово, – каже Євгенія Подобна. – Наприклад, у Львові презентацію книги організували її героїні, тобто тут було трошки простіше.

Загалом авторці хотілося б охопити якомога більше міст із презентаціями. Вона зазначає, що намагатиметься проводити хоча б камерні зустрічі на 10-20 осіб і розповідати про дівчат якомога більше, бо це й була мета її проекту.

Назвою книги «Дівчата зрізають коси» став рядок із вірша журналістки й поетеси Олени Задорожної. Власне, це була цікава історія, адже видання спочатку називалося інакше.

– Коли в мене виникла ідея створити книгу, робота мала іншу назву – «Вона. Війна». Коли всі документи були готові й ми вже мали видавати, вийшов фільм «Вона і війна». Не можна ж довести, що ти придумав це рік тому – це б мало вигляд плагіату. Тож я мала терміново, протягом трьох-чотирьох днів змінити назву. Була творча криза, а потім згадався вірш Задорожної, – розповідає Євгенія Подобна. – Тож я запитала в Оленки, чи дасть вона мені перший рядок із поезії, і вона погодилася.

Для пані Євгенії дуже символічна фраза, що дівчата зрізають коси. Авторка у своїй книзі хотіла зруйнувати стереотип, що коса – це обов’язковий елемент української дівчини. Так само з цими косами вона намагалася обрізати всі упередження, які існують щодо жінки в армії.

25 жіночих доль склалися в єдиний пазл протягом восьми місяців – саме стільки часу знадобилося Євгенії Подобній, щоб завершити книгу. Втім, говорить авторка, якби сісти й робити це систематично щоденно, то можна було б укластися у два-три місяці.

– Спершу я збирала матеріал, запитуючи на камеру, бо спочатку була ідея фільму. А коли зрозуміла, що це буде книга, а не кіно й не програма, стало зрозуміло, що треба телефонувати й дописувати дівчат. Ми почали зустрічатися з ними й допрацьовувати. А потім, коли проект на рік відтермінували, я зрозуміла, що половину історій треба взагалі переписувати наново. Адже, наприклад, одна з героїнь книги за цей час устигла змінити підрозділ, підписати контракт із ЗСУ, інша втратила коханого на війні, пішла з армії й народила дитину. І ти розумієш, що історія вже абсолютно інша, – розповідає про процес написання Євгенія Подобна.

Число учасниць у проекті передбачало 25 осіб, це було прописано за рік до публікації. Звісно, авторка має набагато більше матеріалу про жінок-військових. Тому сподівається на продовження. З більшістю героїнь Євгенія Подобна знайома особисто.

– Я спочатку не знала всіх, особливо тих, хто воював 2014-го, тому ретельно готувалася до інтерв’ю, перевіряла факти. Хотілося, щоб у цій книзі не було випадкових людей. Бо траплялося, на жаль, мені підводили дівчину, говорили, що вона воювала. А я розумію, що не було її там. Вона розповідає, що служила в «Айдарі», а зараз воює в Авдіївці, що й під аеропортом була. А ти розумієш, що «Айдар» воював героїчно, але зовсім в інших місцях. Тобто коли ти сама там була, буквально кілька днів тому в Авдіївці, то розумієш, що тобі брешуть, – говорить авторка.

Записуючи інтерв’ю з героїнями своєї книги, Євгенія Подобна не шукала якогось особливого психологічного підходу. У тому, напевне, каже, і секрет успіху видання.

– Мене просто «рвало» від вдячності до кожної з цих дівчат і було соромно, що вони пішли воювати, а я не змогла. Люди бачать щирість, а тим паче військові. Вони бачать, що ти прийшов зробити щось передусім для них, розповісти правду про війну, а не заробити на їхніх історіях, тому дівчата були дуже відвертими, – каже авторка.

 

Своєю книгою Євгенія Подобна має на меті зруйнувати упередження щодо жінки в армії, зафіксувати епізоди російсько-української війни як історичні факти і участь у цих подіях жінок зокрема.

– Наприклад, одна військова, яка досить довго була в тилу, а нині на передовій, днями опублікувала фото своєї руки. Мовляв, от дивіться – у мене манікюру немає. Не вірте жодній «воевательнице», яка буде з нафарбованими нігтями і яка скаже, що взагалі бачила війну. Бо це або штабна, або в ліжку з командиром була. І це пише військова! Був випадок, коли десяток чоловіків під фото жінки-військового писали образливі коментарі, що вона приїхала на фронт «мужика шукати», «пригод не вистачало», «краще б борщ варила», «УБД зрозуміло чим заробляє». І коли жінку поливають брудом за сам факт служби на передовій, ти розумієш, що існує прірва між жінкою-військовим та суспільством. Хотілося, щоб люди прочитали історії й зрозуміли, що це таке – бути військовою. Адже це практично спочатку була війна на два фронти. Жінки воювали за те, щоб їх узяли на завдання, щоб їх поважали і водночас боролися проти ворога, – розповідає авторка книги. – І дуже хотілося, щоб про дівчат дізналися, бо є військові, яких уже знають за «Фейсбуком», «Невидимим батальйоном», а в мене є героїні, у яких це перше в житті інтерв’ю. Тож передусім робила це для дівчат – щоб про них знали й пам’ятали.

Євгенія Подобна не виокремлює якоїсь однієї особливої історії. Каже, немає такої оповіді, яка б порвала в лахміття, а інші залишили байдужою, адже кожна жінка унікальна. Були моменти в різних оповідях, які вражали.

– Наприклад, для мене особлива історія Тетяни. Це єдина жінка, принаймні з відомих мені, яка брала участь у місії «Евакуація-200». Коли ми з Тетяною зустрілися, якраз вивозили два тіла наших хлопців, загиблих героїв. І в одного не було голови, а іншого впізнати вже неможливо було, лише за ДНК. Я пам’ятаю, коли їх вивезли з окупованої території, переклали в рефрижератор. І тут запанувала тиша… А ця дівчина, як сонячний зайчик, почала усміхатися, усіх підбадьорювати. Вона знаходила в собі сили говорити з батьками загиблих, привозити тіла рідним, їздила з дружинами в морги. Тобто виконувала таку страшну роботу й, попри це, змогла собі зберегти в собі щось класне й світле, – говорить військова кореспондентка.

Вразила авторку книги історія дівчини з позивним «Кот». Героїня-снайперка дуже відверто розповідала, що вона відчуває, коли тисне на гачок, дізнається, що влучила в ціль.

– Складно було слухати оповідь Андріани Сусак про те, як хлопець помирав у неї на руках, а вона співала йому колискову й гладила його по голові. Як вони намагалися повернути свого побратима і як його матір кричала, коли вони заплатили гроші, а його не повернули. І що дівчина відчувала на той момент, – каже Євгенія Подобна.

І додає, що в кількох дівчат-військових була проблема «тижемать». Вона полягала в тому, що кожна абсолютно цивільна вважала за потрібне дорікнути бійчині, що ти погана матір, у тебе діти там, а ти воюєш тощо.

Серед 25 оповідей – історія Вікторії Дворецької, яка має позивний «Дика», Оксани Якубової, Ольги Бенди та ще багатьох героїчних жінок, які разом із чоловіками боролися на передовій за незалежність України.

Книга Євгенії Подобної про те, як жінки й чоловіки воюють пліч-о-пліч і як підтримують одне одного. Вона розповідає, що страх і мужність не залежать від статі. Одна з героїнь каже, що й кремезного чоловіка подекуди складно після обстрілу витягти з бліндажу, а жінка спокійно може працювати снайперкою, прикриваючи хлопців і рятуючи їм життя.

Ця книга про боротьбу за рівність в армії та право захищати свою країну. Героїня книги «Дівчата зрізають коси» Юлія Матвієнко «Білка» говорить: «Якось було, що двом жінкам вручають ордени «За мужність». Одна за документами швачка, інша – санітарка. Начальник генерального штабу Муженко вітає їх, а ми запитуємо, чи його ніщо не бентежить. Ну, може, те, що він вручив ордени швачці й санітарці, хоча одна з них насправді снайпер, а інша – коригувальник».

Ця книга про те, що жінкам не потрібно особливих умов в армії. Їм треба, щоб їх лише визнали повноцінними військовими й зрозуміли їхній вибір.

Наталка Сіробаб

Схожі записи

Більше 7 за 10-бальною шкалою — про рівень сексизму й мізогінії в Україні

admin

Тетяна Трофименко: «Культивувати істеричний тип письма як специфічно жіночий – те саме, що розповідати анекдоти про блондинок»

admin

Як боротися з сексистською рекламою: інструкція

admin

Залишити коментар