Повага
Колонки

Про мізогінію, геройство і «золотий мільярд»

Ще до повномасштабного російського вторгнення деякі дослідження показували, що для всіх українців та українок важливою цінністю була безпека. Тільки для когось це означало «не сваритися» з Росією, а для когось — чимдуж мчати від неї. Це про те, що  ми можемо мати однакову мету, але по-різному уявляти, як її досягти. І це з-поміж іншого може пояснювати, чому так багато жінок коряться патріархальним правилам (що для мене синонімічно означає не мати власної гідності).

Не всі мають бути геройками

Чинити спротив системі, маючи обмежену владу та можливості, — це, по суті, героїзм. Але героїзм загалом як концепт — дуже проблематичний і прикрий. Героїзм одних — це симптом попередньої або несистемності, або й саботажу інших. На додачу для героїзму нерідко потрібні ресурси: чи непридушена сила духу, чи й буквальні матеріальні показники, зокрема час та можливість бути мобільними. Гендерна соціалізація не дарує жіноцтву ані морального наснаження, ані особистого часу чи мобільності в публічному просторі. Трапляються винятки завдяки прогресивним сімейним системам або сильним захисним механізмам самої дівчинки чи жінки, чия рефлексія не пропускає засвоєння принизливої рольової моделі бути підпорядкованою, бути залежною. Цього немало, але все-таки це виняток серед тих, кому від рожевого бантика в пологовому будинку нав’язують, що головне — вдало вийти заміж.


Читайте також: Не руште моїх кіл, або Як через війну бракує сил пізнавати нове


Жінки як жінки (тавтологія про те, що тих, кого біологічно маркували як жіночу стать, піддаються соціалізації за жіночим гендером) мають від народження менше можливостей, щоб стати геройками. Також жінки як люди загалом, для яких безпека та виживання — базова цінність, змушені просочуватися між крапельками патріархату і в багатьох випадках просто за інерцією впадають у мізогінні потоки з надією, що гра за правилами забезпечить їм прийняття в соціумі.

Стати частиною «золотого мільярда» патріархату

Звідси й виходить, що для когось гідність — це всупереч усьому культивувати та підкреслювати свою суб’єктність за гендерним маркером. А для інших — наслідування тих, кого за замовчуванням вважають гідними та суб’єктними. Тобто чоловіків. 

Ставлення до фемінітивів це добре показує. Коли жінки здобувають визнання й високі посади в «чоловічій царині» (а це більшість публічних сфер), то для них звернення «професор» чи «керівник» — якраз про гідність, якою не готові поступатися. Хоч би як прикро було, що так система самовідтворюється, мімікрія на особистому рівні — цілком робочий метод у досягненні успіху в короткостроковій перспективі. 


Читайте також: Сім зацькованих фемінітивів


І на жаль, мрія стати частиною «золотого мільярда» патріархату (привілейованої частини населення) активно вабить, її популяризують у суспільстві, де жінки позбавлені права говорити правду про себе (як ми добре бачимо на темі материнства, про яке кажуть, ніби це суцільне щастя, а не важка робота). Натомість реальність заступають нескінченні обіцянки безтурботного життя як винагороди за послух.

Мізогінія чоловіків — причина патріархату, мізогінія жінок — його наслідок

Коли говорять про якісь ганебні несестринські явища, то спрощують, що «жінки також» патріархальні як чоловіки. У такому разі потрібно тримати в голові ключовий момент про причини та наслідки. Ніхто не має бути геройками, але зміни впроваджують ті, у кого ресурси та влада, хто задає тренд. Боротися з наслідками — така собі перспектива. У патріархальній системі влада та ресурси переважно в чоловіків. Тому порівняння можливостей та відповідальностей гендерних груп у системі, де превалює одна, дуже некоректне. 

Звісно, класовість також має вагу: є бідні чоловіки та ресурсні жінки. Власне й феміністки для мене — це жінки, які не те щоб емансипувалися (хоча самореалізація як ознака суб’єктності часто створює плутанину, що кожна успішна жінка — феміністка), як радше у своєму успіху намагалися не підважувати інших жінок. І для цього не так потрібен героїзм, як менше страху. У безпечній системі більше шансів для кооперації.

Обмеження ресурсів призводить до конкуренції замість кооперації

Якщо з сьогоднішньої загальної безпекової ситуації відволіктися на настанови, які специфічно отримували та отримують жінки, то це якраз залякування про непотрібність та самотність. Звуження можливості самореалізації загалом лише до одного статусу — сімейного, і що ще вужче — до гетеросексуального сімейного, обкрадає можливості жінок. 

Якщо своїм ресурсом вважати лише чоловіків, то такий безваріативний шлях призводить не до кооперації, а до конкуренції. Навіть якщо йдеться не безпосередньо про заміжжя, більшість інших ресурсів у патріархаті належать чоловікам, а тому й доступ до них — через догоду чоловікам.

І поки самі чоловіки не побачать хиби такої системи для себе, поки інституції та державна система не візьмуть на себе відповідно до своїх можливостей зобов’язання справедливого розподілу ресурсів, а всі разом не перестануть зводити жінок до придатка чоловіків, я можу тільки захоплюватися та бути безмежно вдячною тим жінкам, які стають геройками і прагнуть бути самі собі ціллю. Попри те, що їх намагаються всім світом знецінити, звинувативши в егоїзмі чи радикалізмі/агресивності.

Час визнавати, що захищати свої кордони у світі, де ресурсним державам, організаціям, людям вигідно утримувати статус-кво навіть очевидно несправедливих явищ, — якщо й радикалізм, то все одно чеснота. Політика умиротворення вкотре виявила себе хибною 24 лютого 2022. Цей урок треба засвоїти не тільки щодо зовнішньої політики, але й усередині країни. Хоч би що ви робили, догодити тим, хто вважає вас «нижчими», марно, і результат один — експлуатація.

Ольга Костіна

Схожі записи

Ніде вона не дінеться  

…а мені нудно (інтерв’ю з секс-працівницею)

Що ти зробила не так?