Image default
Статтi

Оголений сором, або чому не треба боятися сказати, що яблуко – кисле

Жіноче тіло (воло)діє мовою. Після столітнього мовчання врешті наступає ера вседозволеності (на) все-розповідання. Позбуваючись дрімучої пітьми патріархальної культурної табуйованості, на світло виходить оголена жіноча су(тніс)ть, щоби розповісти всім, що і як було з нею там, а чого і як не було. Чимало історій могли би початися інтригуючими словами «а уявіть собі…», або ж навпаки, застережливими чи неспокійними закликами «ніколи не уявляйте» чи «бажаю, щоби ви ніколи такого не зазнали, не відчули…».

І та, що про це каже, зазвичай боїться, чи соромиться, чи уникає прямих запитань і таких же прямих відповідей на запитання зі сторони, часто реагуючи розпусканням їжачкових голок на провокаційні репліки осуду чи звинувачень – навіть у тому, що вона наважилася/захотіла/змогла розповісти про це вголос. Періодично жінка вдається до інакомовлення, до символізації, до метафорики й метонімії, до риторичних фігур, до абстрактних узагальнень чи самоіронії. Кажучи про себе, вона використовує самомаскування: буває так, що зняття цієї маски може коштувати їй надто дорого – виривання шматків шкіри з дуже поранених частин її тіла, дуже делікатних і дуже тонких тканин.

У 2016 році соцмережею прокотився флешмоб під хештегом #‎ЯНеБоюсьСказати, який організувала на своїй сторінці у Фейсбук громадська активістка й журналістка Настя Мельниченко. Вона оприлюднила свої особисті історії, закликавши інших користувачів ділитися пережитим досвідом насильства й сексуальних домагань. «Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки», – такою фразою почала свій пост Настя Мельниченко, на її заклик відгукнулися й інші користувачі мережі.

В інтерв’ю BBC Мельниченко зізналася, що не очікувала настільки масштабних результатів, думала, що буде кілька десятків перепостів, хоча «знала, що такі теми завжди викликають резонанс, всім боляче. Є люди, яким боляче, тому що вони за, є люди проти цього. Такі теми ніколи не залишають байдужими».

У 2017 світ побачила світ книга, створена за матеріалами флешмобу. Це видання авторка назвала «найвідвертішою книжкою для підлітків», зауваживши, що «пишучи цю книжку, я зрозуміла, що це буде найвідвертіша книжка для підлітків з безлічі усіх, що коли-небудь видавалися в Україні. Бо є дуже багато речей, про які нам у дитинстві не розповідають. І коли щось подібне з нами трапляється – ми виявляємося геть не готовими до цього. У нас нема в голові ніякого певного «плану дій» – що робити у тому чи іншому випадку? З нами майже не говорять про секс, і, що найприкріше, – не говорять про насильство. Але від цього його не стає менше! І моє завдання, як уже дорослої людини, підготувати вас до того, що таке, на жаль, буває».

Спільною рисою всіх тих історій, на думку Анастасії, є те, що ми часто воліємо не помічати насильницьких дій (наших або щодо нас), не реагувати на прояви сексуальних домагань. Чимало тих, що взяли участь у флешмобі й поділилися особистим, самі «не розуміли, що з ними роблять. І, відповідно, не могли придумати, як реагувати. Авжеж, ніхто у школі не розповідає нам, «що робити, коли дорослий дядько мацає тебе між ніг!» .

У передмові Анастасія Мельниченко анонсує: «Ми поговоримо про секс. Який він буває і яким він має бути. Ми поговоримо про те, як допомогти людям, які постраждали від сексуального насильства. Ми поговоримо про особисті кордони людини, про згоду й уміння казати та приймати «Ні». Ми поговоримо про міфи, які існують довкола сексу та сексуального насильства».

Однак, як зауважує Аліна Штефан у своїй критичній рецензії на книжку Н. Мельниченко, «ідея створити на цьому матеріалі саме підліткову книжку, коли такої не існує ще для дорослих, у чомусь перекладання відповідальності. Тобто намагання «навчити жертву, якої довжини спідницю, де і у який час доби правильно носити», а не наголошення на тому хто насильник, чому він поганий, і як трапилося те, що він виник. Виходить, що з усіх травматичних історій, які ми бачимо прикладами у книжці, вимальовується образ жертви, але не образ насильника».

Штефан порівнює це видання з графічним романом «Кисле яблуко» («Kwaśne jabłko») Єжи Шилака та Йоанни Карпович, що вийшов у Польщі теж у 2017 році. Розповісти про насильство в родині мовою коміксів, малювати яскраві сюжетні картинки болю й відчаю, жорстокості та страху – такою особливістю наділене «Кисле яблуко». Однак читачі зазначають певне «запізнення» появи такої книги, адже «можливо, якщо б вона з’явилася наприкінці 90-х років, коли на вулицях польських міст проходила соціальна кампанія «Зупинити насильство в сім’ї», а дискусія розпочалася у ЗМІ, текст Єжи Шилака був би чимось свіжим і, звичайно ж, був би вчасно».

На обкладинці усміхнена молода жінка п’є каву, і тільки уважні помітять маленьку цівку крові в неї з носа. Назва теж дещо неоднозначна: по-перше, очевидна асоціація з райським плодом, який пізнали Адам і Єва (рум’яне яблучко насправді має кислий смак тощо), відтак домашнє насильство – це якраз кисле розчарування у святості шлюбних уз. По-друге, у польській мові існує фразеологізм «zbić na kwaśne jabłko», що якраз означає українською «побити мало не до смерті», схоже звучить і англійський вислів «smash to a pulp» – побити на м’якоть, побити до м’якоті тощо.

11 січня в Україні набув чинності закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». На початку грудня 2017 року парламент ухвалив його, президент підписав, але знадобилося більше року, щоби він почав діяти. У грудні Рада прийняла законопроект №4952, яким запровадила кримінальну відповідальність за домашнє насильство і примус до шлюбу. Відтак тепер домашнім насильством вважаються не лише побої, а й факти психологічного та економічного тиску.

І наче все чіткіше прописано: стосунки сторін, можливі наслідки, методи протидії. Але ж такий закон мав у нас бути набагато раніше, десь наприкінці 90-х (як і книжка про насильство Єжи Шилака), тоді б ми уникнули багатьох летальних випадків, процвітання садизму в родинах, дитячих смертей та сімейних трагедій, про які нам чи не щодня повідомляють у новинах.

Позаяк роль «мовчазної жертви» – це маска (з) дитинства, яка насаджена батьками, родичами, однолітками чи якимись (не)випадковими дорослими. Вона може прирости до обличчя дитини чи підлітка, яку/якого «дорослий дядько мацає між ніг» десь у парку, або коли якийсь бурмило вдоволено «треться» до юнака чи юнки у переповненому транспорті, або коли дитячі очі бачать фізичне насилля батька над матір’ю.

Ідилія затишного «сімейного гнізда», у якому панують мир та благодать, давно перетворилася на фікцію, зважаючи на те, що ми живемо у споживацькому суспільстві, наскрізь охопленому жорстокістю, владністю й контролем, агресивністю й цинізмом. Цю хворобливу реальність у всіх її проявах показала у своїй творчості австрійська письменниця Ельфріде Єлінек (1946 р.н.), відома як скандальна лауреатка Нобелівської премії з літератури у 2004 році.

Ще в 70-80 рр. ХХ століття її романи і п’єси були справжнім вибухом неприкрашеної правди про те, що ж відбувається «за дверима» осель багатьох «благополучних» родин (роман «Зневажені» («За дверима» в українському перекладі) («Die Ausgesperrten») (1980). Твори Єлінек – це переважно історії (про) жінок, які переживають досить складні моменти/роки у своєму житті, які оголюють власний сором на власну відповідальність.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мiss Sexy: жіноче тіло між showing і telling

Цікаво, що в українському перекладі романи письменниці з’явилися лише у 2003 році, про один із них (роман «Хіть» (укр. пер. 2012), «Lust» (1989) дослідник Тимофій Гаврилів зазначив, що це твір «про світ, у якому править секс і репресія, тоді як герої зазвичай неспроможні правильно написати слово «кохання».

Перечитуючи роман «Хіть», зауважуємо, що образ жінки тут підневільно-бунтарський, він то уречевлюється, то перетворюється на звучний резонатор, з якого можна багато про що почути, багато чого дізнатися – «Розчиніть вікна й впустіть свої почуття! Жінка покаже вам, на що хворіє чоловічий світ».

Героїня Єлінек дуже подібна до тієї нібито щасливої пані з обкладинки книги Єжи Шилака, жінка «досьорбує рештки холодної кави зі своєї каламутної філіжанки. Немов рятуючись утечею, вона натягнула на себе повітряний подих колготок. Жодній жінці в окрузі не живеться так добре, як їй. Над її головою висить невидима лапа хазяїна, щоб їй було затишно у клітці для диких звірів».

Мовчання робить нас слабкими, знерухомлює, перетворює на невидимок. Натомість кожна/кожен з нас потребує можливості вийти з задушливої клітки, щоб відчути себе в безпеці. Бо в саду людського пізнання є яблука солодкі, а є кислі. І не треба прикидатися, буцімто вони вам смакують. Може, варто почати нове життя зі спроби не боятися сказати.

Роксолана Жаркова, літературознавиця, гендерологиня, письменниця

Схожі записи

Жінкам відкриють повний доступ до всіх бойових посад нарівні з чоловіками

admin

Від кожного керівника має бути результат. Неважливо, жінка це чи чоловік — мер Чорткова

admin

«Б`є значить сяде»: фоторепортаж із маршу жінок у Києві

admin

Залишити коментар