Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Життя спочатку в іншій країні: історія фітнес-тренерки із Маріуполя
Статтi

Життя спочатку в іншій країні: історія фітнес-тренерки із Маріуполя

Юлія Ласкаржевська
Юлія Ласкаржевська

Коли я вийшла на перший ефір із маріупольськими дітьми, одна дівчинка заплакала і каже: «Юлія Олександрівна, у мене все-все згоріло. Я не маю ні рюкзачка, ні форми», — розповідає фітнес-тренерка з Маріуполя Юлія Ласкаржевська, яка з родиною знайшла прихисток у румунській Констанці. 

15 березня вона вибралася з Маріуполя, а згодом переїхала до Румунії. 

Юлія розповіла «Повазі» свою історію, як вони родиною з семи осіб разом рятувалися під обстрілами у Маріуполі, дивом вирвалися звідти і тепер починають життя спочатку в іншій країні.

Ми до останнього сиділи в Маріуполі, не вірили, що буде така біда

У Маріуполі Юлія 18 років пропрацювала у будинку дитячої та юнацької творчості. 

— Там займалося понад тисячу дітей. Лише у моєму колективі танцювали 120 діток віком від 3 до 16 років. Тепер немає ні цього будинку, ні роботи. Дивіться, що з ним зробили окупанти, — каже жінка і показує відео зруйнованої вибухами будівлі. 

Зараз Юлія працює вчителькою фізкультури в українській школі та фітнес-тренеркою у центрі для біженців у Констанці. А також намагається розпочати власну справу у новому місті — орендувала зал, де проводить заняття з танців для українських дітей. Не забуває і про своїх вихованців, із якими працювала у Маріуполі. Більшість із них повиїжджали у різні міста, і щойно почали виходити на зв’язок, Юлія взялася займатися з ними онлайн. 

— Онлайн-навчання у нас було напрацьоване з часів карантину. У мене було багато груп, і зараз підключаються навіть діти з окупованих територій, які не змогли виїхати — з Мангуша та інших сіл поряд із Маріуполем. Діти з Маріуполя тільки час від часу надсилають мені відео, як вони танцюють. Іноді виходять на зв’язок в інстаграм, діляться спогадами, пишуть, що чекають на мене, — каже Юлія. 

Читайте також: «Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті

Вона пригадує, що коли всі в перші дні йшли у сховище, то навіть не могли подумати, що станеться з містом. 

— Ми до останнього сиділи в Маріуполі, до останнього не вірили, що буде така біда. А зараз, коли почалися обстріли по всій Україні, я дивлюся на це, і повторюється ситуація, яку ми вже пройшли. Відключають електропостачання, людей просять запастися павербанками, свічками, сірниками… Все це дуже страшно.

У бомбосховищі було понад тисячу людей

Перших п’ять днів після 24 лютого Юлія з родиною ховалися у бомбосховищі у фітнес-клубі, де працювала жінка. 

— Там були старші по залу, складали списки, волонтери привозили їжу. А потім, коли в сховищі стало понад тисячу людей, і коли зникло світло, я зрозуміла, що можу загубити дитину, бо тут вже був натовп. І звідти ми перебралися до батьків. 

Квартира батьків була розташована у більш віддаленому районі, а будинок оточений іншими багатоповерхівками, тому там було досить безпечно. Однак вибухи усі чули постійно.

— Бо у сховищі цього не було чути, і ми якось спокійніше все переносили, і діти були спокійніші, адже більше спілкувалися між собою, — каже Юлія. 

Уся родина разом з батьками жила у квартирі на третьому поверсі. Там не було ні світла, ні води, ні газу, було дуже холодно. У підвал вирішили не йти. 

Діти граються у зруйнованому Маріуполі
Діти граються у зруйнованому Маріуполі
Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters

— У підвалі просто не було чим дихати —- назбиралося дуже багато людей, які прийшли з сусідніх будинків. Адже спеціально облаштованих сховищ ніде не було. Ми на свій страх і ризик жили у квартирі, ховалися між поверхами, вибігали у двір до машини заряджати павербанки. Спостерігали за ними з вікна, а потім  швиденько забирали. Їжу готували на багатті у дворі. На п’ятому поверсі ловив мобільний зв’язок. Ми виходили туди і таким чином перевіряли, якщо хтось із наших знайомих з’являвся у мережі, — значить ці люди вже виїхали. 

На п’ятий день Юлії з чоловіком вдалося зв’язатися з друзями, які прорвалися і виїхали. 

— Чоловік сказав, щоб я теж їхала. А я сама з дитиною не наважилася виїжджати. Думала: не дай Боже мене вб’ють чи схоплять, що буде з донькою?

Сусідів хоронили просто у дворі 

Юлія розповідає, як виживали у ці страшні дні в Маріуполі. 

— Води не було, тато ходив у підвал, зливав технічну воду з труб і під кінець ми вже її пили. Хлопці у дворі нарубали дров, зранку вставали, все це розпалювали, і так ми готували їсти. У нас було багато круп, трохи консерв, і це нас нас рятувало. На один вечір, приміром, готували рис із тушківкою, на другий — макарони. На третій день змішували разом те, що залишилося. 

Над головою кожні п’ять хвилин пролітали літаки. Було дуже страшно, і небезпеки можна було чекати в будь-який момент. 

— І кожного разу я бачила з вікна спалах, який пішов під землю — десь там. І тільки тепер розумію, що від нас Бог просто відвів цю біду, бо в цей момент кудись прилітало, гинули люди. І нас ніякий підвал не врятував би. Просто так склалося, що ми залишилися живими. Десь ти чуєш цей свист, воно летить, але ти не розумієш, звідки і де воно впаде.  

Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім

Особливо складними були 4-5, 7-8 березня, каже Юлія. У ці дні були загиблі в будинку, де жила родина. Їм доводилося хоронити сусідів просто у дворі. 

Поховання у дворі
Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters

Жінка пригадує один випадок, який не забуде ніколи. Цього дня вони готували їсти і закінчилася олія. Юлія згадала, що у неї дома є олія і вирішила сходити туди з батьком. 

— І ось ми пішли, взяли олію. Все було тихо. А коли поверталися назад, потрапили під обстріл. Ледве добігли до будинку, і коли підходили до двору, побачили на землі двох сусідів. Вони загинули від уламків. Ми так і похоронили їх у дворі. Було дуже складно поряд із могилами готувати їжу. Бо наше багаття було за три-чотири метри від поховань. І найстрашніше, що це все бачили діти. 

Ми їхали, а навколо лунали вибухи

Юлія каже, що і її, і чоловікові батьки до останнього не хотіли виїжджати, говорили: «Ми залишаємося тут і все».  Але коли сусідню вулицю почали бомбити, загорівся будинок. Люди бігли, хто в чому був, без речей. Тоді батьки погодилися їхати.

— І 15 березня ми виїхали: 7 людей трьома машинами. Ми їхали, а навколо лунали вибухи. Я навіть не змогла заїхати додому за речами. Але найголовніше, що я їхала не одна, так як ми планували раніше, а зі своїми найближчими, — говорить жінка.

Однак під час виїзду родина втратила зв’язок із рідним братом чоловіка Юлії. Він проживав іншому районі, який обстрілювали.  

— Ми його шукали, не знали живий він чи ні.  Мій чоловік намагався врятувати брата, але добратися туди було просто нереально, всюди стояв чорний дим. І ми виїхали з Маріуполя без брата, дуже переживали. На щастя, йому теж вдалося вибратися звідти.  

Тиждень спали одягнуті, не могли зігрітися

Після того, як виснажена родина вирвалася з палаючого Маріуполя, прихисток знайшли в окупованому, але більш безпечному на той час Бердянську.

— Я зателефонувала своїй педагогам, які колись мене вчили, і вони поселили нас у квартиру. Принесли борщу, хліба. Це було неймовірно. Ми тиждень спали одягнуті, не могли роздягнутися, так нам було холодно. Згодом вчителі виїхали з міста і сказали, що у цій квартирі ми можемо жити, скільки потрібно. Але ми там пожили місяць, і не витримали того всього. Ліків не було, а батьки хворіють, і їм постійно потрібні препарати. Мобільного зв’язку практично не було. З продуктами була менша проблема, бо їх привозили з навколишніх сіл. А от бензин був у дефіциті. Щоб виїхати, треба було віддати 3-4 тис грн за 20 літрів.

Із Бердянська Юлія з сім’єю виїхали до Запоріжжя, а через тиждень переїхали у Білгород-Дністровський. Однак там була дуже висока оренда житла. Відтак родину запросили на місяць у Грузію, а звідти всі вже переїхали в Румунію.

— Тут я знайшла себе. Робота дуже допомагає і відволікає. Крім того, я працюю онлайн із маріупольськими дітьми, які роз’їхалися по різних містах України. І у вересні нам навіть вдалося зібратися у Києві на Вe active day. Ми показали танець, виступили у своїй категорії чірлідерів і перемогли! Діти були дуже щасливі, що вони нарешті зустрілися, — каже Юлія Ласкаржевська. 

Євгенія Цебрій

фото надані Юлією Ласкаржевською

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції. 

Схожі записи

«Рожевий податок»: Ти жінка? Тоді плати більше!

Ірина Воротна

Книжки, які надихають жінок до дії

«На межі нервового зриву»: як журналісти/ки працюють на карантині, коли вдома дитина