Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Життя спочатку в іншій країні: історія фітнес-тренерки із Маріуполя
Статтi

Життя спочатку в іншій країні: історія фітнес-тренерки із Маріуполя

Юлія Ласкаржевська
Юлія Ласкаржевська

Коли я вийшла на перший ефір із маріупольськими дітьми, одна дівчинка заплакала і каже: «Юлія Олександрівна, у мене все-все згоріло. Я не маю ні рюкзачка, ні форми», — розповідає фітнес-тренерка з Маріуполя Юлія Ласкаржевська, яка з родиною знайшла прихисток у румунській Констанці. 

15 березня вона вибралася з Маріуполя, а згодом переїхала до Румунії. 

Юлія розповіла «Повазі» свою історію, як вони родиною з семи осіб разом рятувалися під обстрілами у Маріуполі, дивом вирвалися звідти і тепер починають життя спочатку в іншій країні.

Ми до останнього сиділи в Маріуполі, не вірили, що буде така біда

У Маріуполі Юлія 18 років пропрацювала у будинку дитячої та юнацької творчості. 

— Там займалося понад тисячу дітей. Лише у моєму колективі танцювали 120 діток віком від 3 до 16 років. Тепер немає ні цього будинку, ні роботи. Дивіться, що з ним зробили окупанти, — каже жінка і показує відео зруйнованої вибухами будівлі. 

Зараз Юлія працює вчителькою фізкультури в українській школі та фітнес-тренеркою у центрі для біженців у Констанці. А також намагається розпочати власну справу у новому місті — орендувала зал, де проводить заняття з танців для українських дітей. Не забуває і про своїх вихованців, із якими працювала у Маріуполі. Більшість із них повиїжджали у різні міста, і щойно почали виходити на зв’язок, Юлія взялася займатися з ними онлайн. 

— Онлайн-навчання у нас було напрацьоване з часів карантину. У мене було багато груп, і зараз підключаються навіть діти з окупованих територій, які не змогли виїхати — з Мангуша та інших сіл поряд із Маріуполем. Діти з Маріуполя тільки час від часу надсилають мені відео, як вони танцюють. Іноді виходять на зв’язок в інстаграм, діляться спогадами, пишуть, що чекають на мене, — каже Юлія. 

Читайте також: «Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті

Вона пригадує, що коли всі в перші дні йшли у сховище, то навіть не могли подумати, що станеться з містом. 

— Ми до останнього сиділи в Маріуполі, до останнього не вірили, що буде така біда. А зараз, коли почалися обстріли по всій Україні, я дивлюся на це, і повторюється ситуація, яку ми вже пройшли. Відключають електропостачання, людей просять запастися павербанками, свічками, сірниками… Все це дуже страшно.

У бомбосховищі було понад тисячу людей

Перших п’ять днів після 24 лютого Юлія з родиною ховалися у бомбосховищі у фітнес-клубі, де працювала жінка. 

— Там були старші по залу, складали списки, волонтери привозили їжу. А потім, коли в сховищі стало понад тисячу людей, і коли зникло світло, я зрозуміла, що можу загубити дитину, бо тут вже був натовп. І звідти ми перебралися до батьків. 

Квартира батьків була розташована у більш віддаленому районі, а будинок оточений іншими багатоповерхівками, тому там було досить безпечно. Однак вибухи усі чули постійно.

— Бо у сховищі цього не було чути, і ми якось спокійніше все переносили, і діти були спокійніші, адже більше спілкувалися між собою, — каже Юлія. 

Уся родина разом з батьками жила у квартирі на третьому поверсі. Там не було ні світла, ні води, ні газу, було дуже холодно. У підвал вирішили не йти. 

Діти граються у зруйнованому Маріуполі
Діти граються у зруйнованому Маріуполі
Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters

— У підвалі просто не було чим дихати —- назбиралося дуже багато людей, які прийшли з сусідніх будинків. Адже спеціально облаштованих сховищ ніде не було. Ми на свій страх і ризик жили у квартирі, ховалися між поверхами, вибігали у двір до машини заряджати павербанки. Спостерігали за ними з вікна, а потім  швиденько забирали. Їжу готували на багатті у дворі. На п’ятому поверсі ловив мобільний зв’язок. Ми виходили туди і таким чином перевіряли, якщо хтось із наших знайомих з’являвся у мережі, — значить ці люди вже виїхали. 

На п’ятий день Юлії з чоловіком вдалося зв’язатися з друзями, які прорвалися і виїхали. 

— Чоловік сказав, щоб я теж їхала. А я сама з дитиною не наважилася виїжджати. Думала: не дай Боже мене вб’ють чи схоплять, що буде з донькою?

Сусідів хоронили просто у дворі 

Юлія розповідає, як виживали у ці страшні дні в Маріуполі. 

— Води не було, тато ходив у підвал, зливав технічну воду з труб і під кінець ми вже її пили. Хлопці у дворі нарубали дров, зранку вставали, все це розпалювали, і так ми готували їсти. У нас було багато круп, трохи консерв, і це нас нас рятувало. На один вечір, приміром, готували рис із тушківкою, на другий — макарони. На третій день змішували разом те, що залишилося. 

Над головою кожні п’ять хвилин пролітали літаки. Було дуже страшно, і небезпеки можна було чекати в будь-який момент. 

— І кожного разу я бачила з вікна спалах, який пішов під землю — десь там. І тільки тепер розумію, що від нас Бог просто відвів цю біду, бо в цей момент кудись прилітало, гинули люди. І нас ніякий підвал не врятував би. Просто так склалося, що ми залишилися живими. Десь ти чуєш цей свист, воно летить, але ти не розумієш, звідки і де воно впаде.  

Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім

Особливо складними були 4-5, 7-8 березня, каже Юлія. У ці дні були загиблі в будинку, де жила родина. Їм доводилося хоронити сусідів просто у дворі. 

Поховання у дворі
Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters

Жінка пригадує один випадок, який не забуде ніколи. Цього дня вони готували їсти і закінчилася олія. Юлія згадала, що у неї дома є олія і вирішила сходити туди з батьком. 

— І ось ми пішли, взяли олію. Все було тихо. А коли поверталися назад, потрапили під обстріл. Ледве добігли до будинку, і коли підходили до двору, побачили на землі двох сусідів. Вони загинули від уламків. Ми так і похоронили їх у дворі. Було дуже складно поряд із могилами готувати їжу. Бо наше багаття було за три-чотири метри від поховань. І найстрашніше, що це все бачили діти. 

Ми їхали, а навколо лунали вибухи

Юлія каже, що і її, і чоловікові батьки до останнього не хотіли виїжджати, говорили: «Ми залишаємося тут і все».  Але коли сусідню вулицю почали бомбити, загорівся будинок. Люди бігли, хто в чому був, без речей. Тоді батьки погодилися їхати.

— І 15 березня ми виїхали: 7 людей трьома машинами. Ми їхали, а навколо лунали вибухи. Я навіть не змогла заїхати додому за речами. Але найголовніше, що я їхала не одна, так як ми планували раніше, а зі своїми найближчими, — говорить жінка.

Однак під час виїзду родина втратила зв’язок із рідним братом чоловіка Юлії. Він проживав іншому районі, який обстрілювали.  

— Ми його шукали, не знали живий він чи ні.  Мій чоловік намагався врятувати брата, але добратися туди було просто нереально, всюди стояв чорний дим. І ми виїхали з Маріуполя без брата, дуже переживали. На щастя, йому теж вдалося вибратися звідти.  

Тиждень спали одягнуті, не могли зігрітися

Після того, як виснажена родина вирвалася з палаючого Маріуполя, прихисток знайшли в окупованому, але більш безпечному на той час Бердянську.

— Я зателефонувала своїй педагогам, які колись мене вчили, і вони поселили нас у квартиру. Принесли борщу, хліба. Це було неймовірно. Ми тиждень спали одягнуті, не могли роздягнутися, так нам було холодно. Згодом вчителі виїхали з міста і сказали, що у цій квартирі ми можемо жити, скільки потрібно. Але ми там пожили місяць, і не витримали того всього. Ліків не було, а батьки хворіють, і їм постійно потрібні препарати. Мобільного зв’язку практично не було. З продуктами була менша проблема, бо їх привозили з навколишніх сіл. А от бензин був у дефіциті. Щоб виїхати, треба було віддати 3-4 тис грн за 20 літрів.

Із Бердянська Юлія з сім’єю виїхали до Запоріжжя, а через тиждень переїхали у Білгород-Дністровський. Однак там була дуже висока оренда житла. Відтак родину запросили на місяць у Грузію, а звідти всі вже переїхали в Румунію.

— Тут я знайшла себе. Робота дуже допомагає і відволікає. Крім того, я працюю онлайн із маріупольськими дітьми, які роз’їхалися по різних містах України. І у вересні нам навіть вдалося зібратися у Києві на Вe active day. Ми показали танець, виступили у своїй категорії чірлідерів і перемогли! Діти були дуже щасливі, що вони нарешті зустрілися, — каже Юлія Ласкаржевська. 

Євгенія Цебрій

фото надані Юлією Ласкаржевською

Схожі записи

Про медійну політику мережі крамниць EVA: чоловікам на територію – зась?

Едіт Еґер: Віднайти внутрішню дитину й бути собі хорошою мамою

В Україні є кримінальна відповідальність за домагання, але на практиці таких справ немає — суддя