Image default
Статтi

Мiss Sexy: жіноче тіло між showing і telling

Завершальний місяць літа. Спека повертається. А, може, нікуди й не відходила від наших спраглих брукованих міст. Любила би Львів більше, якби був прибережним, якби мав своє маленьке море. Якби пісок, вода, засмаглі тіла в купальниках. Хоча, останнє недавно візуалізувалося. З досить незвичною метою.

1 серпня центральними вулицями Львова пройшли/пробігли/пролетіли 25 чарівних дівчат у купальниках, аби привернути увагу містян і туристів до першого міжнародного конкурсу краси, де визначатимуть найсексуальнішу дівчину світу. Засновники конкурсу «Мiss Sexy» (який уперше відбудеться у Львові, долучитися до якого матиме шанс кожна охоча дівчина) зазначають, що «у соціальних мережах ми бачимо, як дівчата люблять показувати свою сексуальність, завдяки цьому конкурсу, ми дамо можливість офіційно отримати статус найсексуальнішої дівчини у світі».

Зі слів журі можна висновувати, що жіноча сексуальність – не що інше, як показування, себто демонстрування своєї привабливості, відверте піаризування того, що ми називаємо тілесністю. Та й марш у купальниках вочевидь як нагадування про те, що не соцмережами єдиними ш(и/е)ряться красивезні образи оголених жіночих тіл.

Обкладинки журналів, рекламні бігборди, яскраві картинки у соцмережах…  Об’єктивація жіночої тілесності – явище тривале і тривожне. Зі своєю віковою традицією. Тут можемо згадати славнозвісні слова французької письменниці-феміністки Сімони де Бовуар (1908 – 1986), що жінка «є ніщо інше, як те, що подумає про неї чоловік. Будь-яка жінка для нього – здебільшого істота, яка викликає сексуальну зацікавленість» [Бовуар С де. Друга стать: У двох томах / Сімона де Бовуар].

Спочатку – зовнішні ознаки (колір, розмір, фактура тощо), вже потім, можливо, хтось та й поцікавиться, яка в тебе освіта, яке в тебе хобі, які релігійні та політичні орієнтири, чого ти прагнеш досягти у житті. Але це буде потім, спочатку – погляди. Оцінки. Упередження. Судження. Коментарі. Погляд на те, які в тебе груди-сідниці-живіт-плечі-руки-нігті-волосся. Бо постійно з екранів телевізорів нам тараторять про те, що робити (що їсти, пити, використовувати), аби «спалити» ці «зайві» кілограми, аби приховати свої прищі на обличчі, аби мати розкішне волосся, аби уникнути дискомфорту під час епіляції чутливих зон, аби зменшити біль у «ці дні» й уникнути плям на спідниці, аби позбутися «цих неприємних відчуттів» у період настання менопаузи…

Нам увесь час пояснюють, що нам робити з нашим(!) тілом. Нам диктують, чого робити не варто. І що навпаки – регулярно треба, по кілька разів на день, завжди. Невже нам, жінкам, потрібна чиясь інструкція до нашого-таки тіла?! А все заради того, щоб виглядати сексуально. Щоби подобатися чоловікам дехто воліє ламати свої принципи, змінювати, чи калічити власне тіло.

Американська журналістка і письменниця Наомі Вульф (Naomi R. Wolf) (1962 р.н.) пояснює, чому жінки відчайдушно прагнуть подобатися, навіть до такої міри, що ладні «втискатися» у «прокрустове ложе» захмарних маскулінних ідеалів.

Її бестселер «Міф про красу. Стереотипи проти жінок» («The Beauty Myth: How Images of Beauty Are Used Against Women») (1991) позначив зародження фемінізму третьої хвилі. Адже у цій книзі Вульф розвінчує міф про «стандарти краси», вказуючи на патріархальні корені усіх означників жіночності і сексуальності.

Ми звикли, бо нам постійно нагадують про те, що «жінки повинні бажати уособлювати її [красу], а чоловіки – бажати володіти жінкою, яка її уособлює».

І чи не вся маскулінна література побудована на об’єктивації жінки [6], на міфі про жіночу красу й досконалість, і тільки «літературні твори, написані жінками, навпаки, перевертають цей міф з ніг на голову».

Ілюзорні уявлення про пишноту/худість жіночого тіла змінюються упродовж епох, та й модельні параметри 90-60-90 вже відходять у вічність як пережитки минулого. Нині на подіумах можна побачити пишногрудих і пишностегнових моделей, низьких на зріст, не надто пропорційних, та все ж неймовірно чарівних! В одному зі своїх інтерв’ю Наомі Вулф зазначила, що «міф же про красу полягає в тому, ніби існує об’єктивний стандарт краси, який жінка повинна втілювати, а чоловік повинен хотіти […] Так, частково це і стало причиною для написання моєї книги. Я вважаю, що жінці важливо відкрити для себе радість бути суб’єктом, який бажає, а не тільки об’єктом бажання […] бути зацикленою лише на власній бажаності просто нездорово».

Н. Вульф зауважує, що міфи про красу та сексуальність жінки, репрезентовані на сторінках глянцевих журналів, гіпнотично впливають на молодь, змушують багатьох читачок відчувати власну не(повно)цінність, отже є інструментами інформаційної медійної дискримінації. Адже, «краса в розумінні Vogue – це щось зовсім інше, це універсальний ідеал – висока худенька біла дівчина років дев’ятнадцяти з силіконовими грудьми, – який змушує всіх, хто йому не відповідає, відчувати необхідність у покупці різної косметичної продукції, щоб його досягти […] якщо дивитися на картинки в Vogue і думати: «Коли я не виглядаю так само, я ніщо», то журнал стає інструментом експлуатації».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Опції статі, або Жінка у пастці свого тіла

Звісно, можна не «вестися» на ці картинки, а ще – на всі рекламні оголошення, на всі телевізійні пропагандні ролики, на всі музичні кліпи популярних зірок, на всі вичищені фотошопом інстаграмні бюті-пости, на всі групи у соцмережах зі словом «ідеально»: ідеальна шкіра, ідеальне волосся, ідеальна фігура, ідеальні сідниці … усього за … днів! Але чиє це «ідеально»? Хто нам сказав, що 55 кг – це сексуально, а 65 – вже ні?

Усі ті конкурси краси, змагання тіл за привабу чи сексуальність – своєрідні дискримінаційні шоу, де абсолютизується тілесність, пропагуються якісь норми естетики. Норми чиєїсь естетики, яка все-таки лишається химерною і бутафорною.

Наомі Вулф пояснює, що «комусь приносить щире задоволення вибір одягу, косметики, а хтось фанатично працювала в лабораторії і не розчісувала волосся три дні – і це чудово! Цікаво порівняти Мадонну і Леді Гагу: перша змінила безліч образів, але всі вони були класично привабливими, друга ж помітно вільніша в своєму виборі образів – потворних, дивних. Свобода вибирати власну естетику дуже важлива. Висловлюючись мовою фемінізму, це можливість автономії».

Автономія – це вибір. Зручного одягу і комфортного образу для твого тіла. Це вибір того, як тобі проживати свої менструальні дні, якого сексуального партнера обирати, коли народжувати. Анатомія дорівнює автономія. Жінка має берегти-собі-своє ж тіло, не дозволяти маніпулювати ним – ані політичним, ані соціальним, ані масмедійним структурам. І тим паче – патріархальним пережиткам. І тим більше – під тиском маскулінного владного суб’єкта. Оскільки, як зазначає сучасна українська дослідниця тілесності О. Гомілко, «тіло є субстанцією, що виробляє біль та насолоду, то саме через біль і насолоду ним можна маніпулювати» [Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі].

За можливість розпоряджатися своїм тілом боролося покоління ранніх феміністок (потреба тілесної самочинності зводилася до контролю за своєю дітородною функцією, вимоги легалізації контрацептивів, абортів тощо). Жіноча сексуальність – це не показ чи демонстрація тіла (showing), а радше дискурс жіночої тілесності (telling), що може бути о-мовленою, про яку можна і треба говорити. Я згадала Вульф невипадково. Бо крім «Міфу про красу…» вона створила ще одну, досить радикальну і контроверсійну книгу «Вагіна. Нова історія жіночої сексуальності» Vagina: A New Biography») (2012).

У праці «Нова історія жіночої сексуальності» авторка розмірковує про те, що подорож у жінку починається саме з вагінального шляху, але ним не закінчується. Відтак вагінально-мозковий зв’язок стимулює жіночу активність, показуючи тісну взаємодію соматично-когнітивних процесів. Наше тіло творить нас. Сучасний девіз «моє тіло – моє діло» став настільки популярним, що ним послуговуються у багатьох суспільних сферах як одним із гуманістичних гасел самоцінності і свободи вибору.

Розмова про наше тіло у множинному контексті болю/насолоди (біль від насолоди і насолода болем) є необхідною. Звісно, ця «незручна тема» багатьом здається неактуальною («Краще поговорімо, панове, про лісові пожежі, стихійні лиха, голодних дітей в Африці, курс валют…») чи навіть надуманою.

Як іронічно-гостро каже головна героїня польського фільму «Мистецтво кохання. Історія Міхаліни Віслоцької» (2016) (режисерка – Марія Садовська) жіноча лікарка Міся: «Серце мають всі, а піхву – всього половина людства!». Це кіноісторія успіху знаменитої гінекологині і сексологині Міхаліни Віслоцької (1921 – 2005) (у її ролі – Маґдалена Бочарська) у часи ПНР, а також непростий шлях до читачів її книжки-порадниці «Мистецтво кохання» Sztuka kochania») (тираж якої у 1970-х склав 7 мільйонів примірників!).

Ця харизматична полька відверто говорила про жіночу сексуальність, акцентуючи на потребах і відчуттях жіночого тіла, зробила своєрідний жіночий інтелектуально-чуттєвий протест у комуністичній консервативно-патріархальній Польщі. І попри зауваження кінокритиків щодо цього непоганого «дотепного фільму», що може стати сексуальною революцією на екрані, за перший тиждень прокату (у січні 2017 року) фільм зібрав 250 тисяч глядачів.

До речі, дні польського кіно у Києві у жовтні минулого року відкрилися саме цим фільмом, а почесна гостя Кристина Бєлєвіч розповіла про те, що «книжка-біографія її матері, яка за часів соціалістичної Польщі вела боротьбу за право жінок бути щасливими у сексі й коханні, ламала консервативні погляди на стан жінок у сімейних стосунках, стала дуже популярною у Польщі. Фільм […] правдиво відображає багаторічну боротьбу за видання в Польщі просвітницької книжки «Мистецтво кохання», яка згодом вийшла мільйонними накладами у різних країнах, у тому числі – в СРСР. Стрічка має особливу актуальність у Польщі, де другий рік поспіль відбуваються масові марші протесту за права жінок».

В Україні фільм теж викликав значний резонанс, адже це «дуже жіночне кіно, зворушливе, часом відверте й неабияк щире». Намагаючись знайти баланс між показом і дескрипцією жіночої сексуальності, автори фільму та увесь акторський склад розвінчали чимало міфів: про жіночу красу, про роль чоловіка у житті жінки-емансипантки, про жінку в науці, про відсутність сексу в комуністичному суспільстві, про жіноче тіло, про (не)знання жінкою усіх властивостей свого тіла, про ідеальне подружжя як «ячейку общества» та ін. Це нова історія про Жінку-Суб’єкта, яка має сміливість бути собою навіть в дуже нестабільних ситуаціях, навіть в дуже непростих життєвих обставинах. Завданням Віслоцької було розповісти про сексуальність (жінки / жінці), часто неусвідомлену, заперечувану, табуйовану.

Розповідати про (власну) сексуальність дуже непросто. Навіть якщо в художньому тексті напівавтобіографізм чи на чверть автобіографізм. За це критики дорікали українці Ользі Кобилянській (1863 – 1942), яка у новелу з невинною назвою «Природа» (1897) помістила еротичну сцену, де жінка зваблює чоловіка. Перша в українській літературі сцена фізичного кохання. І це наприкінці цнотливого ХІХ століття!

Чи, до прикладу, відома французька письменниця і кінорежисерка Маргеріт Дюрас (1914 – 1996) вже у ХХ столітті експериментує з еротичними сценами і еротичними темами (напр., «Гіросіма, любов моя» (1959) чи «Коханець» (1984). Авторка вкладає у думки своєї юної п’ятнадцятирічної героїні дуже важливі, дуже знакові речі: «Я вже не дитина. Я дещо знаю. Знаю, що жінку роблять гарнішою не сукні, не пещеність, не дорога косметика, не вишуканість і не ціна вбрання. Знаю, що суть в чомусь іншому. … бажання. Воно в жінці або є, або його нема. Бажання бачиш або з першого погляду, або розумієш, що його нема і ніколи не було». Бо сексуальність – це бажання. Любити – спочатку себе і своє тіло, глибину свого внутрішнього світу. А вже потім – когось іще. Вже потім…

Роксолана Жаркова, літературознавиця, гендерологиня, письменниця

Схожі записи

Рівність у політиці: світовий досвід та ситуація в Україні

admin

Сапфо кінця ХІХ століття, або Історія однієї з перших у світі докторок медицини

admin

Полтавська байкерка хоче створити у своєму місті офіційну жіночу спільноту

admin

Залишити коментар