Колонки Статтi

Ти на роботу йдеш чи заміж?

«Боже, Маш, ти на роботу йдеш чи заміж?», — лунає мамин голос із мого телефону, поки поруч стоїть незнайомець і чекає мого четвертого «ні». Представляється Андрієм, просить номер і дивиться кудись крізь мене. Вчетверте відмовляю. 

Так, мам, я йду на роботу. І я часто ходжу на роботу ось так. 

Та ще кілька років тому я працювала дистанційно, тож ходити в офіс не доводилося. Мій попередній шеф так і лишився людиною, якої я ніколи не бачила. Я знаю, що на час нашої співпраці йому було десь близько тридцяти, він називав себе Максом, багато працював і (а тут писати стає складніше), здається, домагався мене. 

Це був мій другий курс і моя друга робота. На парах один викладач, якому було за сорок, дозволяв собі класти руку на мою талію й натякати на зустрічі поза університетом. А на роботі мій шеф дозволяв собі телефонувати мені об одинадцятій вечора й годину не давав мені покласти слухавку, розповідаючи, який він радий працювати зі мною, наскільки геніальні мої тексти і як його захоплює поєднання мого розуму та вроди. 

Цікавий факт — мені було 17. Ще цікавіший — і викладач, і шеф про це знали. Щоправда, викладач угамувався швидко, все закінчилося раз і назавжди на моєму другому «заберіть руку». З Максом було складніше. 

Це був кінець вересня. Я вже кілька місяців писала тексти для сайту, який, як повторював мій бос, «вот-вот запустится». Я тішилася новій роботі. По-перше, я писала тексти-експлейнери про науку, бізнес і благодійність. Мені це подобалося. По-друге, так я заробляла на той час захмарні для мене, сімнадцятирічної, гроші. І це мені подобалося не менше. Проте недовго.

Якось шеф зателефонував і попросив мене найближчим часом надіслати своє фото для акаунту на нашому майбутньому сайті. Бажано яскраве й не дуже формальне. А вже за кілька днів я гуляла Львовом, де мене й зазнимкувала подруга — усміхнену, з улюбленою помадою на вустах і з квітучим містом на тлі. Якби те фото помістити на білборд із життєствердним лозунгом, будьте певні, бажання проголосувати за мене бодай на частку секунди у вас виникло б. 

Я надіслала світлину. Макс відповів, що підходить. Та вже вночі мене розбудив вхідний від нього. Слухавки я не взяла, проте повідомлення, від яких розривався телефон, читати довелося. Він багато писав.

Що просто зараз дивиться на моє фото.

Що було б круто, якби на тій світлині біля мене був він.

Що ми гарно виглядали б разом.

Що я можу надіслати йому ще якісь свої фотографії.

Бо я красива.

Бо я «завидная девочка».

Наступного дня, перечитуючи ті смс, я почувалася не те щоб емоційно зґвалтованою… Але було стійке відчуття, ніби я забруднилася чужими словами й тепер мені конче треба ховати плями, аби ніхто не встиг запитати про їхнє походження.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тебе все одно ніхто не чекає

Відтоді мені довелося звикати, що будь-які мої посиденьки з друзями, розмови з батьками чи ту ж роботу в якийсь момент могли перервати дзвінки Макса. Довгі й наполегливі. Один за одним. І майже завжди в період між дев’ятою вечора й першою ночі.

Він весь час молов маячню. Про ті повідомлення так ніхто з нас і не заговорив. Але йому й не треба було. Він вірив у те, що раз дає мені цю роботу, то робить моє життя кращим. Навіть казав, щоб я була впевнена — я забезпечена роботою на багато років уперед. І радив порвати з друзями, що працюють у сфері обслуговування. Він у все це вірив. Він вірив, що має право на такі слова. 

І тут я мушу додати контекст, аби пояснити, чому не звільнилась одразу. Мабуть, у всіх колись настає етап пізнання меж своєї витривалості. Небезпечний і непотрібний. Оце був мій. Я рідко закінчувала роботу раніше третьої ночі. А о сьомій уже вставала на першу пару. Після обіду поверталася додому, робила домашні завдання і, якщо не засинала на годину під тиском інстинкту самозбереження, то одразу починала писати. І так по колу. Дуже довгий час. А ще були стреси через навчання й особисте.

У перервах було типове життя в гуртожитку — з гучним сміхом і ще гучнішими скандалами. Я повністю забезпечувала себе, і мої батьки нарешті могли не працювати так багато й так тяжко. Принаймні я робила для цього все, що залежало від мене. 

Я боялася помилитись і розчарувати всіх, хто пишався моєю самостійністю. Зокрема й себе. І я точно знаю, що мій роботодавець тоді розумів це значно краще, ніж я сама.

Я зірвалася, коли мені вкотре зателефонував шеф. Того вечора він говорив про золоті гори, які принесе йому цей проєкт. І обіцяв приїхати до мене з квітами й шампанським. Я відрізала, що це зайве і вкотре сказала, що розмови на кшталт цієї мені неприємні. Він не чув.

Маячня, маячня, комплімент, маячня, і раптом він питає, де я живу. Мовляв, уже запланував поїздку в моє місто. Я не пам’ятаю, чим закінчила ту розмову. Але згодом я сиділа і плакала. Це був результат приблизно шести місяців спроб поєднувати навчання й роботу майже без вихідних, результат недосипу, повного фізичного й емоційного вигорання. І, звичайно ж, результат харасменту — психологічно-романтичного тиску, для захисту від якого я не мала ні емоційних ресурсів, ні достатньо знань. Мені лише виповнилося 18. 

Тоді я написала Максу, що звільняюся, бо він намагається вибудувати між нами нездорові взаємини, яких не має бути на роботі. Він пообіцяв, що цього більше не буде, на кілька гривень підвищив зарплатню й умовив лишитись. Я знову злякалася, що всіх розчарую. Тим паче після чийогось «він же далеко, не будь дурною». Уявлення не маю, хто саме сказав мені це, але порадник/ця з цієї людини явно так собі.

Покинути цю роботу мені вдалося аж ще через вісім місяців. У свій дев’ятнадцятий день народження. Чи робила я собі кращий подарунок? Не знаю. Але зараз я журналістка. І в цих двох словах я нарешті зашифровую «мені вдалося здійснити дитячу мрію і після цього загорітися нею ще дужче».

Сьогодні я в крутій команді, з якою мені добре. Свій двадцять перший день народження я незабаром зустріну без заяви про звільнення. І хоча я досі не люблю телефонних розмов, я принаймні навчилася дужче любити себе. Та менше залежати від чужих очікувань.

А днями я знову була в гуртожитку. Кінець серпня — у більшості кімнат нічого, окрім пилу й старих меблів. Забираю речі, яких не встигла вивезти два місяці тому, коли переїжджала. Одну за одною знімаю світлини з донедавна своєї стіни. Воюю зі скотчем і зрештою беру до рук останню фотокартку. Це саме та. Зроблена у Львові. І я чудово виглядаю там без дивних чоловіків поблизу.

Марія Смик

Схожі записи

Кампанія рожевої стрічки або привернення уваги до раку молочної залози

admin

Перуть не лише пані

Буткевич Максим

«Антигендер» і його основні тези. Як демонізують політику рівних можливостей

admin

Залишити коментар