Вони виїхали на початку повномасштабного вторгнення, і жодна з них не отримувала підтримки від держави. Натомість після приїзду в нову країну жінки відразу зібралися із силами та почали шукати роботу, волонтерити й усіляко допомагати Україні: виступати на міжнародних конференціях, інформувати переселенок про правила життя за кордоном, курувати доставку гуманітарної допомоги…
Дарка Горова, Юлія Макарова й Олена Стрельник поділилися своїми переживаннями та розповіли про труднощі й досягнення, які їх спіткали у нових реаліях.
Час боротися
Дарка Горова — журналістка, фотографка та редакторка порталу про подорожі Lowcost.Ua. Від початку повномасштабного вторгнення переїхала з Києва до Львова й почала волонтерити. Заснувала із колегами телеграм-канал «Україна оперативно», який стрімко набрав аудиторію 150 тисяч підписників/-иць та трансформувався в медіа «Ґрунт». Згодом Дарка прийняла запрошення друзів та разом із 8-річним сином переїхала до Берліна.
— Я раніше жила в Німеччині, тож добре знаю менталітет і мову. Було ясно, що соцвиплати будуть недостатніми для мене та дитини, тому одразу шукала роботу. Спочатку знайшла на півставки: працювала перекладачкою для українок, які працевлаштовувалися в німецькі фірми. Одразу знайшлася й друга робота на півставки — у відомому в Німеччині тижневику «Фокус». У журналі я займаюся написанням текстів і пошуком інформації. Тобто коли колеги пишуть статтю про Україну, вони звертаються до мене, а я перевіряю інформацію, шукаю контакти, пояснюю актуальний стан речей в країні, — розповідає Дарка Горова.
Улітку в Берліні створили медіа для української громади «Амаль Берлін». Дарка стала однією із його засновниць, шукала журналістів, продумувала формат видання. «Амаль Берлін» має ще дві сестринські версії. Їх створили раніше, коли в Німеччину приїздили біженці із Сирії та Афганістану. Тож улітку Дарка весь свій час присвятила цьому виданню та журналу «Фокус», а підзаробіток із перекладу облишила.
Перевагою роботи в німецькому ЗМІ є інклюзивний підхід до працівниць
Підхід до журналістики в Німеччині трохи інакший, ніж в Україні. По-перше, на роботу приймають лише у якості фрілансерів, а в штат беруть лише дуже досвідчених фахівців чи фахівчинь. По-друге, щоб потрапити на роботу, потрібно пройти щонайменше три співбесіди: спочатку з ейчаром/керівницею відділу, далі — з командою колег, і наостанок — із керівником/керівницею медіа.
— Я пишу німецькою мовою. Звісно, що це неідеальна німецька. Спершу ми обговорюємо редакторські правки, потім ми коригуємо німецьку мову, тоді працюємо з коректором. Текст проходить фактчекінг, для якого потрібні посилання, які підтверджують всі цифри, імена, дати тощо. І це, звісно, обтяжує роботу. Засмучує закріплений правопис топонімів. У німецькій назви міст пишуться на російський лад Charkow, Kiew, Lwow. Я принципово пишу правильно, але поки виправляють, — розповідає Дарка Горова.
Перевагою роботи в німецькому ЗМІ є інклюзивний підхід до працівниць. Наприклад, якщо журналістці потрібно забрати дитину зі школи чи дитсадка раніше, то її відпускають без додаткових пояснень та зауважень. Якщо дитина захворіла, ніхто не заперечує через роботу з дому.
Читайте також: «Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті
— Треба, то йдеш раніше. Тоді ми посуваємо нараду на інший час, щоб ти змогла забрати дитину. Я в журналістиці більше 20 років. Щоб у нас таке було хоча б раз в Україні?! В нас підхід такий: «твоя дитина — твої проблеми». Кажу саме про журналістику. Можливо, в інших сферах в Україні по-іншому. В Німеччині можна сказати, що я переїжджаю в нове помешкання, мені потрібен час на це, й всі поставляться з розумінням. В Україні першочергово стоять обов’язки. Ти наймана працівниця, у тебе є ефір чи здача номера. Хай хоч каміння з неба падає, а в ефір повинен йти сюжет, а в журнал — стаття, — пояснює Дарка Горова.
Журналістка зізнається, що завжди мала стресове й активне професійне життя, але нині стрес посилився в рази. Тепер вона працює без вихідних та відпустки: крім кількох робіт, займається оформленням орендованого житла та його облаштуванням, виховує дитину, вчить із нею німецьку, водить на гуртки… За ці півроку у неї посивіло волосся та з’явилися синці під очима. Утім переконана, що зараз не час опускати руки.
Навчитися новій професії
Юлія Макарова разом із донькою Дашею виїхала без речей. Із собою родина взяла документи та двоє спортивних штанів. Перша спроба виїзду провалилась: 36 годин на кордоні простояли нерухомо.
Відразу ж жінка кинулась волонтерити: організовувати доставку гуманітарної допомоги, закуповувати разом із друзями амуніцію для військових, допомагати фінансово знайомим та родичам, які опинились в епіцентрі війни. За кілька днів усі накопичені гроші, що зберігалися на банківських картках, скінчились. Юлія зрозуміла, що вона у чужій країні, втратила роботу й мусить відповідати за малолітню дитину.
— Моя принципова позиція — не брати нічого безкоштовного, а навпаки допомагати. Я знайшла роботу на Мальті в міжнародній компанії SIGMA. Пройшла співбесіду по зуму на посаду менеджерки з продажів й організаторки івентів, — розповідає Юлія Макарова.
В Україні вона працювала директоркою незалежного об’єднання операторів грального бізнесу України «GC-UA», а на Мальті стала менеджеркою з продажів. Раніше вона мала своїх помічників, а зараз виконувала роль помічниці. Вона не мала відповідного досвіду й мусила опанувати нову професію з нуля.
Читайте також: Життя спочатку в іншій країні: історія фітнес-тренерки із Маріуполя
— Найскладніше було поєднувати роботу з доглядом за дитиною, оскільки тут їй не візьмеш няню. На роботі весь час ти з дитиною. Доньці взагалі все складно: вона не знає англійську, вона втратила дім, друзі далеко, не розуміє, що відбувається. За час, поки ми були в Україні, моя донечка посивіла… На Мальті одразу постало квартирне питання, треба було швидко знайти житло. Ми довго пристосовувались до нової їжі, адже донька не їсть м’ясо та рибу. А паралельно у мене купа чатиків волонтерських, і потрібно знайти комусь водія, комусь машину, комусь локацію для вивантаження, — пригадує Юлія Макарова
В Україні важко прийняти реальність із війною, а коли виїжджають — важко прийняти нову реальність без війни
Через чотири місяці компанія відкрила офіс на Кіпрі і Юлія знову переїхала. Цей переїзд був легшим, оскільки вона розібралася у специфіці роботи, вже набрала багато клієнтів/-ок. Доньку прилаштувала в приватну школу, яка навчає дітей за українською програмою. У Даші швидко з’явилися нові друзі.
— Нині у мене багато клієнтів. Допоміг гарний довоєнний беграунд, бо я раніше працювала з українським парламентом, з міжнародними організаціями, з Радою Європи… Я маю чітку структуру роботи, самодисципліну, налагоджену комунікацію з клієнтами, адже все роблю заздалегідь, — розповідає Юлія.
У червні Юлія Макарова виступила на міжнародній конференції в Європарламенті, що була присвячена українками, які вимушено покинули країну. У доповіді вона підняла питання викликів, що постають перед жінками.
— Якби я не виїхала з дитиною на руках й не опинилася у цій ситуації, я ніколи б не зрозуміла жінку, яка пережила такий досвід. Мамам із маленькими дітьми майже неможливо знайти роботу за кордоном. У Європі переповнені дитсадки й школи, тому складно влаштувати туди дітей. Психологічні проблеми, посттравматичний синдром, страх гучних звуків, адаптаційний бар’єр: в Україні їм важко прийняти реальність із війною, а потім коли виїжджають, важко прийняти нову реальність без війни. Діти також страждають від того, що у батьків досить напружений стан через все, що сталося.Усе це треба враховувати, працюючи з українками, які вимушено покинули країну, — наголошує Юлія Макарова.
Схожі виклики
Олена Стрельник — українська соціологиня, докторка соціологічних наук, авторка праць із соціології материнства, питань гендерної нерівності, сімейної та демографічної політики. Авторка книги «Турбота як робота: материнство у фокусії соціології».
Із Полтави Олена Стрельник переїхала в Німеччину наприкінці березня з двома дітьми. Науковиця отримала грант від Мюнхенського технічного університету. Олену та дітей поселили в будинку професорської родини: гостям на другому поверсі виділили дві кімнати. При навчальному закладі Олена досліджувала образи жінок у часи війни в медіа і соціальних медіа, читала лекції та виступала на конференціях. Наступного року наукова робота фахівчині буде опублікована в одному з найпрестижніших світових видавництв «Lexington Books».
— Стипендія була дуже лояльна й м’яка. Звичайно б в Україні я цю роботу не зробила, бо наука потребує спокою, забезпечення базових потреб і безпеки. Я хотіла розповідати про досвід українських жінок в часи війни. Під час і після воєн посилюються традиційні уявлення про ролі в жінок і чоловіків — про це пишуть світові дослідниці. Однак в Україні ситуація значно складніша, бо ми маємо багато нових образів жінок, які воюють та чинять спротив. У своїй праці я шукаю відповідь, чи варто нам очікувати загострення, — розповідає соціологиня Олена Стрельник.
Наприкінці літа Олена заповнила нову заявку на грант до Німецького дослідницького фонду, який виділяє гроші на заробітну платню українським науковицям в університеті. Відповідь отримала за два місяці, що доволі швидко для бюрократичної системи в Німеччині (на схожі заявки відповідають упродовж шести місяців). Сімнадцятого жовтня Олена офіційно стала дослідницею Мюнхенського технічного університету. Контракт підписаний на два роки. Утім, аби отримати цю роботу, фахівчині довелося доводити, що вона закінчила університет та має стаж роботи.
Читайте також: Олена Стрельник: Війна поглибить гендерний розрив у оплаті праці
— Мене, докторку соціологічних наук, оформили на контракт як людину, яка не має навіть університетського диплому і стажу роботи. Моя зарплата на такій позиції становить близько 2 тисяч євро на місяць, у той час як доцент чи процесор університету отримують тут 3-4 тисячі. Зараз я перекладаю університетський диплом і проводжу процедуру його оцінки. Я надала відділу кадрів детальний опис свого досвіду та виписку з особистого кабінету Пенсійного фонду, який підробити неможливо. Там видно весь мій рух з першого робочого місця з усіма наказами, назвами університетів за всі 20 років. Однак для німецької системи це непереконливо, — пояснює Олена Стрельник.
Її попросили надати робочі контракти, які в Україні мало хто зберігає. Олені пощастило, бо частину з них вона якраз зберегла. Тепер професорка в університеті має їх розглянути й засвідчити, що досвід Олени відповідає вимогам робочого місця. Після цього зарплату перерахують уже відповідно до стажу.
Виклики в українок схожі незалежно від того, працюєш ти, чи навчаєшся
Це не єдина робота. Олена Стрельник оформилася також на часткову зайнятість при Баварській бібліотеці в проєкті, що покликаний документувати історії війни.
Нині Олена знайшла житло для себе й сина: в Мюнхені є студентський квартал для викладачів/-ок, там невелика двокімнатна квартира коштує 1000 євро на місяць. Донька — студентка, тож живе окремо.
Олена додає, що виклики в українок схожі незалежно від того, працюєш ти, чи навчаєшся. Жінкам доводиться комунікувати з міграційною службою, заповнювати бланки на отримання документів, безперервно листуватись з офіційними установами. Пошук житла для біженок стає квестом, оскільки попит на житло в рази вищий за пропозицію. Для того, аби отримати контракт на оренду квартири, людина мусить підтвердити свою порядність й платоспроможність, що досить важко зробити, не маючи в чужій країні ані друзів, ані роботи з достатнім рівнем доходу. До того ж, переважна більшість квартир — не мебльовані. Жінкам самотужки доводиться шукати меблі, вантажити їх, вішати карнизи чи чистити каналізацію. Олена зізнається, що довгий час була в пригніченому стані.
— Для мене це був небажаний життєвий сценарій, хоча я мала можливості працювати за кордоном як науковиця. Але ніколи того не хотіла. Відповідно перші шість місяців для мене були надзвичайно стресовими. Я практично не бачила переваг нового життя. Моя ситуація була значно краща — я не проходила через табори для біженців, у мене була підтримка з боку університету, але суб’єктивно я не бачила ніяких переваг перебування в Німеччині, — зізнається фахівчиня.
Аліна Курлович
