Днями прочитала про батька, на якого жінка залишила четверо дітей. Село, бідність, менші сумують за мамою… Текст важко дасться емпатичній людині й… тим, хто чує сексизм за кілометр. Бо стереотипів тут хоч греблю гати. А що історія вийшла в авторитетному серед регіональних медіа, то сум ще більший.
От, каже одна з волонтерок, стільки дітей і господарство навіть жінці нелегко тягнути. А тут залишила все на чоловіка!
Так! – обурюється в унісон авторка тексту. Добре хоч, що найстарша донька у свої 16 устигає і в коледжі вчитися, і їсти варити, і молодших дітей доглядати. Батькова помічниця! – тішиться село разом із волонтерками. Чи є комусь діло, що неповнолітня дівчина тягне, як у класиці, всю неоплачувану доглядову й домашню працю?
І знаєте, що? Раніше життя родини було більш-менш. Та якось матері купили сенсорний телефон. Тоді й почалося… Певно, лише з телефоном з’ясувалося, що й дітей багато, і хата старезна, і бабуся потребує догляду.
Поза цими рядками читаємо: місце жінки винятково коло каструль, дітей із чоловіком та курей зі свинями. З перервою на город.
Спочатку я на публікацію не зреагувала. Але вона трапилася мені ще не раз. Воістину, шляхи Фейсбуку несповідимі. Подумалося: от я з дитинства люблю готувати й навіть веду кулінарний блог. Та з жахом уявляю, якби цього захоплення не було, а мене змушували варити борщі й пояснювали це жіночою статтю. Захотіла написати і про статистику одиноких матерів, яка нікого не вражає, і про ненависть до жінок у кожному слові, і про стереотип «правильної жінки». Тієї, що цілодобово миє-пере-сапає, ліпить кілограми голубців, доглядає сім’ю. І не має права на голос: репортаж починається про матір і закінчується про неї. А її так і не спитали.
Обійшлася, проте, скромним коментарем. Невдовзі з’ясувала, що регіональне медіа на сексизм може відреагувати у два способи:
1) ніяк;
2) ніяк, але за день-два закликати «підмогу».
Це й сталося. В одну мить кількість уподобань на статті стрибнула з десятка за півсотні. Прийшла коментаторка – звинуватити інших у невмінні читати, а також нагадати, що в усіх «різний психотип і темперамент»… Таки немає для жінок більшого батога, ніж внутрішня мізогінія.
На цій ноті міркую, що легше боротися з «дистанційованим» сексизмом: у маргінальному медіа, чужій компанії, виступі недолугого політика. Важче давати раду з тим, що тебе стосується прямо: із запитаннями родички про «колидіти», жартами начальника-сексиста на корпоративі, кепсько поданою історією людського нещастя від твоєї ж колеги. Тоді спробу достукатися до правди розцінюють як агресію, хамство, брак такту й емпатії. Люди з неналаштованою критичною оптикою розрізняють те чорне й біле, на яке їм укажуть пальцем телебачення, церква чи сусіди. Тим більше, сподіватися адекватних коментарів в інтернеті – наче збирати голіруч розлиту в морі нафту.
Сексизм сторукий і столикий. Частіше йдеться про очевидну об’єктивацію жінок: фейсизм, еротизацію, сексуалізацію тощо. Утім, він так само огидний, коли «експертка» вважає матір єдино відповідальною за виховання дітей. Коли авторка без критичного аналізу вторує сільській публіці, що роль жінки – визирати з-за гори каструль і памперсів. Коли, зрештою, медіа ставить невідредагований текст, ігноруючи всі алярми з боку авдиторії. Там, де місцева газета важить чимало – це як підкинути дров у вогонь. Вогонь, що от-от пожере будівлю уявлень про рівність жінок та чоловіків, медійних стандартів і здорового глузду.
Дорогі колеги, мій текст не проти підтримки одиноких батьків – він «за» свідому журналістику. Гадаю, що сенсорний телефон має зостатися засобом зв’язку, а не «шкідливою» для жінок розкішшю.
Христина Семерин
