Воєнні злочини Росії можна довести чіткими фактами і свідченнями людей. Саме голоси тих, кого окупанти утримували незаконно, стануть голосом справедливості. Уже ним стають.
Рік тому, 17 жовтня, відбувся великий обмін полоненими. Тоді вдалося повернути додому 108 українських жінок.
Ділимося історією українки, яка близько п’яти років провела у в’язниці через сфабриковану росіянами справу. Як вона повернулася під час великого жіночого обміну і як живе зараз — про це наша розмова з героїнею, ім’я якої ми змінили з міркувань безпеки.
Зрізана трава як підстава для арешту
Світлана народилася в Луганську. Каже, навіть після 2014 року не хотіла виїжджати — це її дім, тут поховані батьки. 2018 року росіяни почали вимагати віддати їм квартиру, де жила Світлана, а також сусідню квартиру, де жила літня жінка. За це обіцяли купити їм інше житло — комуналку на двох. Світлана відмовила, хоча їй і погрожували. Згодом до жінки знову прийшли, цього разу вже без прохань.
«Прийшов слідчий і оперативна група. Начебто їм повідомили, що ми торгуємо наркотиками. Я попросила, щоб вони запросили сусідів додому. Відмовили. Зайшли до мене й до сусідки за стіною. «Понятий» був лише один, почали шукати другого — взяли з вулиці якогось п’яного, кинули в коридорі. І почали обшук», — пригадує Світлана.
У неї був диван із подушками на блискавках. Оперативники розстібнули одну з них і поклали всередину якісь згортки. Жінка почала обурюватися і кликати сусідів — та один із чоловіків вдарив її і пригрозив розправою, якщо не замовкне.
Світлана чула, що за стіною в сусідки відбувається те саме. На цьому вистава не закінчилася — чоловік підійшов до шафи й поклав туди гроші. Жінка встигла сфотографувати це на свій мобільний, але його вибили з рук. Висновок обшуку — затримати за торгівлю наркотиками. Згортки, підкладені в диван, розгорнули — там була зелена трава з вулиці, нещодавно зрізана. На суді заявили, що «наркотиків» було 7 грамів 8 міліграмів. Сусідці дали вісім з половиною років, а Світлані — дев’ять із половиною із повною конфіскацією майна.
Жінка писала в різні інстанції — адже «затримання» було явно незаконним, ніхто не вів відеозйомку, не взяли відбитків пальців. На суді заявили, що Світлана продавала наркотики по 800 рублів за грам, хоча при обшуку «виявили» лише 100 рублів.
В очікуванні обміну
Два з половиною роки жінка провела в СІЗО — писала апеляційну та касаційну скарги. Але отримала відмови. Наглядову скаргу теж залишили без розгляду. Усі суди — в одному приміщенні, — каже жінка, — ніхто нічого не розглядає.
Та крім незаконного ув’язнення, жінку та інших полонених 2018 року змушували голосувати на «виборах» за Леоніда Пасічника, голову так званої «ЛНР», а тоді кандидата.
«Виводили нас камерами, по 5-6 жінок — попереду коридор міліції. Заходиш у кабінку — вилазить дуло й показує, де підписувати», — пригадує Світлана.
Боротьба за свободу була тривалою. Знайшли організацію «Блакитний птах», яка й попросила, щоб жінку подали на обмін як цивільну. Треба було передати на підконтрольну територію копії документів. Попри те, що всі вони були у кримінальній справі, оперативний працівник погодився допомогти з цим, передав паспортні дані, скинув на електронну пошту фото. Та чекати на обмін довелося аж до 2022 року.
За відмову голосувати за приєднання до Росії — 10 палиць і 10 діб в ізоляторі
Після двох із половиною років Світлану перевезли в табір, де утримували близько 300 жінок.
«Ставлення до нас було не дуже — ми українські військовополонені, як вони нас любитимуть? Змушували працювати. О 6 ранку підйом, зарядка, шикування, сніданок, робота. А після неї ще дві години господарських завдань — фарбувати бордюри, ставити паркани», — каже Світлана.
Крім таких завдань, у таборі змушували вчитися. Так Світлана пройшла семимісячні курси шиття й почала працювати на швейному виробництві. Шили роби, куртки для міліції, форму, халати. Жінка каже, до того вміла лиш трохи, а в таборі здобула багато навичок, адже шили з 7 ранку до 8 вечора.
Читайте також: «Жіночі камери» в Херсоні: російські військові били українок і катували їх струмом
У таборі теж були «вибори» — так званий референдум про приєднання до Росії:
«Ми відмовилися голосувати. Нам дали одразу 10 палиць і на 10 діб відвели у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, — ред.) роздягнених. Отак вони змушують підтримувати Росію».
Світлана каже, її не допитували, але якщо говорити будь-що про Україну чи обмін — садять на ДІЗО і дають 10 палиць. Жінка там була двічі, адже писала листи про те, що вона громадянка України й хоче відбувати свій термін на території України. Їй відповідали, що «немає міжнародних договорів між країнами». І якщо буде обмін, її одразу віддадуть — мовляв, тут таких зрадниць не треба.
Але інших жінок били, допитували, катували струмом, навіть тих, які воювали за так звану «ЛНР» й нібито співпрацювали з СБУ.
«Лікарка-акушерка пішла служити за них і надала допомогу ЗСУшнику, коли він був поранений. За це їй дали 14 років ув’язнення. Зробили «угрупування» начебто 18 людей, але вперше ці жінки зустрілися вже на суді над ними. А до того не бачили одна одну», — каже Світлана.
Дорога додому
Двічі жінку запрошували на підготовку до обміну — виміряли зріст, фотографували. Але щоразу обміни зривалися.
«Потім у суботу 15 жовтня 2022 року мене викликали і сказали, що на мене прийшло помилування від Пасічника. Він начебто відпускає мене додому. Я здивувалася. Приїхав «воронок»: мене і ще одну жінку кинули туди прямо в піжамах і привезли на СІЗО. Ми підписали документи заднім числом, наче нас помилували ще у вересні. Показали наші паспорти й довідку про помилування — і завели назад у автозак. На цьому все. Через 5 хвилин двері відчинилися і мгбешники-амбали одягли нам мішки на голову, руки й ноги зв’язали скотчем, кинули в багажник і кудись повезли. Нам нічого не сказали — ми думали, що нас їдуть убивати», — каже Світлана.
Поїздка тривала близько 5 годин. Жінок переводили з одного авто в інше, не дозволяли розмовляти. Вночі прибули до Оленівки (Донецька область), як з’ясувалося потім. Жінок кинули в оглядову яму для машин, зняли з голів мішки. Світлана каже, що побачили військових і спитали, де вони зараз — їм відповіли, що ті не мають права нічого запитувати.
«Завели нас на ДІЗО. Їсти не давали, не було навіть матраців. Виявилося, що там тримають усіх військовополонених: офіцерок, снайперок. О 6 ранку підйом — і до 10 вечора їх змушують співати гімн Росії. Якщо хтось не співає, їх б’ють. Їсти практично не дають, всі худі. Ми пробули там добу. Потім знову мішки на голову й повезли далі — ми не знали, куди», — розповідає Світлана.
Обмін біля розбитого мосту
Врешті жінкам дозволили зняли мішки й дали по цигарці. Вони вже були у військовій машині з кадирівцями — прямували до російського Таганрога.
«Приїхали туди, вони кажуть: поїжте, бо в Україні ніхто вас годувати не буде, а ми добрі. Я не їла, а дехто з жінок — так. У тій машині нас було 16 людей. А коли вже чекали літака, виявилося, що нас було таких 5 машин — 110 жінок усього. Завантажили в літак, ноги розставили – і ми отак ялиночкою сіли на підлозі. Вони лякали: зараз піднімемось і скинемо вас, знущалися», — пригадує Світлана.
Прилетіли на територію окупованого Криму. Тут жінкам розв’язали ноги, зняли мішки, лише очі зав’язали. Потім знову завантажили у військові машини й відвезли на Запоріжжя.
Читайте також: Евакуйовані з «Азовсталі», бійчині та цивільні: з полону звільнили 108 українок
«Перед Запоріжжям нам запропонували лишитися на території Росії — двоє жінок погодилися. Пізніше ми дізналися, що вони й далі сидять у в’язниці. І що були підкупленими — були за Росію, казали, що Україна погана», — пригадує Світлана.
Біля розбитого мосту почався обмін:
«Нас вишикували — з одного боку йшли чоловіки-росіяни, з іншого — ми. Вони всі поголені, з валізами на колесах, чисті. І ми — всі брудні, без сумок, взагалі без своїх речей. Під час обміну всі дівчата співали гімн України, а всі росіяни мовчали, ніхто навіть не вигукнув «слава Росії».
Зустріли жінок дуже добре, каже Світлана. Були двоповерхові автобуси, швидка, журналісти. Поїхали до Запоріжжя, де всім видали телефони, їжу. Потім у Дніпрі жінки пройшли обстеження в лікарні.
Життя після полону
Документи Світлані так і не повернули, тож треба було все відновлювати з нуля. Жінка влаштувалася в шелтері для постраждалих від насильства. Керівниця установи дуже допомогла — і з відновленням документів, і з одягом та іншими речами, і з роботою. Зараз Світлана працює на підприємстві, опановує нову техніку — шиє і вишиває.
Спочатку жила в шелтері з іншими жінками, а тепер найняла дім. Розповідає, що вже після обміну отримала інформацію з окупованих територій, нібито її звинувачують у втечі.
«Мені сказали, що мені інкримінована державна зрада і втеча з в’язниці. Виявляється, що я втекла. Якщо я туди приїду — мене посадять у в’язницю», — ділиться жінка.
Читайте також: Ірина Бабич, бойова медикиня: За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся
«Зі мною в полоні була одна жінка, вірянка, ми з нею молилися за Україну і просили Бога, щоб нас обміняли. Молилися зранку і ввечері, деколи мені не вірилося, але молитва допомагала. Вперше, коли викликали для обміну фотографувати, приїхала представниця російського інституту з прав людини, питала, чи хочемо ми обмінятися. Мовляв, якщо нас ображають, ми повинні сказати. Але начальник табору перед тим викликав нас до себе і сказав: «Відкриєте рот, порву його, якщо хоч хтось пікне, ви згниєте». Тож ми сказали, що нас усе влаштовує», — пригадує жінка.
Жінкам не дозволяють ані білизну поміняти, ані прокладки
Світлана спілкується з багатьма жінками з обміну. Каже, деякі їздять країнами й розповідають про злочини Росії, деякі в лишаються в Україні. Усі вони дуже різні. Була одна жінка похилого віку, яка перевозила вибухівку в ковбасі й підривала пам’ятники в Луганську. Когось засудили лише за те, що була суддею, когось — за розповсюдження дитячої літератури. Ще одна жінка викрала в росіян БТР і переправила українським військовим, а коли росіяни зайшли в її містечко — дістала червоно-чорний прапор, і її заарештували.
Нещодавно Світлана дізналася, що зараз окупанти почали перевозити українських військовополонених і цивільних на територію Росії. Там відкрився якийсь табір. Жінка переживає за людей і за те, як їх повернути. Каже, що на окупованих територіях у ізоляторах досі лишаються й цивільні, і військові. Військовополонені жінки сидять у підвалах, їх не виводять до решти:
«Із ними не дають бачитися, не дозволяють ані білизну поміняти, ані прокладки. Чоловіки, які там «блатні», із жалю до них передають їм щось. А оперативні працівники відпрацьовують удари на тих, хто в підвалах сидить. Так, українські військовополонені сплять без подушок, матраців і банального перевдягання», — каже жінка.
Вона впевнена, що Росії в її рідних місцях не раділи. Луганськ хоч і не обстрілювали, але в місті був хаос — магазини не працювали, банкомати теж, окупанти забирали все, що хочуть, могли просто зупинити авто, яке їм сподобалося, і вигнати власника.
«Коли Росія «звільняє» якесь містечко, від нього не лишається нічого. Моя сестра зараз живе в Києві, а перед тим жила на Луганщині. У неї був будинок, господарство — тепер нічого. У 65 років вона залишилася ні з чим. Жили в Україні, а як прийшла Росія — все зникло. Багато людей проклинає росіян», — розповідає Світлана.
Леся Богдан
