Повага
Image default
Статтi

Настя Зухвала: Поступ до гендерної рівності продовжується навіть в умовах повномасштабної війни

Настя Зухвала — українська стендаперка, переможниця шоу «Розсміши коміка» та кількох стендап-фестивалів. Раніше виступала під псевдонімом Настя Дєрская, проте після повномасштабного вторгнення змінила його. Зараз виступає у різних містах України з сольним стендап-концертом «Рафінована лють». 

В інтерв’ю «Повазі» Настя Зухвала розповідає про те, чому ненависть — це пальне, і як далеко можна на ньому заїхати. Пояснює, з яких тем не можна жартувати під час війни, та зізнається, що не задоволена реакцією світової феміністичної спільноти на війну в Україні. 

Жарти як спосіб боротьби із травмою

Українці трансформують будь-які проблеми, складнощі, непередбачені ситуації у жарти. Ми бачимо це в безкінечних мемах, жартах у соцмережах як реакцію на різні найскладніші ситуації. Це наша суперздібність? 

Це — один зі здорових способів боротьби з травмою. Ми перебуваємо в стадії постійної травматизації, і з усіх варіантів щодо того, як себе підтримати і як декатастрофізувати ситуацію, які можна обрати, українці обирають меми і жарти. Це — круто. Треба розуміти, що ми не одні в цьому досвіді. Наша війна триває у режимі онлайн. Кожна секунда цієї війни, на жаль, чи на щастя — задокументована. Кожен мем увійде в історію. 

Мені здається феноменальним, по-перше, сам масштаб цього всього: наскільки багато створюється мемів, пишеться щось гумористичне. Ми живемо у середовищі, де будь-який зашквар русні буде трансформований у мільярд мемів. Кожен інфопривід. І на цьому фронті інформаційної війни ми точно перемагаємо. По-друге, феноменальним є також і рівень об’єднаності. Почуття гумору, жарти, які несуться, — це дійсно є інструментом об’єднання людей. Це універсальний досвід. 

Леся Українка казала: «Щоб не плакать, я сміялась». Виходить, це про нас зараз? Таке собі кредо? 

Треба розуміти: людям здається, що у випадках якогось екстрастресу адекватна реакція — це сльози, сум. Але це не завжди так. У нас є довготривала трагічна ситуація, і ми маємо якось триматися на висоті. І це — найкращий варіант. 

Темою жартів точно не може бути трагедія українського народу

Які жарти під час війни не є доречними? 

Треба розрізняти тему і об’єкт, тобто те, що, власне, висміюється. Є теми, які вкрай складно якось обжартовувати чи говорити про них у гумористичній перспективі. Але загалом я не певна, що є якісь теми, які взагалі не варто чіпати. 

Можливо, такі теми є в контексті роботи з конкретною аудиторією. Наприклад, коли комік виступає перед релігійною спільнотою. Мабуть, у такій ситуації якісь жарти про Ісуса можуть бути образливими. І то — не факт, усе треба проговорювати. 

У тій ситуації, в якій ми перебуваємо зараз, темою жартів точно не може бути трагедія українського народу. І я не думаю, що це взагалі колись буде прийнятне. Це — не тимчасова історія. Ідеться не про табу. Просто я не думаю,  що прийнятні люди, які вважають себе українцем або українкою, колись побачать щось смішне у Бучі, чи захочуть висміяти захисників Маріуполя, наприклад. 

Чорний гумор — це який? Це добре? 

Весь контекст, який існує — він існує для якихось конкретних аудиторій. Є люди, чиє сприйняття більш чутливе, і для них можуть бути неприйнятними певні теми, вони не хочуть таке слухати. І це круто, що ми живемо в обставинах, де ніщо не є примусовим.

Є речі, які я не вважаю чорним гумором, але для когось це може здаватися ним. Думаю, що все залежить від внутрішньої планки. Значить, тим, хто так сприймає той чи інший контент, просто не потрібно з ним взаємодіяти.

Я не відчула підтримку феміністок світу

В одному з інтерв’ю ви розповідали про здивування від того, як міжнародна феміністична спільнота відреагувала на війну в Україні. Чому? 

Там ішлося, наприклад, про лист до Олафа Шольца із закликами не надавати Україні зброю. [На початку травня 2022 року такий лист до канцлера Німеччини підписала низка культурних діячів і діячок, серед яких була також і феміністка Аліс Шварцер ред.].

Загалом для мене це дивне явище, коли люди, які сповідували якісь феміністичні цінності, мають дещо інфантильну позицію. І щодо України така позиція — людожерська. Я досить багато стикалася з тим, що цей дискурс подається без участі самої України. І російські так звані феміністки мають у цьому дискурсі більше голосу. 

Я не відчула підтримку феміністок світу. Але, звісно, це не про досвід кожної феміністки. Я навіть сказала би про відчутну протидію. Це виглядає так, що люди не можуть приділити достатньо часу вивченню питання, перш ніж вчиняти якісь дії. Або ж це свідчить про корумпованість подібних організацій, і про те, що вони можуть мати якийсь стосунок до Росії. 

Настя Зухвала

Я би дуже хотіла вірити, що це неправда. Проте я не побачила в інформаційному полі жодної гучної, значущої діяльності з боку міжнародної феміністичної спільноти. Дивно, що чимало глобальних організацій просто проігнорували війну в Україні. 

Загалом же ця війна породжує чимало проблем: це і ситуація з правами жінок, і екологічні катастрофи… Але чомусь це не завжди потрапляє у об’єктив. 

Участь жінок у війні активно висвітлюється, в українському інфополі завжди говорять і про захисників, і про захисниць

Як далеко Україні вдалося просунутися в лобіюванні питань гендерної рівності після повномасштабного вторгнення?

І до повномасштабного вторгнення, і зараз — я не вважаю, що ситуація з правами жінок в Україні є плачевною. На мою думку, можливо, ми ще справді не досягли тих цілей, яких би хотіли, проте я не бачу протидії з боку держави. Відчутно, що керівництво держави — на боці гуманних цінностей. Я відчуваю, що моя держава — на моєму боці.

Так, я не до кінця розуміла, чому Україні потрібно було так пушити прийняття Стамбульської конвенції — можливо, це не було пріоритетом. Проте щаслива, що конвенцію нарешті ратифікували. Що знайшовся ресурс на вирішення цього питання, яке є дуже важливим для суспільства. 

Читайте також: Сльози на кераміці: Тетяна Якунова перемогла у престижному конкурсі ілюстрацій

Загалом же те, що зміни в законодавстві відбуваються навіть у таких складних обставинах — це великий плюс для України, і дуже позитивний сигнал. Мені дуже приємно, що участь жінок у цій війні сьогодні активно висвітлюється, що в українському інфополі завжди говорять і про захисників, і про захисниць. Усе це свідчить про те, що ми робимо якісь кроки вперед. Це не означає, що у нас немає проблем. Проте це означає, що до цих проблем є увага. 

Я думаю, що продовжувати займатися подібними питаннями в обставинах війни — це складно. Є багато країн, де і без війни цим ніхто не займається. Проте в Україні наш поступ до гендерної рівності продовжується навіть в умовах повномасштабної війни. І я дивлюся на це оптимістично. 

Настя Зухвала

Гнів — це природний стан. Він виник, щоб ми могли діяти

У своїх інтерв’ю ви казали, що ненависть — це пальне. Як далеко можна заїхати на цьому пальному? 

Це індивідуальна штука. Є люди, для яких ненависть може стати пальним. А є ті, для кого пальне — це щось інше. 

Гнів — це природний стан. Він виник еволюційно, щоб ми могли діяти: боротися, тікати. Коли ми гніваємося, у нас є сили і можливості для діяльності. Звісно, хотілося би скеровувати цей гнів на щось корисне для України. 

Ми, наприклад, добре вміємо трансформувати свою ненависть до росіян в донати на ЗСУ.

Так, і це суперметод. Я ще стикалася з тим, що люди скидають донати на допомогу армії, коли тривожаться. Думаю, це гарний спосіб боротьби.

Мені здається, що сама ненависть — це таке дещо токсичне почуття, яке потрібно в щось переробляти. Це стан, у якому дійсно можна до чогось дійти.

Настя Зухвала

Чи не здається, що останнім часом у нас забагато ненависті одне до одного? Не кажу про ненависть до росіян, а саме про ставлення одне до одного. Особливо у соцмережах. 

Я не можу оцінювати, який відсоток людей зараз — це ті, хто пустилися берега. Але це і лякає, тому що я не розумію: можливо, це невеликий відсоток, який створює по собі багато шуму і несе багато бруду. Але так, це речі, з якими я стикаюся і особисто теж. 

Із одного боку, я можу зрозуміти, чому суспільство зараз — дуже напружене. Ті обставини, в яких ми живемо, той рівень виснаження — все це провокує агресію. Багато речей я не можу пробачити. Люди вразливі в цьому. Зараз ми повинні думати про делікатність. 

Із іншого боку, мені здається, є певна категорія людей, для яких жорстокість, яку вони поширюють, — це прийнятно. Але ця жорстокість — невиправдана, вона вибіркова. Найбільше мене засмучує, коли я бачу, що ці звинувачення, зневага і жорстокість обертаються навіть проти українських військовослужбовців. Це абсолютно неприйнятно. 

Рівень агресії в суспільстві зараз підвищується — це закономірно

Це дуже відчувалося після 24 лютого, коли в соцмережах усі активно критикували одне одного в залежності від того, хто як відреагував на цю війну. Наприклад, якщо ти виїхала з країни — ти втекла, злякалася. Якщо не виїхала — дурна, бо свідомо наражаєш себе та своїх близьких на небезпеку.

Конфліктність українців може зростати. Ми взагалі такі, що любимо влаштовувати срачі. Я не бачу в цьому нічого поганого. Та погано, коли воно виходить за певні рамки. Є різниця між конфліктом і погрозами, приниженнями і знеціненням. Це різні речі, і я привертаю до цього увагу. 

У нас є певні проблеми зі вмінням спілкуватися. Базові вміння дискутувати чи не погоджуватися — вони порушені. Ці нападки трапляються зараз дуже часто. Якщо говорити про жарти — так, є речі, які дійсно могли бути сказані, і з цим може хтось не погоджуватися. Але водночас це не привід погрожувати. Мовляв, ми зараз вас заріжемо чи ноги зламаємо. 

Раніше я бачила, що агресія була спровокована якимось інформаційним приводом. Наприклад, якщо йдеться про якийсь конкретний жарт, і з цього все починається. Але буквально недавно я бачила, коли мого колегу звинувачували в тому, що він образив херсонську ТрО. Почали поширювали уривок відео, де він розповідає про свій досвід, і це викликало сотні коментарів з критикою і погрозами. Однак ані в цьому поширеному відео, ані у своїй творчості людина загалом нічого не згадує про херсонську тероборону в принципі. Тобто люди навіть не стали дивитися саме відео, а відразу вдалися до хейту. 

Я думаю, те, що рівень агресії в суспільстві зараз підвищується — це закономірно. Але наголосити хотілося би саме на цій проблемі з нездатністю спілкуватися у конфліктних ситуаціях. Вести дискусії чи конфліктувати — це ок. Але у випадку, якщо ви конкретно обговорюєте об’єкт, навколо якого виник сам конфлікт. Проте неможливо обговорювати щось із людиною, яка пише, що ти «мразь» і «чмо». На жаль, навіть із цими базовими речами нам ще треба працювати. 

Олександра Горчинська

Схожі записи

Чому корисно помилятися?

Укрпошта анонсувала випуск марки на честь Ольги Харлан

«Компанії розуміють, що скандал швидко не забудеться, тому припиняють співпрацю» — експертка про скандал із Тодоренко