Повага
Колонки

Тамара-зайчик

Була в нас у школі прибиральниця. Називали її – Тамара-зайчик. Уже така, поважного віку.

Я колись спитав у баби:

– Чого її зайчиком кличуть?

– Бо дуже швидка була замолоду, – відповіла баба.

«О, Тамара-зайчик побігла», – думав я потім, забачивши її.

Тамара-зайчик була суха, як черниця, волосся зачісувала назад, а губи завжди дуже яскраво малювала помадою якоїсь оранжевої (морквяної?) барви.

– Процвиндрила вона все. Батько в неї був дуже високою шишкою. На всьому готовому жила. І печене, й варене. Ото росхвухвириться й ходить, – казала баба, наливаючи собі з банки чайного гриба з огидними бульбашками.

Тепер Тамара-зайчик змушена була мити шкільні коридори на першому поверсі. Включно з туалетами.

«А діти в неї є?» – подумав я, дивлячись, як Тамара штовхає шваброю відро – через увесь коридор – лишаючи нескінченний мокрий слід.

«Діти?»

Якийсь хлопець кинув папірець на підлогу, Тамара тільки рукою махнула.

– І нічого їм тепер не скажи… – поспівчувала вчителька молодших класів і пішла собі в клас. – Якименко, завтра з батьками в школу прийдеш. Витри оте з дошки! Що не треба, ви знаєте!

– Та хіба ж вони поважають чужий труд? – зітхнула Тамара й зігнулася над ганчіркою.

Чогось мені тоді яскраво уявилася вся колишня розкіш Тамариного життя. Не знаю – якийсь комод із серветками, важкі портьєри, програвач, гора платівок. Трюмо з безліччю флакончиків і коробочок. Пузатий холодильник із якимись копченими окостами й осетрами. Не знаю. Що я тоді міг уявляти про розкішне життя? Ну хіба ще який горностаєвий горжет на Тамариних плечах. І її лице – як із ретро-фотокартки: густа ретуш, комір жорсткого костюма, безмежжя воланів на блузці, погляд із поволокою прорізає пелену літ. Погляд – із тих, яким не зникнути. Погляд, який перетриває всі часи. Ми помремо – а Тамара все безтурботно сміятиметься, дихаючи французькими парфумами, закутана в безмежжя воланів і рюш. А діти? Дітей теж вона переживе.

Марлен Дітріх, німецька акторка й співачка

А ще мені чогось уявилося – як оце тій, що колись бувала на помпезних вечірках і прийомах, відганяла кавалькади кавалерів мережаною хустинкою, думала, що живе поки що чернетку, а переписати начисто і скласти іспит завжди встигне, затирати тепер ганчіркою сліди брудних черевиків, збирати руками чиїсь атавізми й рудименти…

Не знаю, чи стало мені її шкода.

Не пам’ятаю.

Очерети років густі. Шелестять голосно. Хтось біжить крізь ті очерети, біжить, не знаю – плаче чи сміється, шукає когось, хоче про щось спитати, схопити за полу, вимагати: «Купи ляльку! Купи морозива!» Але ні. Тамарин безжурний мізинець ледь торкається підборіддя. Фотографа по той бік не видно, але я знаю, що він теж навіки зачарований нею. І він теж – не мине, допоки в ньому залишатиметься хоч трошки Тамари. І я, значить, не мину.

Як зараз бачу її лице – з нього ще й тоді проглядала красуня, кінодіва, синя птаха, золоторога лань, змієнога богиня Кібела, коло ніг якої ворушаться щойно вирвані серця всіх безнадійно закоханих. Серця ворушаться, а Тамара затирає ганчіркою чиїсь сліди. А потім іде, біжить, штовхає відро шваброю, залишає вологий слід. Прозора, як тінь. Несправжня, як сніг у травні. Швидка, як зайчик. Прудка. Невловна. Куди втікаєш, Тамаро? Певно, від вовка пам’яті?..

Сергій Осока

Схожі записи

Жінка – не одяг

Чому чоловіки у листопаді не голяться, а жінки це підтримують

За кривавими дужками лікарського фаху