Image default
Статтi Це зробила вона

«Мене звати Настасья, я тут із ідеями з України приїхала» — поетка та кліпмейкерка Мілевська

“У мене траплялося багато моментів у професії, коли мені було страшно. Я питаю себе: “Хто я? Настю, ти поет? Творець ідей? Режисер? Сценарист?” Я намагаюся дати відповідь на ці запитання. Але вони довго не приходили, і приходять тільки нині. Мені було страшно, коли я знімала свій перший кліп, мені було страшно, коли я знімала Надю Дорофеєву в рекламі. Мені було страшно, коли я не зняла кліп «Океану Ельзи». Мені багато разів було страшно, але просто відчувати страх і розуміти, що щось не так – це одне, а зайнятися вирішенням цих відчуттів, це зовсім інше. І саме зараз, у момент цього інтерв’ю, я перебуваю в тому стані, коли дуже серйозно відповідаю на ці запитання…”

Інтерв’ю з Настасьєю Мілевською, чия поезія змушує плакати як жінок, так і чоловіків. Дівчина з міста Куп’янськ Харківської області, що підкорила своїм талантом і нестандартною манерою виступу сцену не тільки українських міст, а й за кордоном. Про свій шлях від театру та поетичних перформансів до створення реклами для відомих брендів та музичних кліпів вона розповіла нам.

Розкажи передусім – чим ти займаєшся? Про театр, поезію та кліпмейкерство.

Театр був у моєму житті близько 9 років. Це давно застаріла частина мого життя, яка ніколи не повернеться. Я грала в театрі в Харкові. Я залишила свій перший університет, до якого вступила, бо він мені не сподобався. Перед тим, як вступити до іншого, я потрапила в театр. Це вийшло абсолютно випадково, але це було настільки давно й настільки не співвідноситься з моєю нинішньою особистістю, що можу сказали – мій досвід театральний дав мені ті навички, які дозволяють зараз на знімальному майданчику уже в режисерській професії працювати з акторами, моделями та артистами так, що вони роблять усе, що необхідно за завданням.

Поезія.

Поезія — це довга та товста червона нитка мого життя. Я почала писати з раннього дитинства, щойно почала відчувати, що навколо — світ, що він рухається, що він живий. Це почалося з дитячого сприйняття природи, оскільки ще не було серйозних почуттів щодо життя й людей. Були відчуття та захоплення природою. Це стало відтворюватися у віршах. Пізніше це трансформувалося, і я почала писати вже всілякі «філософські лірики». Поезія — величезна частина мого життя. Не так написання самих віршів і їхнє індивідуальне існування, як читання зі сцени. Ось що важливо.

Я не поет, якого треба читати, я поет, якого треба слухати.

Я не поет, якого треба читати, я поет, якого треба слухати, до якого потрібно приходити, бо моя поезія полягає в тому, як я це роблю, а не просто у формулюванні певних почуттів і думок.

Поезія — це екстракт усього того, що ти відчуваєш на якомусь біохімічному рівні, підключаючи до цього свої ілюзорні фантазії. Ось це для мене поезія.

Розкажи декілька найяскравіших історій, пов’язаних із концертами, де ти читала поезії.

Здається, це був 2014 рік, я поїхала у великі гастролі Україною, у мене було багато міст. Я виступала з різними музиками, читала свої поезії. Збиралася неймовірна публіка в кожному місті. І тут я приїхала до Дніпра, у заклад, який називався “Хундертвассер” — пізніше я потрапила до Відня і подивилася на архітектуру та роботи Хундертвассера (Фріденсрайха Хундертвассера — ред.) безпосередньо як художника-архітектора.

А у Дніпрі мені здавалося, що на мене прийде дуже багато людей, і я взяла собі таку залу: велику, довгу. О 19:00, коли мав початися виступ, у залі було пусто. Потім – 19:10, 19:20, 19:30… Хто виступає — розуміє це очікування. І жодна людина не приходила (сміється).

А до цього в усіх містах на мене приходило дуже багато людей, я була впевнена і їхала з такою ставкою на успіх, але нікого не було – і в 19:30, і в 19:40… Я надягла синю сукню з довгим шлейфом, привезла з собою надзвичайного музиканта, який їхав до мене туди з Харкова, щоб показати людям усю красу і силу всього, що я хочу донести. І ми вже почали збиратися, примирившись із тим, що нікого не буде, ми навіть узяли пляшку вина, щоб утопити горе, і почали їсти, але несподівано вбігає людина з букетом квітів і криком “Я запізнився! Я запізнився! Тут Настасья Мілевська?” Я, жуючи котлету, кажу: “Так, тут”.

І я розумію, що прийшла людина. Після цього він сказав: “Я летів просто з Єгипту, я не заїхав додому, не встигав, усе для того, щоб потрапити на ваш виступ”. І він стоїть із цими квітами, дивиться на мене, і я розумію, що не можу не виступити, бо я маю цього глядача. Він сів за перший столик і слухав.  Усю програму ми з музикантом йому показали. Він сидів один у залі. Це нас дуже вразило. Він мені подарував квіти,  а потім написав величезного листа, де подякував за те, що ми виступали перед ним самим.

Інша неймовірна історія сталася у Грузії. Це був досвід, який навчив мене однієї простої істини: немає нічого неможливого, і в будь-які двері ти можеш постукати без утисків совісті та комплексів.

Усі двері існують для того, щоб у них стукали

Ми приїхали до Грузії робити презентацію моєї книжки. Я не розуміла, куди я їду і як я це робитиму, бо не мала там жодних “зачіпок”. Я почала заходити в різні спільноти у соцмережах, присвячені Грузії, і почала писати, що їду до Грузії презентувати книгу та пізнавати світ творчих людей саме там. І мені відповіли люди та пообіцяли допомогти. Мені трапилася одна людина, грузинський поет, який допоміг. Під час підготовки презентації я зрозуміла, що мені не вистачає буквально  200 доларів, аби зробити презентацію так, як я хочу – найняти музиканта, який мені підіграє, зробити невеличкий фуршет. На все це були потрібні кошти, яких я не мала. І я пішла у Міністерство культури Грузії. Я прийшла не ресепшн і кажу: “Доброго дня, мені потрібна Манана Берікашвілі”. Мені підказали, хто міністр, а хто заступник. Я подумала, що до міністра — це занадто, а от до заступника міністра — можу. А мене питають: “А ви власне хто?”.

“Мене звати Настасья, я тут з ідеями з України приїхала”

І вони кажуть: “5 хвилиночок, будь ласка”, і кудись подзвонили. За 5 хвилин я сиділа в кабінеті заступниці міністра культури Грузії, яка казала мені: “Добре, ми дамо вам 200 доларів, але за 2 тижні,  бо нам їх за документами потрібно провести”. А я кажу, що мені не можна за 2 тижні, мені потрібно за 2 дні. І вони кажуть: “Так швидко ми не проведемо, але в нас є підказка: “Ідіть у театр кіноактора, шукайте режисерку Кеті Тулідзе, поговоріть із нею. Вона вам дасть”.

Я йду в цей театр, знаходжу режисерку, яка сидить у нереально гарному величезному капелюсі, в окулярах із червоною оправою, уся в золотих перснях та браслетах. Коли я пояснила їй, що я хочу зробити, вона просто дістала гроші й дала мені, сказавши: “Я прийду до вас на виступ із великим задоволенням, займайтеся тим, чим ви займаєтеся”.

Настасья Милевская Лес горел и кричал: “Потуши, потуши…”

Лес горел и кричал: «Потуши, потуши»,

А вокруг ни души, ни души.

В небо лес отпустил своих раненых птиц,

Опадала смола с ресниц,

Выли сосны, трещали деревьев хребты

До измора, до дурноты.

Лисьим детям не выскочить, норы горят,

А над лесом ревел звездопад.

Здесь огонь ликовал, танцевал пасадобль

Под сосновый гудящий вопль,

А над лесом жемчужиной зрела луна –

Дочь ведуньи и колдуна,

Лес горел и кричал, лес горел и кричал,

Пламя пьяное в пляс. Карнавал.

И никто из людей не рванул, не помог,

Хотя каждый немного поджёг.

Як ти почала знімати кліпи, рекламу, як узагалі вирішила, що ти хочеш і можеш цим займатися?

Це почалося, коли мої друзі в Харкові організували дещо на кшталт продакшну, придбали фотоапарати, пару штативів, макбук і захотіли робити відео. Я брала в цьому участь доти, доки нам не прийшов запит на зйомку фешнролику для дуже нішевого бренду одягу. Ніхто з хлопців не схотів це знімати, тому режисувати цю історію взялася я. Ми її зробили, випустили, потім зняли ще одну, і ще.

Після цього нам подзвонили з Києва, з TVLAB, які тісно співпрацюють із відомими косметичними брендами, сказали, що їм дуже подобаються наші ролики, і запропонували їхати в Київ. Мені запропонували зробити три ролики для Garnier. Я приїхала. І залишилася. Це був 2015 рік. А на початку 2016 я зняла вже свій перший музичний кліп для виконавця електронної музики «Cepasa», який виявився дуже успішним. Це була величезна робота, і моя гордість полягає в тому, що зібралася велика команда людей, просто закохавшись у мою ідею кліпу.

Ти не вчилася на режисера, не маєш жодної профільної освіти, пов’язаної з  продакшном, відео. Це справді так?

Я самоучка. Увесь мій ресурс — це самонавчання, досвід, який я здобуваю у процесі проб та помилок на майданчику, досвід, який мені передають оператори-постановники, з якими я працюю.

І талант (додаю я).

Розкажи мені про нагороду.

Цього року в травні ми отримали нагороду за найкращий продакшн на «Kyiv Fashion Film Festival» за нашу роботу для бренду білизни. Для мене це було дуже дивно, адже ми зняли ролик, зовсім не маючи грошей. Але ми мали білизну, дівчинку, яка танцює брейкданс, маленьку камеру “мильницю”, невеликий стабілізатор. Ми не мали грошей орендувати локацію для зйомок, тому ми просто під виглядом тенісистів прийшли на тенісний корт і за 3 години зняли ролик. Ми не могли його змонтували цілий рік, і потім у мій день народження я сказала режисеру монтажу: “Зроби мені, будь ласка, подарунок, змонтуй це відео”. І наприкінці ми зробили таку “фішку”.

Коли ми знімали ролик, ми заклеїли соски нашій танцівниці (їх було видно крізь прозору білизну), тому що шматочки цього відео мали бути завантажені в інстаграм, а він це блокує. І ми в самому  протесті у ролику написали постскриптум. що “ми були змушені заклеїти соски нашій танцівниці, бо інстаграм  розглядає це як порнографію, але ми вважаємо, що це не так, оскільки жіночі соски не більш небезпечні, аніж чоловічі, які ніхто не цензурує. Ми мали це сказати”. І це, мабуть, теж спрацювало. Багато хто нас підтримав.

Розповіси про історію з “Океаном Ельзи”?

Історія з цим гуртом дуже повчальна та цікава. Вона навчила мене завжди брати передоплату на початку роботи, а також зробила мене більш сильною та стійкою у професії.

Мені написали з “Океану Ельзи” і запропонували зняти для них кліп. Я погодилася. Мені надали пісню і сказали “писати ідею”. Трек “Сонце”. Я зустрічалася зі Святославом Вакарчуком, їм подобалися мої ідеї. Вийшов істотний бюджет, адже це було потрібно для історії, яка там виходила. Історія була повністю розкадрована, намальована, був складений аніматик, тобто кліп залишалося лише зняти. Я працювала над кліпом майже 3 місяці, над його передпродакшном. Уже знайшли локацію в Португалії і у Києві, оскільки через погодні умови кліп мали знімати також на виїзді.

Їх не влаштувала сума?

Якщо чесно, я не знаю, що їх не влаштувало, ми так це не обговорили. Історія, яку ми придумали на цей трек, була дуже сильною та красивою, вона подобалася Славі Вакарчуку, подобалася його команді, наскільки ми зрозуміли, але вона тягнула на бюджет високий. Слава Вакарчук тоді сказав: “Хто, як не ми, можемо дозволити собі зняти таку історію за такі гроші…” Там виходило близько 60 тисяч доларів.

А коли ви обговорювали це з його командою, були озвучені цифри, які є прийнятними?

Ні, бюджет вони не озвучували. Усіма прорахунками бюджету займався Віталій Клімов, який продюсував цю команду з початку їхнього існування. Він знає точну суму. Мені здається, що Вакарчук на той момент розумів, що йому не потрібні такі вартісні кліпи, що він згортає плавно в іншу стезю.

Ну тепер ми вже знаємо, у яку саме.

Мені було важко пережити цю зйомку, яка так і не сталася, адже мені дуже хотілося зняти для них кліп, я витратила 3 місяці. Після цього був навіть невеликий ступор, але я впоралася, хоча це було й нелегко. Це був досвід.

Розкажи, будь ласка, про те, як ти перемагала себе, коли здавалося, що впоратися неможливо, коли було страшно братися за справу, у якій ти зовсім нова.

“У мене траплялося багато моментів у професії, коли мені було страшно. Я питаю себе: “Хто я? Настю, ти поет? Творець ідей? Режисер? Сценарист?” Я намагаюся дати відповідь на ці запитання. Але вони довго не приходили, і приходять тільки нині. Мені було страшно, коли я знімала свій перший кліп, мені було страшно, коли я знімала Надю Дорофеєву в рекламі. Мені було страшно, коли я не зняла кліп «Океану Ельзи». Мені багато разів було страшно, але просто відчувати страх і розуміти, що щось не так – це одне, а зайнятися вирішенням цих відчуттів, це зовсім інше. І саме зараз, у момент цього інтерв’ю, я перебуваю в тому стані, коли дуже серйозно відповідаю на ці запитання…”

Зовсім нещодавно – для того, щоб зрозуміти, хто я – я пішла в самотній похід у гори.Мені було цікаво, чи впораюся я з походом у погану погоду з рюкзаком вагою 21 кг, коли сама я важу 47. Я ночувала сама в наметі, потрапляла в дощ із грозами та блискавками. Я йшла  по грязюці, продиралася крізь хащі, я пройшла свій маршрут за декілька днів, спустилася з чітким розумінням того, хто я. Я — людина з характером. Стійкий характер — це те, що дуже багато вирішує у моїй професії. Режисера, ідеолога, що веде за собою людей.

Я розійшлася з людиною, із якою жила 10 років. Я відпустила його спокійно – для того, щоб він міг робити те, що йому подобається, бо я хочу робити те, що подобається мені.

Нещодавно я зняла дуже крутий фешнролик, також готується новий кліп. Це  усвідомлений стан, коли ти максимально відкритий до світу.

Що б ти сказала дівчинці, дівчині, жінці, бабусі, які сумніваються, що їм варто почати займатися тим, чим вони хочуть, бо їм “не дозволяє вік, освіта чи її брак” тощо. Тим, хто хоче щось робити, але не робить, бо бояться чогось.

Я пораджу перестати бути мазохістами й постійно казати собі різні капості, що продукують внутрішню невпевненість. До себе потрібно ставитися з величезною любов’ю.

Скажи, чи ти стикалася в роботі режисером із дискримінацією. Хлопців, дівчат, загалом. Або стереотипністю?

Я не стикаюся з сексизмом, коли працюю з професіоналами, лише тоді, коли працюю з дилетантами.

Але можу розповісти історію, що сталася декілька років тому. Вона якраз про стереотипи. На зйомках кліпу, перед початком зміни, коли всі лише збираються, я приїжджаю найперша – як режисер. Один із освітлювачів побачив мене і запитав: “Дівчино, ви кейтеринг? А принесіть мені, будь ласка, каву”. А мій оператор-постановник каже: “Це режисер проекту”. У нього просто був стереотип, що маленька, жвава дівчинка — це кейтеринг, хтось зі сфери обслуговування. Хоча я як режисер часто не проти принести, нагодувати, напоїти (сміється). Він вибачився, посміхнувся, я теж, і все в нас вийшло.

Яка твоя найбільша мрія зараз, професійна і особиста?

Зараз я готуюся до зйомок кіно. Після пережитих випробувань я оформила усі свої плани щодо зйомок кіно та подала їх на пошук інвестицій, і вони вже розглядаються. Спочатку буде короткий метр, потім уже повнометражне кіно. Я нині не збираюся знімати кіно, я готуюся його знімати.

Я хочу жити так, щоб на вікенд поїхати в будь-яку країну і не залежати ні від кого.

Олена Ребрик

 

Схожі записи

Журналістка чи журналіст, або як варто використовувати фемінітиви

admin

Як «гендер» і «сексуальна орієнтація» злякали народних депутатів

admin

Ольга Бєлькова: жінок-політикинь чують слабше, ніж чоловіків

admin

Залишити коментар