Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Під час обміну наші дівчата співали гімн України, а росіяни мовчали»: розповідь жінки, яка пережила полон
Статтi

«Під час обміну наші дівчата співали гімн України, а росіяни мовчали»: розповідь жінки, яка пережила полон

Воєнні злочини Росії можна довести чіткими фактами і свідченнями людей. Саме голоси тих, кого окупанти утримували незаконно, стануть голосом справедливості. Уже ним стають.

Рік тому, 17 жовтня, відбувся великий обмін полоненими. Тоді вдалося повернути додому 108 українських жінок.

Ділимося історією українки, яка близько п’яти років провела у в’язниці через сфабриковану росіянами справу. Як вона повернулася під час великого жіночого обміну і як живе зараз — про це наша розмова з героїнею, ім’я якої ми змінили з міркувань безпеки.

Зрізана трава як підстава для арешту

Світлана народилася в Луганську. Каже, навіть після 2014 року не хотіла виїжджати — це її дім, тут поховані батьки. 2018 року росіяни почали вимагати віддати їм квартиру, де жила Світлана, а також сусідню квартиру, де жила літня жінка. За це обіцяли купити їм інше житло — комуналку на двох. Світлана відмовила, хоча їй і погрожували. Згодом до жінки знову прийшли, цього разу вже без прохань.

«Прийшов слідчий і оперативна група. Начебто їм повідомили, що ми торгуємо наркотиками. Я попросила, щоб вони запросили сусідів додому. Відмовили. Зайшли до мене й до сусідки за стіною. «Понятий» був лише один, почали шукати другого — взяли з вулиці якогось п’яного, кинули в коридорі. І почали обшук», — пригадує Світлана.

У неї був диван із подушками на блискавках. Оперативники розстібнули одну з них і поклали всередину якісь згортки. Жінка почала обурюватися і кликати сусідів — та один із чоловіків вдарив її і пригрозив розправою, якщо не замовкне.

Світлана чула, що за стіною в сусідки відбувається те саме. На цьому вистава не закінчилася — чоловік підійшов до шафи й поклав туди гроші. Жінка встигла сфотографувати це на свій мобільний, але його вибили з рук. Висновок обшуку — затримати за торгівлю наркотиками. Згортки, підкладені в диван, розгорнули — там була зелена трава з вулиці, нещодавно зрізана. На суді заявили, що «наркотиків» було 7 грамів 8 міліграмів. Сусідці дали вісім з половиною років, а Світлані — дев’ять із половиною із повною конфіскацією майна.

Жінка писала в різні інстанції — адже «затримання» було явно незаконним, ніхто не вів відеозйомку, не взяли відбитків пальців. На суді заявили, що Світлана продавала наркотики по 800 рублів за грам, хоча при обшуку «виявили» лише 100 рублів.

В очікуванні обміну

Два з половиною роки жінка провела в СІЗО — писала апеляційну та касаційну скарги. Але отримала відмови. Наглядову скаргу теж залишили без розгляду. Усі суди — в одному приміщенні, — каже жінка, — ніхто нічого не розглядає.

Та крім незаконного ув’язнення, жінку та інших полонених 2018 року змушували голосувати на «виборах» за Леоніда Пасічника, голову так званої «ЛНР», а тоді кандидата.  

«Виводили нас камерами, по 5-6 жінок — попереду коридор міліції. Заходиш у кабінку — вилазить дуло й показує, де підписувати», — пригадує Світлана.

Боротьба за свободу була тривалою. Знайшли організацію «Блакитний птах», яка й попросила, щоб жінку подали на обмін як цивільну. Треба було передати на підконтрольну територію копії документів. Попри те, що всі вони були у кримінальній справі, оперативний працівник погодився допомогти з цим, передав паспортні дані, скинув на електронну пошту фото. Та чекати на обмін довелося аж до 2022 року.

За відмову голосувати за приєднання до Росії — 10 палиць і 10 діб в ізоляторі

Після двох із половиною років Світлану перевезли в табір, де утримували близько 300 жінок.

«Ставлення до нас було не дуже — ми українські військовополонені, як вони нас любитимуть? Змушували працювати. О 6 ранку підйом, зарядка, шикування, сніданок, робота. А після неї ще дві години господарських завдань — фарбувати бордюри, ставити паркани», — каже Світлана.

Крім таких завдань, у таборі змушували вчитися. Так Світлана пройшла семимісячні курси шиття й почала працювати на швейному виробництві. Шили роби, куртки для міліції, форму, халати. Жінка каже, до того вміла лиш трохи, а в таборі здобула багато навичок, адже шили з 7 ранку до 8 вечора.

Читайте також: «Жіночі камери» в Херсоні: російські військові били українок і катували їх струмом

У таборі теж були «вибори» — так званий референдум про приєднання до Росії:

«Ми відмовилися голосувати. Нам дали одразу 10 палиць і на 10 діб відвели у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, — ред.) роздягнених. Отак вони змушують підтримувати Росію».

Світлана каже, її не допитували, але якщо говорити будь-що про Україну чи обмін — садять на ДІЗО і дають 10 палиць. Жінка там була двічі, адже писала листи про те, що вона громадянка України й хоче відбувати свій термін на території України. Їй відповідали, що «немає міжнародних договорів між країнами». І якщо буде обмін, її одразу віддадуть — мовляв, тут таких зрадниць не треба.

Але інших жінок били, допитували, катували струмом, навіть тих, які воювали за так звану «ЛНР» й нібито співпрацювали з СБУ.

«Лікарка-акушерка пішла служити за них і надала допомогу ЗСУшнику, коли він був поранений. За це їй дали 14 років ув’язнення. Зробили «угрупування» начебто 18 людей, але вперше ці жінки зустрілися вже на суді над ними. А до того не бачили одна одну», — каже Світлана.

Дорога додому

Двічі жінку запрошували на підготовку до обміну — виміряли зріст, фотографували. Але щоразу обміни зривалися.

«Потім у суботу 15 жовтня 2022 року мене викликали і сказали, що на мене прийшло помилування від Пасічника. Він начебто відпускає мене додому. Я здивувалася. Приїхав «воронок»: мене і ще одну жінку кинули туди прямо в піжамах і привезли на СІЗО. Ми підписали документи заднім числом, наче нас помилували ще у вересні. Показали наші паспорти й довідку про помилування — і завели назад у автозак. На цьому все. Через 5 хвилин двері відчинилися і мгбешники-амбали одягли нам мішки на голову, руки й ноги зв’язали скотчем, кинули в багажник і кудись повезли. Нам нічого не сказали — ми думали, що нас їдуть убивати», — каже Світлана.

Поїздка тривала близько 5 годин. Жінок переводили з одного авто в інше, не дозволяли розмовляти. Вночі прибули до Оленівки (Донецька область), як з’ясувалося потім. Жінок кинули в оглядову яму для машин, зняли з голів мішки. Світлана каже, що побачили військових і спитали, де вони зараз — їм відповіли, що ті не мають права нічого запитувати.

«Завели нас на ДІЗО. Їсти не давали, не було навіть матраців. Виявилося, що там тримають усіх військовополонених: офіцерок, снайперок. О 6 ранку підйом — і до 10 вечора їх змушують співати гімн Росії. Якщо хтось не співає, їх б’ють. Їсти практично не дають, всі худі. Ми пробули там добу. Потім знову мішки на голову й повезли далі — ми не знали, куди», — розповідає Світлана.

Обмін біля розбитого мосту

Врешті жінкам дозволили зняли мішки й дали по цигарці. Вони вже були у військовій машині з кадирівцями — прямували до російського Таганрога.

«Приїхали туди, вони кажуть: поїжте, бо в Україні ніхто вас годувати не буде, а ми добрі. Я не їла, а дехто з жінок — так. У тій машині нас було 16 людей. А коли вже чекали літака, виявилося, що нас було таких 5 машин — 110 жінок усього. Завантажили в літак, ноги розставили – і ми отак ялиночкою сіли на підлозі. Вони лякали: зараз піднімемось і скинемо вас, знущалися», — пригадує Світлана.

Прилетіли на територію окупованого Криму. Тут жінкам розв’язали ноги, зняли мішки, лише очі зав’язали. Потім знову завантажили у військові машини й відвезли на Запоріжжя.

Читайте також: Евакуйовані з «Азовсталі», бійчині та цивільні: з полону звільнили 108 українок

«Перед Запоріжжям нам запропонували лишитися на території Росії — двоє жінок погодилися. Пізніше ми дізналися, що вони й далі сидять у в’язниці. І що були підкупленими — були за Росію, казали, що Україна погана», — пригадує Світлана.

Біля розбитого мосту почався обмін:

«Нас вишикували — з одного боку йшли чоловіки-росіяни, з іншого — ми. Вони всі поголені, з валізами на колесах, чисті. І ми —  всі брудні, без сумок, взагалі без своїх речей. Під час обміну всі дівчата співали гімн України, а всі росіяни мовчали, ніхто навіть не вигукнув «слава Росії».

Зустріли жінок дуже добре, каже Світлана. Були двоповерхові автобуси, швидка, журналісти. Поїхали до Запоріжжя, де всім видали телефони, їжу. Потім у Дніпрі жінки пройшли обстеження в лікарні.

Полонені жінки повертаються додому
Полонені жінки повертаються додому

Життя після полону

Документи Світлані так і не повернули, тож треба було все відновлювати з нуля. Жінка влаштувалася в шелтері для постраждалих від насильства. Керівниця установи дуже допомогла — і з відновленням документів, і з одягом та іншими речами, і з роботою. Зараз Світлана працює на підприємстві, опановує нову техніку — шиє і вишиває.

Спочатку жила в шелтері з іншими жінками, а тепер найняла дім. Розповідає, що вже після обміну отримала інформацію з окупованих територій, нібито її звинувачують у втечі.

«Мені сказали, що мені інкримінована державна зрада і втеча з в’язниці. Виявляється, що я втекла. Якщо я туди приїду — мене посадять у в’язницю», — ділиться жінка.

Читайте також: Ірина Бабич, бойова медикиня: За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся

«Зі мною в полоні була одна жінка, вірянка, ми з нею молилися за Україну і просили Бога, щоб нас обміняли. Молилися зранку і ввечері, деколи мені не вірилося, але молитва допомагала. Вперше, коли викликали для обміну фотографувати, приїхала представниця російського інституту з прав людини, питала, чи хочемо ми обмінятися. Мовляв, якщо нас ображають, ми повинні сказати. Але начальник табору перед тим викликав нас до себе і сказав: «Відкриєте рот, порву його, якщо хоч хтось пікне, ви згниєте». Тож ми сказали, що нас усе влаштовує», — пригадує жінка.

Жінкам не дозволяють ані білизну поміняти, ані прокладки

Світлана спілкується з багатьма жінками з обміну. Каже, деякі їздять країнами й розповідають про злочини Росії, деякі в лишаються в Україні. Усі вони дуже різні. Була одна жінка похилого віку, яка перевозила вибухівку в ковбасі й підривала пам’ятники в Луганську. Когось засудили лише за те, що була суддею, когось — за розповсюдження дитячої літератури. Ще одна жінка викрала в росіян БТР і переправила українським військовим, а коли росіяни зайшли в її містечко — дістала червоно-чорний прапор, і її заарештували.

Нещодавно Світлана дізналася, що зараз окупанти почали перевозити українських військовополонених і цивільних на територію Росії. Там відкрився якийсь табір. Жінка переживає за людей і за те, як їх повернути. Каже, що на окупованих територіях у ізоляторах досі лишаються й цивільні, і військові. Військовополонені жінки сидять у підвалах, їх не виводять до решти:

«Із ними не дають бачитися, не дозволяють ані білизну поміняти, ані прокладки. Чоловіки, які там «блатні», із жалю до них передають їм щось. А оперативні працівники відпрацьовують удари на тих, хто в підвалах сидить. Так, українські військовополонені сплять без подушок, матраців і банального перевдягання», — каже жінка.

Вона впевнена, що Росії в її рідних місцях не раділи. Луганськ хоч і не обстрілювали, але в місті був хаос — магазини не працювали, банкомати теж, окупанти забирали все, що хочуть, могли просто зупинити авто, яке їм сподобалося, і вигнати власника.

«Коли Росія «звільняє» якесь містечко, від нього не лишається нічого. Моя сестра зараз живе в Києві, а перед тим жила на Луганщині. У неї був будинок, господарство — тепер нічого. У 65 років вона залишилася ні з чим. Жили в Україні, а як прийшла Росія — все зникло. Багато людей проклинає росіян», — розповідає Світлана.

Леся Богдан

“During the exchange, our girls sang the anthem of Ukraine, and the Russians were silent”: a story of a woman who survived captivity

Russia’s war crimes can be proven by clear facts and testimonies of people. It is the voices of those illegally detained by the occupiers that will become the voice of justice. They are already becoming so.

A year ago, on October 17, a large exchange of prisoners took place. Back then, 108 Ukrainian women were brought home.

We are sharing the story of a Ukrainian woman who spent about five years in prison because of a fabricated case by the Russians. How she came back during a large women’s exchange and how she lives now is the subject of our conversation with the heroine, whose name we have changed for security reasons.

Cut grass as a ground for arrest

Svitlana was born in Luhansk. She says that even after 2014 she did not want to leave – this was her home, her parents are buried there. In 2018, the Russians demanded that Svitlana’s apartment and the neighboring apartment where an elderly woman lived be given to them. In return, they promised to buy them another apartment, a communal flat for two. Svitlana refused, even though she was threatened. Later, they came to the woman again, this time without asking her.

“The investigator and the task force came. They seemed to be informed that we were selling drugs. I asked them to invite the neighbors home. They refused. They came to me and my neighbor behind the wall. “There was only one ‘witness’, they started looking for the second one – they took some drunk from the street and left him in the corridor. And they started searching,” Svitlana recalls.

She had a sofa with pillows with zippers. The operatives unzipped one of them and put some bundles inside. The woman started to get indignant and call her neighbors, but one of the men hit her and threatened to kill her if she didn’t shut up.

Svitlana could hear the same thing happening behind the wall at her neighbor’s apartment. The show didn’t end there – the man went to the closet and put the money in it. The woman managed to take a picture with her cell phone, but it was knocked out of her hands. The conclusion of the search was to detain her for drug trafficking. The bundles put in the sofa were unwrapped – there was green grass from the street, recently cut. At the trial, it was stated that the “drugs” were 7 grams and 8 milligrams. The neighbor was sentenced to eight and a half years, and Svetlana to nine and a half years with full confiscation of property.

The woman wrote to various authorities – after all, the “detention” was clearly illegal, no one was filming, no fingerprints were taken. In court, it was stated that Svetlana was selling drugs for 800 rubles per gram, although only 100 rubles were “found” during the search.

Waiting for the exchange

The woman spent two and a half years in the detention center, writing appeals and cassation appeals. But they were denied. The supervisory appeal was also left without consideration. “All the courts are in one room,” she says, “and no one considers anything.

But in addition to her illegal imprisonment, the woman and other prisoners were forced to vote in the 2018 “elections” for Leonid Pasichnyk, the head of the so-called “LPR” and then a candidate.  

“THEY TOOK ALL OF US OUT FROM CAMERA AT ONCE, 5-6 WOMEN AT A TIME, DOWN A POLICE CORRIDOR. YOU ENTER A BOOTH, AND A GUNMAN COMES OUT AND SHOWS YOU WHERE TO SIGN,” SVITLANA RECALLS.

The struggle for freedom was long. “Bluebird” organization became involved; it asked that the woman be submitted for exchange as a civilian. Svitlana had to send copies of her documents to the government-controlled territory. Despite the fact that they were all part of a criminal case, the operative agreed to help with this, passed on the passport data, and sent a photo by e-mail. But she had to wait until 2022 for the exchange.

For refusing to vote for joining Russia – 10 canes and 10 days in prison isolator

After two and a half years, Svitlana was transferred to a prison camp where about 300 women were held.

“The attitude toward us was not very good – we are Ukrainian prisoners of war, how can they love us? They forced us to work. At 6 a.m., we got up, exercised, lined up, had breakfast, and worked. And after that, two more hours of household tasks – painting curbs, putting up fences,” says Svitlana.

In addition to such tasks, the camp authorities forced them to study. So Svitlana took a seven-month sewing course and started working at a garment factory. They sewed robes, jackets for the police, uniforms, and gowns. She says she knew only a little before, but in the camp she acquired many skills, as they sewed from 7 am to 8 pm.

Read also: “Women’s cells” in Kherson: Russian soldiers beat Ukrainian women and tortured them with electricity

There were also “elections” in the camp, a so-called referendum on joining Russia:

“We refused to vote. They gave us 10 sticks at once and took us to the disciplinary isolation center (DIZO – ed.) naked for 10 days. This is how they force us to support Russia.”

Svitlana says she was not interrogated, but if she would say anything about Ukraine or the exchange, she would be put in a pre-trial detention center and given 10 sticks. She was there twice, because she wrote letters stating that she was a citizen of Ukraine and wanted to serve her sentence on the territory of Ukraine. She was told that “there are no international agreements between the countries”. And if there is an exchange, she will be immediately handed over – they say they don’t need such traitors here.

But other women were beaten, interrogated, and tortured with electric shocks, even those who fought for the so-called LPR and allegedly cooperated with the SBU.

“A MIDWIFE WENT TO THE RUSSIAN ARMY BUT HELPED A UKRAINIAN SOLDIER WHEN HE WAS WOUNDED. SHE WAS SENTENCED TO 14 YEARS IN PRISON FOR THIS. 18 PEOPLE ALLEGEDLY FORMED THE ‘GROUP’, BUT THE FIRST TIME THESE WOMEN MET WAS AT THEIR TRIAL. THEY HAD NEVER SEEN EACH OTHER BEFORE,” SAYS SVITLANA.

The road home

Twice the woman was invited to prepare for the exchange: her height was measured and her picture taken. But each time the exchanges were disrupted.

“Then on Saturday, October 15, 2022, I was called and told that I had received a pardon from Pasichnyk. He seemed to be letting me go home. I was surprised. A “funnel” arrived: me and another woman were thrown in it right in our pajamas and brought to the detention center. We signed documents retroactively, as if we had been pardoned back in September. They showed us our passports and the pardon certificate and took us back to the police car. That was all. After 5 minutes, the doors opened and the MGB ambalas put bags over our heads, tied our hands and feet with tape, threw us into the trunk and drove us somewhere. They didn’t tell us anything – we thought they were going to kill us,” says Svitlana.

The trip lasted about 5 hours. The women were transferred from one car to another and were not allowed to talk. At night, they arrived in Olenivka (Donetsk region), as it turned out later. The women were thrown into a vehicle inspection pit and their bags were taken off their heads. Svitlana says that they saw the military and asked where they were now, but were told that they had no right to ask anything.

“THEY TOOK US TO THE DIZO. THEY DIDN’T GIVE US FOOD, THERE WERE NO MATTRESSES. IT TURNED OUT THAT THEY KEPT ALL THE WOMEN PRISONERS OF WAR THERE: OFFICERS, SNIPERS. AT 6 A.M., THEY HAD TO GET UP, BEDTIME WAS AT 10 P.M. THEY WERE FORCED TO SING THE RUSSIAN NATIONAL ANTHEM EVERY NIGHT. IF SOMEONE DID NOT SING, THEY WERE BEATEN. THEY WERE MALNUTRITIONED AS HARDLY ANY FOOD WAS AVAILABLE. EVERYONE WAS THIN. WE STAYED THERE FOR A DAY. THEN THEY PUT BAGS OVER OUR HEADS AGAIN AND TOOK US FURTHER – WE DID NOT KNOW WHERE,” SAYS SVETLANA.

Exchange at the broken bridge

Eventually, the women were allowed to take off their bags and given a cigarette. They were already in a military vehicle with Kadyrov’s men, heading for Taganrog, Russia.

“When we arrived there, they said: ‘Eat, because no one in Ukraine will feed you, but we are kind. I didn’t eat, but some of the women did. There were 16 of us in that car. And when we were waiting for the plane, it turned out that there were 5 cars like that – 110 women in total. They loaded us onto the plane, spread our legs, and we sat on the floor like a herringbone. They were scaring us: ‘We’re going to get up and throw you off,’ and they were mocking us,” Svitlana recalls.

They flew to the territory of the occupied Crimea. Here, the women’s legs were untied, their bags were removed, and they were blindfolded. Then they were loaded back into military vehicles and taken to Zaporizhzhia.

Read also: Evacuees from Azovstal, fighters and civilians: 108 Ukrainian women released from captivity

“BEFORE ZAPORIZHIA, WE WERE OFFERED TO STAY IN RUSSIA. TWO WOMEN AGREED. LATER WE FOUND OUT THAT THEY WERE STILL IN PRISON. THEY WERE BRIBED – THEY WERE FOR RUSSIA, THEY SAID THAT UKRAINE WAS BAD,” SVITLANA RECALLS.

An exchange began near the broken bridge:

“We were lined up – on one side were Russian men, on the other – us. They were all shaved, with suitcases on wheels, clean. And we were all dirty, without bags, without our belongings at all. During the exchange, all the girls sang the Ukrainian anthem, and all the Russians were silent, no one even shouted “Glory to Russia.”

The women were met very well, says Svitlana. “There were double-decker buses, ambulances, and journalists. They went to Zaporizhzhia, where everyone was given phones and food. Then in Dnipro, the women were examined in a hospital.

Life after captivity

Svitlana’s documents were never returned, so she had to restore everything from scratch. She settled in a shelter for victims of violence. The head of the institution helped her a lot – with restoring her documents, with clothes and other things, and with a job. Now Svitlana is working at the enterprise, mastering new techniques – sewing and embroidery.

At first she lived in a shelter with other women, but now she has rented a house. She says that after the exchange, she received information from the occupied territories that she was accused of running away.

“I was told that I was charged with high treason and escaping from prison. It turns out that I did escape. If I go there, I will be imprisoned,” the woman says.

Read also: Iryna Babych, combat medic: We have brought everyone back alive this year, and I am very proud of that

“There was a woman with me in captivity, a believer, and we prayed for Ukraine and asked God to exchange us. We prayed in the morning and in the evening, sometimes I did not believe it, but prayer helped. For the first time, when we were called to take photos for the exchange, a representative of the Russian Institute for Human Rights came and asked if we wanted to be exchanged. They said that if we were offended, we should say so. But before that, the head of the camp called us in and said: “If you open your mouth, I’ll tear it open, and if anyone says anything, you’ll rot.” So we said we were fine with it,” she recalls.

Women are not allowed to change their underwear or pads

Svitlana communicates with many women from that exchange. She says some travel around the world and talk about Russia’s crimes, while others stay in Ukraine. They are all very different. There was an elderly woman who transported explosives in sausages and blew up monuments in Luhansk. Some were convicted just for being a judge, others for distributing children’s literature. Another woman stole an armored personnel carrier from the Russians and delivered it to the Ukrainian military, and when the Russians entered her town, she pulled out a red and black flag and was arrested.

Recently, Svitlana learned that the occupiers have now begun transporting Ukrainian prisoners of war and civilians to Russia. A camp has opened there. The woman is worried about the people and how to bring them back. She says that both civilians and soldiers are still in detention centers in the occupied territories. Women prisoners of war are kept in basements, they are not taken out with the others:

“They are not allowed any visitors, they are not allowed to change underwear or pads. The men who are privileged there give them something out of pity. And the operatives are practicing blows on those in the basements. Thus, Ukrainian prisoners of war sleep without pillows, mattresses and banal clothes,” the woman says.

She is sure that Russia was not welcomed in her native place. Even though Luhansk was not shelled, the city was in chaos – shops were not working, ATMs were not working, the occupiers were taking everything they wanted, they could simply stop a car they liked and kick the owner out.

“WHEN RUSSIA “LIBERATES” A TOWN, NOTHING IS LEFT OF IT. MY SISTER NOW LIVES IN KYIV, BUT BEFORE THAT SHE LIVED IN LUHANSK. SHE HAD A HOUSE, A FARM, AND NOW NOTHING. AT THE AGE OF 65, SHE WAS LEFT WITH NOTHING. WE LIVED IN UKRAINE, AND WHEN RUSSIA CAME, EVERYTHING DISAPPEARED. MANY PEOPLE CURSE THE RUSSIANS,” SAYS SVETLANA.

Lesya Bohdan

Схожі записи

Декрет для чоловіків як тренд

Вікторія Кобиляцька

Із другорядної персонажки — у головну: «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл як голос Енн Гетевей, а не Вільяма Шекспіра

Валерія Сергєєва

Надія Світлична: правозахисниця, публіцистка, журналістка