Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Ірина Бабич, бойова медикиня: За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся
Статтi

Ірина Бабич, бойова медикиня: За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся

«Я весь час наполягала на тому, що хочу їздити на бойові завдання. Але мене поставили кухаркою, я три місяці відпрацювала на польовій кухні. Навчилася готувати на 120-150 осіб. Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли», — розповідає Ірина Бабич.  

 Ірина Бабич
Ірина Бабич

Вона — медична сестра з Полтавщини, має 40-річний досвід роботи. Рятувала людей під час Революції Гідності, а зараз рятує наших захисників і захисниць на найнебезпечніших ділянках фронту в лавах волонтерів та волонтерок Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. Медикиня має статус учасниці війни й відзначена низкою державних та недержавних нагород. 

Про найскладніші евакуації й своє ставлення до війни Ірина Бабич розповіла в інтерв’ю для «Поваги».    

Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли

Для вас війна розпочалася не 24 лютого минулого року, а значно раніше. Розкажіть, коли й чому ви вирішили стати бойовою медикинею?

Я їжджу на ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова з 2015 року. А до того був Майдан. Саме там уперше побачила загиблих хлопців… Мене тоді ще обурило, як так можна чинити з беззбройними людьми. Вважаю, що ми маємо зробити все, щоб країна була іншою. Це мене зобов’язує й мотивує.  

Скільки у вас було ротацій? Де довелося побувати за цей час?

Із 2015 до 2017 загалом я перебувала на ротаціях близько року. Півроку – в евакуаційному шпиталі в місті Часів Яр (Бахмутський район Донецької області — авт.), потім півроку — у «сірій» зоні. Із 2017 року бойові дії затихли, і я повернулася назад. А в перші дні повномасштабної війни я пішла в Полтавську ТРо як бойова медикиня. Весь час наполягала на тому, що хочу їздити на бойові завдання. Але мене поставили кухаркою, я три місяці відпрацювала на польовій кухні. Навчилася готувати на 120-150 осіб. Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли. Особисто підходила до комбата, він навіть чути не хотів. А потім у мене з’явилася можливість звільнитися звідти за віком. Наступного дня я вже була з ПДМШ. 

Чи відчували ви упереджене ставлення до себе на фронті?

Взагалі ні. Коли кажемо, що ми доброволиці-медики, бійці на нас дивляться такими здивованими очима, я бачу в їхніх поглядах гордість та повагу. 

Попри те, що ми доброволиці, у нас є чітке підпорядкування. Ми працюємо за протоколами. Втім у ЗСУ до нас прискіпливіше ставляться. І в разі промаху скажуть: «Вибачте, ми обійдемося без вас». Тож не маємо права не встигнути евакуювати, щось зробити не так: віддаємо бійця стабілізованого й підготовленого, щоб його відразу могли забрати на операційний стіл, а потім транспортували далі.

Ірина Бабич, бойова медикиня

Мене часто запитують: «Про що ти думаєш у дорозі?» Я відповідаю: «Довезти»

Якщо порівнювати бойові дії до повномасштабного вторгнення й зараз, яка між ними відмінність? Наскільки складніше медикам стало працювати у фронтовій зоні?

Коли я працювала в евакуаційному шпиталі півроку, там більше були стрілецькі й кульові поранення. Осколкових уражень дуже мало. Бойові дії дуже жорстокі, порівняно з 2014-2015, це зовсім інша війна. 

Медикам набагато складніше. Перед війною я пішла працювати в ковідне відділення на базі інфекційного. Думала, гіршого, ніж там, ніколи в житті не побачу. Було дуже непросто — це депресивне відділення, де багато тяжких пацієнтів і померлих. Але те, що бачу тут, просто не порівняти. У нас дуже динамічна й екстремальна робота. Учора евакуювали чотирьох поранених бійців, із них – двоє критичних. Але ми всіх довезли. Мене часто запитують: «Про що ти думаєш у дорозі?» Я відповідаю: «Довезти». 

Чи траплялися такі ситуації, що, здавалося б, людину вже врятувати неможливо, але ви це робили й завдяки чому?

От буквально вчора така була. Їдучи на евакуацію, продумуєш тактику надання допомоги, але на місці працюєш просто на автоматизмі. Напевне це приходить із досвідом, бо я тут уже майже рік. Загалом маю 40 років досвіду роботи медичною сестрою загальної практики Кобеляцької центральної районної лікарні. Із них близько 20 років я працювала в денному стаціонарі та поєднувала це з роботою на станції переливання крові.  

Із кожним виїздом з’являється впевненість: ти знаєш, що за чим, що краще ввести тощо. У мене була одна ротація з парамедиками. Це той випадок, коли приїжджають романтики з купою теорії в голові й нульовою практикою. То мені з ними було складно, бо коли ти поруч відчуваєш плече професійного медика, працювати набагато простіше. Кожен виконує свою роботу, усе йде в унісон. А коли починаєш пояснювати, то бракує часу. 

Писала введені препарати на руках бійців, бо просто не могла фізично тримати все в голові

Чи збільшилася кількість медиків на фронті після 24 лютого 2022 року, чи так само бракує професійних кадрів?

На початку війни було дуже тяжко. Ми спілкувалися з медичними бригадами, то подекуди в них бойові медики працювали без відповідної освіти. Зараз же все більш-менш устаткувалося. Фахівців достатньо. Але навантаження на них величезне. За місяць інколи евакуюємо близько 100 людей. 

Я колись за день вивезла понад 20 осіб, то наприкінці вже нічого майже не розуміла. Писала введені препарати на руках бійців, бо просто не могла фізично тримати все в голові. До лісу ми їдемо півтори години, забираємо хлопців, потім відвозимо їх на пункт передачі та їдемо назад. І так інколи — кілька разів. Одна евакуація може тривати близько трьох годин, а в автівку ми найбільше 10 осіб беремо. У теорії — лише двоє лежачих, решта сидить. Хоча я колись і трьох вивозила, один поранений на підлозі лежав, бо всі тяжкі були.

Чи потрапляли ви в ситуації, небезпечні для життя?

Так, нас колись обстріляли на пункті евакуації. Ми просто не могли вийти з бліндажу. Влучань не було, слава Богу, але по нашому квадрату відпрацювали дуже щільно. Неодноразово таке траплялося, адже пункт евакуації розташований дуже близько до лінії розмежування. 

Порятунок пораненого

«Я житиму?» — «Так, житимеш. Ми тебе довеземо»

Чи є якісь історії порятунку бійців та бійчинь, які запам’яталися вам дБ? 

Ми возимо й поранених, і «двохсотих». Якщо приїжджаємо на пункт евакуації, то забираємо всіх, бо це ліс, і там немає можливості залишати загиблих. Пам’ятаю, як везла 20-річного хлопця з пораненням руки й 19-річного «двохсотого». Це був його друг. І боєць так плакав, що ми посадили його в кабіну і ввели заспокійливе. Усю дорогу намагалася говорити з ним, було тяжко.

Іншого разу везли хлопця з контузією очей і його побратима, «двохсотого». Боєць нічого не бачив і постійно запитував: «А мого товариша забрали? Він живий?» Загиблий лежав поруч, а ми не могли про це сказати пораненому.

А зовсім недавно евакуйовували п’ять чи шість осіб. І там також був загиблий. Тяжкі хлопці лежали на каталках, інші їхали сидячи. Між ними довелося покласти «двохсотого». Хлопець біля дверей сидів і плакав. Я запитала: «Тобі боляче?» Він відповів: «Ні, це мій друг». Ми з ним говорили дорогою, світло в автівці вимкнули, бо зона прострілювалася (для роботи ми надягаємо на голови ліхтарики або ж сидимо зовсім поночі). Коли доїжджали до Лимана, я відчула, як хлопець шукав мою руку. Він її потиснув і просто сказав «Дякую». 

Ми їх завжди слухаємо, заспокоюємо, говоримо з ними. «Я житиму?» — «Так, житимеш. Ми тебе довеземо». Розпитуєш про сім’ю й бачиш, як починають світитися очі. Відволікаєш, а сама думаєш: «Боже, швидше б ця дорога закінчилася». За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся.

Ірина Бабич

У нас тут немає депресії чи зневіри, хто не витримує — той не витримує

Вам удається якось психологічно відновлюватися після ротацій, перебуваючи в тилу? 

Я маю досвід Майдану. Після тих подій у мене була депресія. Це жахливо, я дуже тяжко переживала ті смерті. А потім якось адаптувалася… 

У всіх нас тут немає депресії чи зневіри, хто не витримує — той не витримує. Є люди, які приїжджають, розуміють, що це не їхнє, і не повертаються.

Не знаю, що робитиму, коли закінчиться війна: плакатиму чи сміятимуся, але просто так це не мине. Гадаю, нам усім буде дуже тяжко після перемоги. Психологам не бракуватиме роботи на десятки років…

Наталка Сіробаб,

фото пресслужби ПДМШ

Схожі записи

НДІ організовує онлайн марафон «#Рівністьуполітиці»

Побачили сексизм? Куди звертатись

Сексизм із мистецтвом? Чи стикалися з порушенням прав діячки культури