Перебуваючи цього літа на літературному проєкті у Кракові несподівано (або сподівано, хтозна) зустріла Юлію на одній із мистецьких імпрез. Одразу впізнала її, адже раніше наші стежки перетиналися у Львові й Києві. Розговорилися, потім було ще кілька спільних краківських зустрічей, вечір української поезії на Міжнародному фестивалі Мілоша, спілкування на фейсбуці.
Їм’я Юлії Бережко-Камінської у сучасній українській літературі вже відоме. Письменниця й поетеса, журналістка, редакторка, відповідає за роботу з молодими авторами НСПУ. Авторка восьми поетичних книг. Лауреатка всеукраїнських літературних премій імені Григора Тютюнника, Олександра Олеся, Анатолія Криловця… Народилася і виросла у легендарному вже селі Чорнобаївка, що на Херсонщині. Мешкала в Бучі під Києвом. Із початком повномасштабного вторгнення змушена була рятуватися від війни і виїхати закордон.
Про жіноче відчуття війни, силу слів і діяльність в еміграції – у розмові з письменницею.
Першою думкою було не тікати кудись, а приготуватися до непростих випробувань, перебуваючи вдома
Яким запам’ятається для вас і вашої родини 24 лютого 2022 року?
Це був дуже тривожний день. Слово «Почалося…» стало для мене тотожним війні, тотожним 24 лютого. Дуже моторошним словом стало. Саме його почула першим у той день. Йому не хотіла вірити. Від нього жах наповнював усе тіло. Я не допускала думки, що в наш час можливо все те, що сьогодні відбувається в Україні. Тому першою думкою було не тікати кудись, а приготуватися до непростих випробувань, перебуваючи вдома. У перший день ми з родиною зробили необхідні продуктові закупи. Війна в наш край прийшла відразу. 24 лютого вже лунали вибухи в сусідньому Гостомелі, автоматні черги, вночі прилетіли ракети на залізничні шляхи. До нас переїхали друзі, щоб ми разом змогли перебувати в більш-менш безпечному місці – підвальному приміщенні нашого будинку. Спустившись туди, ми більше вже не піднімалися в дім – у місті почалися інтенсивні бої…
Чому ви вагалися з рішенням про евакуацію?
Вагалася до останнього. Поки в нас був інтернет і працювали телефони, ми бачили, з якими труднощами люди вибираються з Ірпеня та Приірпіння загалом. Для багатьох це оберталося трагедією, бо виходити доводилося під вогнем. Відомі випадки, коли розстрілювали цілі родини, що намагалися виїхати автомобілем. Не було безпечних сценаріїв, безпечних доріг і безпечних міст, куди б не дійшла війна. Тому їхати чи лишатися – питання, на яке дуже непросто було знайти відповідь. Навіть коли дали «зелений коридор», і я бачила в місті тисячі людей зі своїми пожитками, котрі безуспішно весь день чекали на автобуси, я думала все ж лишитися вдома. Психологічно рідні стіни створювали відчуття спокою і захищеності, хоч ми і розуміли всі ризики. Рішення прийняла в останній момент, коли до нашого дому під’їхав сусід і запитав, чи готова. Швидко зібравши якісь речі, з сином виїхала у повну невідомість.
Єдине, що ми могли робити в підвалі – це молитися і читати новини
Пригадую, як ви викладали хвилюючі відео з укриття, де читали свої вірші. Як творчість допомагала вам перетривати ті страшні дні?
За два дні до війни я встигла запустити у друк нову книжку поезій «Гравітація слова». Думка про це мені давала відчуття бодай якогось спокою. Для мене було важливо, аби ця книжка все ж дійшла до читачів за будь-яких умов. Я попросила знайому в разі якогось фатального випадку забрати тираж із друкарні і поширити по бібліотеках і серед тих людей, які чекали на цю книжку. Також мені хотілося залишити поезії, начитані голосом. Аби збереглися мої акценти, інтонації, тональність, яку вкладала в написане. Поки був інтернет-зв’язок, то надсилала їх друзям. Разом із тим у час найтяжчих боїв, які тривали годинами, єдине, що ми могли робити в підвалі – це молитися і читати новини. Я вирішила записати деякі свої поезії на телефон у відеоформаті. Це допомагало долати страх і відганяло важкі думки. Я ніби поверталася до звичного для себе звучання, до того світу, в якому жила, в якому немає місця війні. Коли звуки боїв були надто близько, над будинком летіли ракети, гради, під вікнами працював міномет, ми розуміли, що можемо не вижити. Ми не наважувалися лягати спати в такі дні, весь час були напоготові, і не знали, буде в нас наступний день, чи ні. В такі моменти думалося, що краще піти з цього світу, читаючи слова молитви чи поезії, ніж у стані страху і ненависті. Тому й читала. Деякі з цих записів я оприлюднила, і рада, що багато кому вони стали по-своєму помічними.
Деякі письменники зізнавалися, що з початком війни у них сталася якась блокада голосу, їм важко було не те що писати, а й просто ходити, їсти чи думати про щось інше, крім того, що і як буде далі. Чи писалося вам тоді? Якими були ці тексти? Що спонукало вас продовжувати писати?
Так, певна «блокада голосу» була і в мене. Бо той жах, який внесла у наші життя війна, був більшим за все, що можна було сказати. Ніякі звичні слова не могли передати того, що насправді відчувалося. Усе стало пласким, невиразним, із якогось ніби чужого минулого. Потім, коли трохи вляглася перша хвиля переживань, я вже сама панічно боялася щось писати. Бо в такі моменти піднімається абсолютно все, що є в душі – на свідомому та підсвідомому рівнях, і я розуміла, що можу не впоратися з цим. Адже після евакуації психологічний стан був важким, я ніби вчилася наново жити, спокійно реагувати на звуки, засинати ночами, хоч і в чужій країні, у чужому домі, у чужому ліжку… Утім, дещо доводилося писати – саме просилося. Мала випускати з себе. Це були, можливо, найчесніші мої вірші. Документалістика в поезії. Про те, як мила волосся, піднімаючись у дім, і починалися обстріли, а я далі продовжувала мити, тремтячими пальцями втираючи шампунь у коси. Про новий шарф, який узяла з собою, і він став для мене символом моєї вимушеної еміграції. Про те, як сиділи в підвалі під час обстрілів. Як їхали з дому. Голос цих віршів став уже зовсім іншим. Єдино можливим для мене в цей час. Писала їх і не бачила паперу від сліз. Читала комусь – теж щоразу плакала. Зараз уже можу озвучувати спокійним голосом.
*** Іду Краковом — вечірнім, ранковим Краковом, — А серце моє за мною волочиться — Кроводерською, Канонічею… Та щоразу, коли думаю, що вже відплакала, — Маріуполь, Херсон відплакала, — Якийсь Маріуш, Агнешка чи Ева зазирають мені у вічі — У колодязі мої найглибші, у схованки непроглядні, — І виймають відчай. Крижаний відчай. Виловлюють сирени луну тривожну, Розкручують серпантини її надсадні… Але і вони не знають, як ніч наливає кожна Колодязі мої, та пожадно З них пити не можна. І щоб якось ніяковість заладнати, — Бо як воно — бути під вогнем ракетним? — Ідемо на каву — краківську, з шоколадом, І довго говоримо про поезію знайомих поетів, Про те, що знаємо, і що — не дуже, Дмухаємо на пінку, сміємось, підтакуємо. І я також сміюсь… Бо попереду — ніч, і душам Нашим не буде спокою — ані тут, у Кракові, Ні в Херсоні, Ні в Миколаєві, Ні в Америці, Ні в Європі… Ні в будинку, Ані в підвалі, Ані в танку Ані в окопі, Ні на землі, Ні на небі, Ні живим, Ані мертвим… Поки війни блукають вулицями, Кроводерти… ***
Це дивовижно, що нас прихистили люди, із якими ми були абсолютно незнайомі
Ви зараз у Польщі з дітьми. Яким був для вас цей шлях еміграції? Як і хто прийняв вас із родиною? Як вам тут живеться?
До Польщі потрапила випадково. А може, це й не випадковість? Виїхавши з дому, я почала розпитувати друзів, де нас можуть прийняти. Але за два тижні війни хлинув такий потік біженців, що вже й не було куди прямувати. Тоді з цим запитанням звернулася у фейсбуці. Посипалися пропозиції проживання в Європі. Один зі знайомих порекомендував відомого піаніста Кевіна Кеннера, який готовий був прийняти в своїй польській оселі. Це дивовижно, що нас прихистили люди, із якими ми були абсолютно незнайомі. Особисто зустрілися з ними лише через кілька місяців після нашого приїзду, адже мешкають вони в іншій країні. На сьогодні ця родина стала нам дуже близькою і рідною. Ми щодня спілкуємося, разом відпочивали і навіть провели два спільних музично-поетичних концерти, поєднавши музику з поезією. Ці стосунки неймовірно підтримують і дають сили жити далі.
Ви ініціаторка і кураторка багатьох літературно-мистецьких проєктів у Кракові для українських митців і мисткинь, які опинилися далеко від рідної домівки. Розкажіть про свою діяльність.
Приїхавши до Кракова, серцем я продовжувала перебувати в Україні. І хотіла робити щось, що могло би підтримати нашу країну та українців-біженців. Обертаючись у колах творчих людей, побачивши, як багато наших митців (перш за все літераторів та літераторок) опинилося в Кракові та в його околицях, я звернулася до кількох місцевих творчих організацій із пропозицією співпрацювати. Це знайшло відгук і підтримку. Таким чином у травні на центральній площі Кракова з’явилися трьома мовами вірші українських авторів. Із краківським відділенням польської спілки письменників організували цикл літературних зустрічей «Польща – Україна: спільнота письменників», провели презентації українських книжок із Воєводською бібліотекою Кракова. Ставши резиденткою Інституту літератури Польщі, почала модерувати міжнародний конкурс «Українці в Польщі: історія порятунку». Важливою була й співпраця з Польським радіо (Варшава), для якого я готую програми «Краківські гості» та випуски сучасної української прози «ДієСлово».
Найважче тим, хто втратив в Україні все – дім, бізнес, не має куди повернутися
Які проблеми, за вашими спостереженнями, доводиться вирішувати українським біженцям у Польщі? І біженкам, юним дівчатам, матерям із дітьми, жінкам літнього віку?
Це окрема велика тема. У кожного своя історія, в межах цього інтерв’ю важко розповісти відразу про всіх. Дуже відчувається підтримка поляків, які зробили колосально багато для українців. Але разом із тим у знайомих мені українців є проблеми з житлом, адже спершу багато хто думав, що ця війна не триватиме так довго. У когось є труднощі з роботою. Особливо в мам із маленькими дітьми та в літніх людей, яким жити на українську мізерну пенсію в Європі дуже складно. Але існують програми підтримки. Кожен, хто щось намагається робити, все ж урешті виходить на якесь рішення. Найважче тим, хто втратив в Україні все – дім, бізнес, не має куди повернутися. Їм доводиться починати життя спочатку. Не всім це дається просто. Дуже важко молоді, яка має розраховувати лише на себе. Це надзвичайно травматичне входження у дорослий світ. Маю низку таких прикладів. Додайте до цього психологічний стан емігрантів – то взагалі окрема тема.
Жіночий досвід війни – який він? Чим жіночі досвіди опору й біженства, на ваш погляд, відрізняються від чоловічих?
Ми, жінки, маємо зберегти життя для майбутнього. Зберегти нормальний психологічний стан дітей, які б виросли не поламаними, депресивними, а сповненими сил і бажання жити й відбудовувати свою країну. Жінки багато роблять для нашої перемоги – пішли у військо, займаються волонтерством, збирають гроші для ЗСУ, щось намагаються роздобути для фронту. У тому, що сьогодні кілька мільйонів українок із дітьми розсіяні по всьому світу, є одна дуже важлива особливість: ці люди опинилися в зовсім інших умовах, ніж ті, до яких звикли на своїй Батьківщині. Нам є чого повчитися у світу. Туристичні поїздки не мають такого ефекту, як навіть кількамісячне проживання в іншій країні. Сподіваюся, що назад повернеться якомога більше наших співвітчизників та співвітчизниць, і отриманий досвід допоможе у відбудові та розвитку країни.
*** Щовечора в Краків до мене приходить мій дім — Дзвенить філіжанками, терпко жасмином пахне Тераса його, і світло пилком золотим Кружля над столом, і сонно, бездонно і спрагло Бубнявіє ніч, перекочує зорі, відтак Якусь необачно зачепить і зронить напевно. Шершавіє сад, виношують яблука смак І подих тамують принишклі несмілі дерева. Я закуток кожен обходжу, хоча й не торкнусь… Я всім обіцяю дрібничкам земного затишку, Що скоро минеться війна і що я повернусь, І знов, як завжди, у своїм засинатиму ліжку. Діждись мене, доме, принишкни, замри, причаїсь, Твердинею будь, неприступною цитаделлю, Допоки далеко молюсь за домівки чиїсь, Допоки вдаряють ракети і рвуться шрапнелі. Ми всі повернемся! Хай кожному буде куди… А зранені стіни воскреснуть просторо й гостинно. У місто чуже, наковтавшись жаскої біди, Приходить мій дім і пахне відчайно жасмином. ***
Тривалий час намагалася, вимикаючи світло, уявити, що засинаю в своїй кімнаті
Що означає для Вас поняття «дім»? Чи бувають у вас моменти ностальгії?
Звісно, дім, це більше, ніж просто житло. Це те життя, яке я мала. Ностальгія дуже часто торкається моєї душі. Я тривалий час намагалася, вимикаючи світло, уявити, що засинаю в своїй кімнаті. Але подушка була по-зрадницьки іншою, висота ліжка – інша, і мені не вдавалося цього. Тоді придбала ортопедичну подушку, яка нагадувала мою домашню. І це мене дещо заспокоїло, хоч як дивно це звучить.
Дім… Сумую невимовно. До сліз. Але наразі намагаюся про це не думати. Ніби замкнула на ключ якусь скриню і не випускаю звідти щось, що мене дуже хвилює. Воно просто чекає свого часу. А поки я тут, де є, маю робити те, що відкривається переді мною. Якщо вже опинилася в цих умовах, значить, це потрібно для мого розвитку. Значить, без цього неможливі подальші події мого життя. Потрібно любити те, що є сьогодні. Тому чужий дім мені зараз ніби мій – із такою самою любов’ю дбаю про нього, додаю щось до його затишку і краси, наповнюю своїм світом. І я вдячна життю за це.
Над чим ви працюєте зараз? Що хочете встигнути зробити до нашої перемоги?
Багато над чим працюю. Серед іншого – книжка про те, що ми, українці, відчуваємо в цей переломний для нас історичний час. Про що думаємо, як живемо. Мені цікаві не лише самі події, а реакція на них. Тому що ця реакція дуже різна, швидко змінюється, багато чого ми сьогодні, коли триває війна, відчуваємо зовсім по-іншому, ніж тоді, коли все почалося. Ці відчуття накривають інші враження, думки і події, але важливо зберегти в первинному вигляді те, що було на початку. Сама також фіксую свої думки, створивши низку есе, котрі мають переклади на англійську, польську та французьку мову і вже були в різних країнах опубліковані. Зараз збираю добірку книжок польською мовою для київської бібліотеки, де є відділ польської літератури. Сподіваюся, що мені вдасться зробити не лише це, а й багато іншого, що задумала і над чим працюю.
Дехто із сучасних українських авторів і авторок говорив, що нам варто уникати поетизації війни, бо вона насправді – кривава й жорстока, болюча і трагічна, а зовсім не лірична чи поетична. Що, на ваш погляд, ми маємо розповідати світові про цю війну? Як ми, українські письменники й письменниці, можемо і повинні це робити?
Моя думка: про це потрібно писати. Це важливо і для документування історії, і для того, щоб наступні покоління знали правду, що відбувалося в Україні в цей час. Так, люди, котрі не знали війни, мають відчувати, настільки це жахливо, криваво і жорстко. На землі не повинно бути воєн. Як це потрібно робити? Чесно.
Спілкувалася Роксолана Жаркова,
фото надані героїнею
