Повага
  • Головна
  • Статтi
  • «Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті
Статтi

«Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті

У коридорах середньої школи в Бухаресті після обіду гамірно. Тут зранку тривають уроки для румунських школярів, а з 15.00 до 18.00 — для українських. У вестибюлі на першому поверсі — виставка виробів українських та румунських дітей на тему осені: їжаки з каштанів та шишок, аплікації з жовтого листя, розмальовані «обличчя» баклажанів та гарбузів, наповнені фруктами кошики, фігурки із пластиліну.  

Ми є частиною румунської школи, і деякі заняття проводимо разом: малювання, робототехніку, організовуємо спільні екскурсії. Працюємо на інтеграцію, щоб діти відчували себе частиною суспільства, щоб вивчали мову, тому що це розвиток, — розповідає ініціаторка створення освітнього хабу «Острівець» Анастасія Коновалова

Анастасія Коновалова
Анастасія Коновалова

Вона — вчителька англійської мови, заступниця директора та співзасновниця приватної початкової школи «Острівець» у Одесі. Після 24 лютого разом із командою з восьми педагогинь приїхала до Румунії, де вони одразу взялися навчати українських дітей. Спершу на волонтерських засадах, а згодом — заручившись підтримкою донорів. 

Усе починалося з однієї української школи в Бухаресті. А зараз їх уже три, де працюють 32 вчителів та навчаються понад 500 дітей. І цей досвід переймають українки в інших містах у Румунії. 

Діти були у важкому емоційному стані

Анастасія Коновалося ділиться історією створення освітнього хабу, а іншими словами — повноцінної школи для українських дітей у Бухаресті. 

— Це був лише початок вторгнення, не було зрозуміло, що буде з Одесою, виїхати було дуже важко. Моїй дитині два роки. Ми прокинулися від звуків вибухів, і спершу виїхали в Затоку. Але туди прилетіло. Мені тоді було дуже страшно за дитину. Чоловік залишився, а я з бабусею і маленьким сином поїхала. Ми організували два евакуаційні автобуси і вивозили вчителів із родинами та батьків і учнів нашої школи.  Добралися до румунського кордону, перейшли його, і тут нас забрали волонтери, — пригадує Анастасія.

У перші два місяці евакуйовані педагогині з дітьми жили всі разом. 

— Просто незнайома жінка безкоштовно дала нам ключі від свого помешкання. Це був великий, гарний дім, і в один час нас там жило 32 людей.

Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім

Спершу вчителі шукали спосіб як волонтерити, тому що дітям тут було дуже важко. Вони були налякані, шоковані, у паніці і потребували уваги та підтримки. 

— Діти були в дуже важкому емоційному стані. І ми знайшли організацію, яка відкрила дитячий центр активності у Бухаресті. Але там нікого не було, бо просто ніхто не знав про такий центр. Адже бракувало комунікації між українками та румунами. І ось ми туди прийшли, зробили оголошення по вокзалах та соцмережах і почали на волонтерських засадах проводити заняття. Спершу прийшли четверо дітей, потім — 12, потім — 48.

Два місяці працювали на волонтерських засадах

Найкращий спосіб відволікти дітей від тривожних подій — це рутина. І те, що багато організацій намагаються в стресовій ситуації веселити дітей, стрибати з ними і танцювати — це неправильно, наголошує Анастасія Коновалова. Освітянки це добре знають, тому почали працювати з дітьми у звичному для них режимі.

— Звичайно, у нас були й ігрові форми, але нам було важливо дати дітям спокій та зрозумілу обстановку, — каже педагогиня. 

Діти почали прибувати дуже швидко, і центр став замалий, тому довелося шукати приміщення. 

— Хтось із волонтерів підказав контакти у Міністерство освіти Румунії. Я зателефонувала туди і кажу: «Нас восьмеро вчительок і десь 40 дітей, але думаю, буде 80, і ми хочемо вчитися», — розповідає засновниця освітнього хабу. 

Вона попросила надати вільні класи у школі. І вже наступного дня з нею зв’язався представник міністерства  і повідомив, що їх готовий прийняти Національний коледж «Міхай Вітеазул» у Бухаресті. 

— Це вже потім я дізналася, що це був перший заступник міністра освіти Румунії. А тоді все вирішували люди з людьми. Не було вчительки з Одеси і високопосадовця. Була людина, яка рятувала дітей, і людина, яка це все зрозуміла і пішла назустріч. Зараз є ієрахія, є політика, а тоді такого не було, тоді з усіх сил намагалися допомогти, — зазначає Анастасія Коновалова.

Навчають понад 500 українських дітей

У коледжі українкам виділили 4 класи в другій половині дня. Оголошення про набір дітей на навчання поширили у соцмережах. І коли всі зібралися, то виявилося, що охочих вчитися набагато більше, ніж розраховували. 

— Учителів теж довелося шукати, бо їх бракувало. З нами виїхали восьмеро педагогинь, але потім двоє знайшли в Бухаресті роботу. Тому ще двох вчительок ми знайшли просто в тому натовпі серед мам і дітей. І всі ми два місяці волонтерили. Починали в початкової школи, і на той час були єдиною українською школою в Бухаресті. Якщо це можна було назвати школою, бо ми були без зарплат і фінансування, — говорить Анастасія Коновалова.

А за два місяці вдалося знайти кошти від міжнародних організацій.

Зараз у трьох школах «Острівця» працюють 32 вчителів і навчаються 520 дітей. 

— У вересні ми ще відкрили старшу школу. Тому в Бухаресті всі діти, які хочуть отримати українську освіту, її отримують, — каже засновниця освітнього хабу.  

Пішла волонтерити, щоб не зійти з розуму

На перерві поміж уроками спілкуємося із педагогинями освітнього хабу. Вони приїхали з різних областей України, рятуючись від війни.

Ірина із Затоки зараз викладає тут українську мову і літературу, а раніше ще й вела уроки у початкових класах. Коли дома стало небезпечно залишатися, вона з дітьми виїхала в Румунію. Чоловік із батьками залишилися в Україні. Ірина каже, що спершу пішла волонтерити для дітей, аби просто не зійти з розуму, адже було дуже важко. Влітку працювала зі школярами у таборі відпочинку, а з першого вересня продовжила роботу у школі. Також паралельно проводить дистанційні уроки у своїй рідній школі в Затоці. 

Читайте також: Вікторія Харченко: Ця війна не лишила нам вибору

— Я не можу залишити своїх учнів там. Я люблю свою школу, і дуже сподіваюся, що скоро ми всі повернемося, — каже вчителька.

Юлія з Херсона знайшла роботу педагогині у школі, коли приводила сюди свого сина у літній табір. Зараз вона викладає всі предмети у третьому класі та біологію у шостому. 

Як каже вчителька, спершу вона з родиною переїхала на західну Україну, але відсутність роботи та висока вартість оренди житла змусила її шукати прихистку за кордоном. Поїхала в Румунію, тому що тут уже були її знайомі, які виїхали раніше. 

— У мене педагогічна освіта, я вчителька початкових класів і образотворчого мистецтва. Давно не працювала за спеціальністю, адже дома мала власний бізнес. Проте я все пам’ятаю, це ж неможливо забути. До того ж, ми їздимо на різні курси, вдосконалюємося.

Юлія додає, що після перемоги мріє повернутися до рідного міста, бо там залишилися чоловік, батьки, будинок. 

— Зараз це наше життя, але насправді воно не наше. Нам тут комфортно, проте це тимчасово. Ми дуже хочемо додому, — каже вчителька. 

Викладає разом із подругою, яку не бачила 30 років

Цікава історія київської художниці Іоани, яка також викладає в освітньому хабі. Жінка, яка через війну виїхала до Бухареста, знайшла тут не лише роботу, а й подругу, з якою разом вчилася 30 років тому. Зараз обидві викладають у освітньому хабі. Іоана — малювання, а Олена — румунську мову. 

— Ми знайшли одна одну у фейсбуці за рік до повномасштабної війни. Після 24 лютого почали спілкуватися частіше, і згодом Іоана написала, що приїжджає в Бухарест, — розповідає Олена.  

Подруга допомогла Іоані пізнати місто, оформити всі потрібні документи, а тоді взялися шукати роботу. 

— Ми поїхали в мерію у пошуках художньої майстерні для Іоани, і побачили оголошення про пошук учителів для українських дітей. Вирішили спробувати, — каже Олена. — Оскільки я педагогиня і все життя цим займалася, нас взяли на роботу обох. Мені дуже приємно, що є можливість допомогти українським дітям, щоб вони якнайшвидше почали спілкуватися румунською, тому що вони тут живуть, і їм потрібно все розуміти. І мене дуже тішить те, як швидко вони засвоюють нову для них мову. 

Діти здригалися від сирен швидкої

Загалом у Румунії вже є 22 освітніх проєкти для українських школярів. Школа «Острівець» була першою. Потім українки Анна Сушко і Світлана Саламатова створили проєкт «Демократично-освітній простір». А отже, у школярів є вибір, де вчитися. 

Майже 100% учнів освітнього хабу в Бухаресті паралельно навчаються дистанційно у своїх українських школах. І чимало вчительок продовжують співпрацю зі школами в Україні та проводять уроки онлайн.

Дуже багато учнів приїхали  з прифронтових і тимчасово окупованих територій, де небезпечно залишатися. У багатьох дома залишилися тати, дядьки, старші брати, які воюють. 

— Ситуації є різні, є багато родин, які втратили все. Але десь 30% з них хочуть повертатися в Україну, тому далі Румунії не їдуть. Хоча багато кому просто нема куди повертатися, — розповідає Анастасія Коновалова.

Учительки пригадують, як спочатку учні здригалися від сирен швидкої чи поліції. 

— Вони ховалися під партами і кричали: «Почалося!» А зараз про війну майже не говорять. Хоча наприклад, шестикласники вже все розуміють, і їм не скажеш, що все добре. Бо вони знають, що ще триває війна і наскільки це страшно, — каже вчителька Юлія. 

Однак якщо порівняти з тим, що було, діти заспокоїлися, бо вони потрапили в середовище, яке вони розуміють — це школа, зазначають педагогині. 

****

Освітній хаб у Бухаресті працює до кінця навчального року. А далі, як каже керівниця проєкту,  вирішуватимуть по ситуації, чи потрібно продовжувати діяльність. 

— Сподіваюся, що не треба буде, тому що вірю в ЗСУ, — підсумовує Анастасія Коновалова. 

Євгенія Цебрій

Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції. 

Схожі записи

Хто швидше? Як гонщиця з Полтави стала однією з найкращих

#FakeLove

«Це буде чоловік, щоправда, з сильним жіночим началом…»