У прокат вийшов режисерський дебют Наталії Ворожбит «Погані дороги».
Наталія Ворожбит – відома українська драматургиня і сценаристка, лауреатка літературної премії «Евріка» за п’єсу «Галка Моталко» (2004) та премії «Women In Arts» (2020). 2009 р. Ворожбит виступила провідною сценаристкою нашумілого серіалу «Школа» Валерії Гай Германіки, а в жовтні 2015-го разом із німецьким режисером Георгом Жено заснувала «Театр Переселенця», у якому переселенці з Донбасу розказують реальні історії свого життя. Кураторка фестивалів «Донкульт» та «Гогольfest», одна з засновниць фестивалю «Тиждень актуальної п’єси». П’єси Ворожбит ставилися в театрах України, Великої Британії, Польщі, США та Латвії.
П’ять новел про погані дороги
В українському кіні Наталія Ворожбит активно працює останні два роки, але знов-таки, як драматургиня. Вона написала сценарії до картин «Кіборги» та «Дике поле» і до серіалу «Спіймати Кайдаша».
Навіть зважаючи на такий чималий досвід, варто подиву, що, не маючи ніякого режисерського доробку, навіть учбової короткометражки, Наталія одразу дебютувала з успішним повнометражним ігровим фільмом, що отримав приз на Венеційському фестивалі: журі Тижня критики присудило Ворожбит приз за найкращу новаторську картину. Власне «Погані дороги» складаються з п’яти новел.
На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи, такого собі Оніщука Ігоря Володимировича, якому після доволі кумедного діалогу здається, що військові переховують у себе одну з його школярок, восьмикласницю Людку Марченко, тож він хоче її забрати до сім’ї.
Троє старшокласниць, лузаючи насіння на автобусній зупинці в прифронтовому містечку, сперечаються про зв’язки з українськими військовими та наслідки цих зв’язків. Потім дві подруги йдуть до своїх дорослих кавалерів у формі, одна залишається, щоб на смерть посваритися з рідною, але проросійською бабусею, яка принесла їй поїсти супу в банці; сімейну суперечку перериває обстріл.
Озвірілий бойовик затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати, але абсолютно збитий з пантелику її зізнаннями в коханні дає слабину, веде покаянні речі – моторошні й розпачливі.
По зимовому нічному шосе солдат і військова лікарка везуть у машині «двохсотого», який, як поступово з’ясовується, був для жінки, що божеволіє від горя, більше ніж командиром.
Проїжджа міська пані намагається компенсувати селянам вартість курки, яку вона збила машиною, але стає об’єктом жорстоких вимагань. Опозиція «багата столиця – бідна провінція» обертається найнесподіванішим чином – простий народ виявляється не настільки вже й простим і точно не добрим.
Спуск по спіралі в пекло
Кожна новела витримана в своїй атмосфері, кожна являє собою крок у все більшу темряву. Як каже сепаратист у підвалі, «страшніше за смерть – дно. Ти думаєш, що це вже все, нижче нема куди, а за ним ще дно, а за ним ще дно, а за ним ще дно». Ось, по суті, «Погані дороги» – це такий собі спуск по спіралі в пекло.
У «Блокпості» все починається як комедія характерів. Ігор Колтовський, що грає директора, є природженим коміком, органічним у незграбності та недорікуватості свого персонажа. Якщо додати Андрія Лелюха в ролі низькорослого й підкреслено суворого командира та Володимира Гуріна, що грає його кремезного підлеглого, який не мав військової підготовки в школі, бо «у французькій учився», то складається повноцінне комік-тріо, яке обмінюється репліками в стилі якогось абсурдного цирку. І так триває доти, доки директорові не ввижається, що з армійського намету визирнула Людка. Ми так і не дізнаємося, чи була вона там насправді, чи то п’яненькому Оніщуку, що таки поїхав собі, узявши з командира «слово офіцера», те примарилося – але наприкінці новели лишається прикра двозначність.
Читайте також: Чотири цвяхи в труну патріархату
На зупинці подружки обговорюють своє шкільне життя-буття, а в ньому є місце постійному булінгу, жорстоким знущанням і бійкам. За зв’язок із військовим можна отримати звання «української підстилки». Прифронтові реалії: їздила на море, було нудно; повернулася – «Іду по місту, чую – стріляють, так добре стало: я вдома». Юні дівчата отримують від своїх дорослих коханців подарунки й захист; одна за одною вони відходять з ними в сутінки, на зупинці лишається найсумніша й найагресивніша з них – Яна; її Марс так і не з’явився. Зате з’явилася бабуся, яка намагається спокусити малу супчиком та російським телешоу «Давай поженимся». Яна – це саме той випадок, про який розказував добросердий п’яниця-директор: мама померла, живе з бабусею, гуляє, але «не бл*дь». За якихось 10 хвилин екранного часу перед нами розгортається вся історія цієї типової у своєму нещасті родини. Залпи артилерії примирюють їх. Вирішують таки йти додому, але ні, гуркотить надто страшно, тож у сховище.
Кульмінації «Погані дороги», безумовно, досягають у другій половині, коли Ворожбит розгортає історію двох пар у паралельному монтажі сюжетів у підвалі й на шосе. При повній несхожості характерів і мотивів ці сюжети певним чином симетричні й мають деякі спільні репліки й ситуації. Антигерой «Підвалу» – Юрій Кулініч в образі завершеного садиста-психопата на ім’я Стас. Він лякає; справді віриш, що його героя збуджує людське горе, страх невинних жертв. І саме це й виявляється його слабким місцем – бо полонянка, українська журналістка Юлія, збиває його з садистичного настрою простими словами «я кохаю тебе». Саме кохання – хай і вдаване – виявляється найпотужнішою зброєю, яка допомагає Юлії зрештою перемогти.
І водночас кохання стає прокляттям у «Машині». Тут бачимо справжній бенефіс Оксани Черкашиної: її героїня, фронтова медпрацівниця Тетяна, просто втрачає глузд від горя, бо везе додому тіло свого коханого. Якщо й була колись у нашому кіні настільки вражаюча близькість любові та смерті, то це саме тут.
Та все ж найстрашніший, як не дивно, завершальний епізод. Хоча в ньому навіть і натяку немає ані на війну, ані на фронт. Просто вибігла курка під колеса червоного «Пежо». Просто хата стоїть поруч із трасою. Просто водійка з того «Пежо» виявилася занадто сумлінною й пообіцяла обов’язково заплатити за курку немислиму ціну – 200 гривень, і справді повернулася, аби зробити це. І ось на наших очах подружжя сумирних селян перетворюється на двійко чудовиськ. Вони, побачивши перед собою поступливу жертву, починають входити у смак, забирати в неї гроші, прикраси, машину… а потім разом із героїнею наш погляд падає на добре нагострену лопату, що стоїть поруч із місцем конфлікту. Лопату, якою можна перекопати город. Або вдарити по голові. Або прикопати труп.
Найгірша з доріг, яка калічить життя
У всіх історіях – умовні гепі-енди. Потерпілі рятуються, зло або покаране, або відступає. Але від цього чомусь не легше.
Адже жінки тут незмінно потерпілі. Невидима Людка, що шукає порятунку від самотності та горя на блокпосту. Трійця дівчат, які тягнуться до дорослих чоловіків у формі, намагаючись знайти не так навіть секс, як бодай якийсь захист у нелюдському краєвиді «сірої зони». Юля, багаторазово принижена й побита ґвалтівником, знаходить порятунок, удало імітуючи закоханість і чекаючи на мить, аби завдати удару у відповідь. Тетяна, яка через переохолодження втратила здатність до повноцінного статевого життя, але настільки прив’язалася до вже одруженого командира, що навіть не хоче бокувати його телефон, захоплений бойовиками, що шлють їй погрози. Занадто сумлінна вбивця курки, яку рятує щасливий випадок.По суті, Ворожбит проводить сеанс кінематографічного психоаналізу. Вона виявляє й розбирає наші великі й малі травми – і робить це точно, безжально й майстерно. Як наслідок, її послання стає загальнолюдським: «Погані дороги» – про війну як таку – найгіршу з доріг, яка калічить життя.
Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»
Фото зі сторінки фільму «Погані дороги» в Facebook
