Повага
Image default
Колонки Статтi

Мама в АТО. Після і до

У регіоні, де я народилася, є глибоке слово «остєпениться», що означає стати розсудливою, стриманою в поведінці людиною. Ну, нормальною. Бо, мабуть, є якась ступінь нормальності, за яку ти виходиш і тобі терміново треба «остєпениться».

Я почала їздити в зону АТО як кореспондентка Громадського радіо у 2015-му. Мені було 20 років, ні сім’ї, ні дітей, журналістського досвіду, якщо чесно, теж не було. Багато теорії – мало практики, та я себе заспокоювала, що воєнкорами не народжуються. Було непереборне бажання, шило в дупі й віра, що я зможу.

Звісно, батьки та родичі були шоковані. Їм тяжко було оцінити той рівень небезпеки, із яким я могла мати справу. “Це юнацький максималізм”, – казали навколо. – Пару раз поїде і “остєпениться”. Пару раз розтягнулося на три роки. Донбасом усе не закінчилося. Разом з іншими журналістами ми їздили в Росію на суди Надії Савченко, я працювала в Кишиневі на “Майдані”, коли там відбувалася антиурядові протести, їздила в білоруський Брест на кордон знімати чеченських біженців. Якби я була чоловіком, я би була красунчиком. Але я жінка і зі мною “щось не так”. Я вже не кажу, як на початку реагували на молоду недосвідчену журналістку на фронті. “Чого вона приперлася? Адреналіну не вистачає?” І щоб довести, що я “мужик”, я пила горілку з залізного кухля. Нарівні з усіма. О, своя!

Саме на фронті я знайшла велике кохання, ми одружилися, і згодом я завагітніла, переїхала на деякий час в інше місто, і на два нестерпно довгих роки я випала з професії. Ну ось зараз уже точно “остєпениться”. “Kinder, Küche, Kirche”, а ще післяпологова депресія, самотність і втома – це ж ідеальна формула, щоб поматерніти, осісти, заспокоїтися. Цього вимагала сім’я, патріархальне суспільство й мої внутрішні страхи бути неідеальною дружиною, мамою, донькою, невісткою. Всі заспокоїлися, нормальність повернулася. Навіть обіцяли допомагати і трохи допомагали.

Але в декреті я почала вчити арабську мову і планувати свою роботу в гарячих точках на Близькому Сході. Чому? Бо я так відчуваю. Бо хочу і можу це робити. Двічі на тиждень – уроки по скайпу, щодня я вивчала історію арабських країн та причини конфліктів, шукала контакти і спілкувалася з політологами-сходознавцями. І звісно – “дитина-кухня-прибирання” нікуди не ділися.

  • А як же малий?
  • У нього є тато ще. Бабусі, дідусі, няні.
  • Ти що, народила для бабусь його? А якщо тебе вб’ють? Дитина буде сиротою.

Думаю, не варто описувати стан психічного здоров’я породіллі на тлі нерозуміння й відсутності підтримки. Засинати з думками “а якщо справді мене вб’ють, що я за мати така”, “а якщо я буду ніким, то я вб’ю сама себе” не дуже добре позначалися на моєму фізичному стані. При цьому мені прямо в очі казали чоловіки, що в мене нічого не вийде, бо я представниця прекрасної статі. А щоб її…

“Ой, та не переймайтеся, вона оце перебіситься, вивчить мову, і буде якоюсь перекладачкою в Києві. Нікуди не дінеться. Остєпениться”, – казала сусідка моїй мамі.
Настав момент перевірки обіцянок про допомогу. Мене відряджають в ООС записати важливе інтерв’ю.

  • Ой, він ще такий маленький.
  • Та почекай ще трохи.
  • Він буде плакати, він же такий мамин.

Звісно, він мамин! Він зі мною 24/7!

Я не поїхала – записала інтерв’ю по скайпу. Лягла спати з синдромом декретної неповноцінності. “Більше мені ніколи нічого не довірять і нікуди не відряджатимуть. Я мама. Добраніч, невдахо”.
Але мій чудовий головний редактор щось-таки знає. “Привези мені серію матеріалів із фронту, – сказав він. – А щодо Іраку, я спробую тобі допомогти”. Поїхала і привезла. Я зрозуміла, що відчуваю абсолютне щастя від роботи. Саме від того, що вмикаю диктофон на крайній позиції після того, як пробігла в броніку, касці і з камерою по місцевості, яка прострілюється. Історія цінніша, емоції щиріші.

Кожну секунду у відрядженні я думаю про сина. Тобто ця функція не вимикається ніколи, а навіть коли вимикається, мені не дають забути: “А малого ти з ким лишила? Ти надовго поїхала?” Коли я дивилася байопік “Приватна війна” про відому американську журналістку Мері Колвін, яка загинула під час роботи в Сирії, то подумки собі резюмувала: “Якби в неї були діти, вона б так не ризикувала й була б жива”. Я не знаю, чи маю рацію.

Якось від свого знайомого військовослужбовця почула фразу щодо коліжанки-воєнкора: “Їй уже за 30, а вона ще досі по фронту бігає. Ні сім’ї, ні дітей, мабуть, у неї якісь проблеми”. Повторюсь: якби вона була чоловіком, вона би була красунчиком. А так вона жінка. І у неї проблеми.

Так до чого я – до мамства чи під час нього – я не змінилася в сенсі професійних амбіцій. Не знаю, чи “остєпенюсь” в 30, 40 чи 50 років і чи почну берегти себе, маючи тепер подвійну відповідальність. Тим більше, що ступінь моєї нормальності знає тільки моя психотерапевтка. Захоплююсь коліжанками, українськими чи міжнародницями, які витримали тиск і роблять свою справу далі, виховуючи щасливих дітей. Щасливих, бо в них просто є мами. І ці мами теж мають право на щастя.

Ірина Сампан

Схожі записи

Жодна жінка нічого не винна

Ніка Новікова

Публічне звернення до голови Антикорупційної прокуратури Назара Холодницького

10 серіалів про сильних жінок, які є сенс переглянути

1 comment

Наталя 26 Серпня 2020 at 12:47 pm

Іро, молодчника! Цікаво було прочитати

Коментарі закриті.