Повага
Image default
Статтi

Настя Зухвала: Поступ до гендерної рівності продовжується навіть в умовах повномасштабної війни

Настя Зухвала — українська стендаперка, переможниця шоу «Розсміши коміка» та кількох стендап-фестивалів. Раніше виступала під псевдонімом Настя Дєрская, проте після повномасштабного вторгнення змінила його. Зараз виступає у різних містах України з сольним стендап-концертом «Рафінована лють». 

В інтерв’ю «Повазі» Настя Зухвала розповідає про те, чому ненависть — це пальне, і як далеко можна на ньому заїхати. Пояснює, з яких тем не можна жартувати під час війни, та зізнається, що не задоволена реакцією світової феміністичної спільноти на війну в Україні. 

Жарти як спосіб боротьби із травмою

Українці трансформують будь-які проблеми, складнощі, непередбачені ситуації у жарти. Ми бачимо це в безкінечних мемах, жартах у соцмережах як реакцію на різні найскладніші ситуації. Це наша суперздібність? 

Це — один зі здорових способів боротьби з травмою. Ми перебуваємо в стадії постійної травматизації, і з усіх варіантів щодо того, як себе підтримати і як декатастрофізувати ситуацію, які можна обрати, українці обирають меми і жарти. Це — круто. Треба розуміти, що ми не одні в цьому досвіді. Наша війна триває у режимі онлайн. Кожна секунда цієї війни, на жаль, чи на щастя — задокументована. Кожен мем увійде в історію. 

Мені здається феноменальним, по-перше, сам масштаб цього всього: наскільки багато створюється мемів, пишеться щось гумористичне. Ми живемо у середовищі, де будь-який зашквар русні буде трансформований у мільярд мемів. Кожен інфопривід. І на цьому фронті інформаційної війни ми точно перемагаємо. По-друге, феноменальним є також і рівень об’єднаності. Почуття гумору, жарти, які несуться, — це дійсно є інструментом об’єднання людей. Це універсальний досвід. 

Леся Українка казала: «Щоб не плакать, я сміялась». Виходить, це про нас зараз? Таке собі кредо? 

Треба розуміти: людям здається, що у випадках якогось екстрастресу адекватна реакція — це сльози, сум. Але це не завжди так. У нас є довготривала трагічна ситуація, і ми маємо якось триматися на висоті. І це — найкращий варіант. 

Темою жартів точно не може бути трагедія українського народу

Які жарти під час війни не є доречними? 

Треба розрізняти тему і об’єкт, тобто те, що, власне, висміюється. Є теми, які вкрай складно якось обжартовувати чи говорити про них у гумористичній перспективі. Але загалом я не певна, що є якісь теми, які взагалі не варто чіпати. 

Можливо, такі теми є в контексті роботи з конкретною аудиторією. Наприклад, коли комік виступає перед релігійною спільнотою. Мабуть, у такій ситуації якісь жарти про Ісуса можуть бути образливими. І то — не факт, усе треба проговорювати. 

У тій ситуації, в якій ми перебуваємо зараз, темою жартів точно не може бути трагедія українського народу. І я не думаю, що це взагалі колись буде прийнятне. Це — не тимчасова історія. Ідеться не про табу. Просто я не думаю,  що прийнятні люди, які вважають себе українцем або українкою, колись побачать щось смішне у Бучі, чи захочуть висміяти захисників Маріуполя, наприклад. 

Чорний гумор — це який? Це добре? 

Весь контекст, який існує — він існує для якихось конкретних аудиторій. Є люди, чиє сприйняття більш чутливе, і для них можуть бути неприйнятними певні теми, вони не хочуть таке слухати. І це круто, що ми живемо в обставинах, де ніщо не є примусовим.

Є речі, які я не вважаю чорним гумором, але для когось це може здаватися ним. Думаю, що все залежить від внутрішньої планки. Значить, тим, хто так сприймає той чи інший контент, просто не потрібно з ним взаємодіяти.

Я не відчула підтримку феміністок світу

В одному з інтерв’ю ви розповідали про здивування від того, як міжнародна феміністична спільнота відреагувала на війну в Україні. Чому? 

Там ішлося, наприклад, про лист до Олафа Шольца із закликами не надавати Україні зброю. [На початку травня 2022 року такий лист до канцлера Німеччини підписала низка культурних діячів і діячок, серед яких була також і феміністка Аліс Шварцер ред.].

Загалом для мене це дивне явище, коли люди, які сповідували якісь феміністичні цінності, мають дещо інфантильну позицію. І щодо України така позиція — людожерська. Я досить багато стикалася з тим, що цей дискурс подається без участі самої України. І російські так звані феміністки мають у цьому дискурсі більше голосу. 

Я не відчула підтримку феміністок світу. Але, звісно, це не про досвід кожної феміністки. Я навіть сказала би про відчутну протидію. Це виглядає так, що люди не можуть приділити достатньо часу вивченню питання, перш ніж вчиняти якісь дії. Або ж це свідчить про корумпованість подібних організацій, і про те, що вони можуть мати якийсь стосунок до Росії. 

Настя Зухвала

Я би дуже хотіла вірити, що це неправда. Проте я не побачила в інформаційному полі жодної гучної, значущої діяльності з боку міжнародної феміністичної спільноти. Дивно, що чимало глобальних організацій просто проігнорували війну в Україні. 

Загалом же ця війна породжує чимало проблем: це і ситуація з правами жінок, і екологічні катастрофи… Але чомусь це не завжди потрапляє у об’єктив. 

Участь жінок у війні активно висвітлюється, в українському інфополі завжди говорять і про захисників, і про захисниць

Як далеко Україні вдалося просунутися в лобіюванні питань гендерної рівності після повномасштабного вторгнення?

І до повномасштабного вторгнення, і зараз — я не вважаю, що ситуація з правами жінок в Україні є плачевною. На мою думку, можливо, ми ще справді не досягли тих цілей, яких би хотіли, проте я не бачу протидії з боку держави. Відчутно, що керівництво держави — на боці гуманних цінностей. Я відчуваю, що моя держава — на моєму боці.

Так, я не до кінця розуміла, чому Україні потрібно було так пушити прийняття Стамбульської конвенції — можливо, це не було пріоритетом. Проте щаслива, що конвенцію нарешті ратифікували. Що знайшовся ресурс на вирішення цього питання, яке є дуже важливим для суспільства. 

Читайте також: Сльози на кераміці: Тетяна Якунова перемогла у престижному конкурсі ілюстрацій

Загалом же те, що зміни в законодавстві відбуваються навіть у таких складних обставинах — це великий плюс для України, і дуже позитивний сигнал. Мені дуже приємно, що участь жінок у цій війні сьогодні активно висвітлюється, що в українському інфополі завжди говорять і про захисників, і про захисниць. Усе це свідчить про те, що ми робимо якісь кроки вперед. Це не означає, що у нас немає проблем. Проте це означає, що до цих проблем є увага. 

Я думаю, що продовжувати займатися подібними питаннями в обставинах війни — це складно. Є багато країн, де і без війни цим ніхто не займається. Проте в Україні наш поступ до гендерної рівності продовжується навіть в умовах повномасштабної війни. І я дивлюся на це оптимістично. 

Настя Зухвала

Гнів — це природний стан. Він виник, щоб ми могли діяти

У своїх інтерв’ю ви казали, що ненависть — це пальне. Як далеко можна заїхати на цьому пальному? 

Це індивідуальна штука. Є люди, для яких ненависть може стати пальним. А є ті, для кого пальне — це щось інше. 

Гнів — це природний стан. Він виник еволюційно, щоб ми могли діяти: боротися, тікати. Коли ми гніваємося, у нас є сили і можливості для діяльності. Звісно, хотілося би скеровувати цей гнів на щось корисне для України. 

Ми, наприклад, добре вміємо трансформувати свою ненависть до росіян в донати на ЗСУ.

Так, і це суперметод. Я ще стикалася з тим, що люди скидають донати на допомогу армії, коли тривожаться. Думаю, це гарний спосіб боротьби.

Мені здається, що сама ненависть — це таке дещо токсичне почуття, яке потрібно в щось переробляти. Це стан, у якому дійсно можна до чогось дійти.

Настя Зухвала

Чи не здається, що останнім часом у нас забагато ненависті одне до одного? Не кажу про ненависть до росіян, а саме про ставлення одне до одного. Особливо у соцмережах. 

Я не можу оцінювати, який відсоток людей зараз — це ті, хто пустилися берега. Але це і лякає, тому що я не розумію: можливо, це невеликий відсоток, який створює по собі багато шуму і несе багато бруду. Але так, це речі, з якими я стикаюся і особисто теж. 

Із одного боку, я можу зрозуміти, чому суспільство зараз — дуже напружене. Ті обставини, в яких ми живемо, той рівень виснаження — все це провокує агресію. Багато речей я не можу пробачити. Люди вразливі в цьому. Зараз ми повинні думати про делікатність. 

Із іншого боку, мені здається, є певна категорія людей, для яких жорстокість, яку вони поширюють, — це прийнятно. Але ця жорстокість — невиправдана, вона вибіркова. Найбільше мене засмучує, коли я бачу, що ці звинувачення, зневага і жорстокість обертаються навіть проти українських військовослужбовців. Це абсолютно неприйнятно. 

Рівень агресії в суспільстві зараз підвищується — це закономірно

Це дуже відчувалося після 24 лютого, коли в соцмережах усі активно критикували одне одного в залежності від того, хто як відреагував на цю війну. Наприклад, якщо ти виїхала з країни — ти втекла, злякалася. Якщо не виїхала — дурна, бо свідомо наражаєш себе та своїх близьких на небезпеку.

Конфліктність українців може зростати. Ми взагалі такі, що любимо влаштовувати срачі. Я не бачу в цьому нічого поганого. Та погано, коли воно виходить за певні рамки. Є різниця між конфліктом і погрозами, приниженнями і знеціненням. Це різні речі, і я привертаю до цього увагу. 

У нас є певні проблеми зі вмінням спілкуватися. Базові вміння дискутувати чи не погоджуватися — вони порушені. Ці нападки трапляються зараз дуже часто. Якщо говорити про жарти — так, є речі, які дійсно могли бути сказані, і з цим може хтось не погоджуватися. Але водночас це не привід погрожувати. Мовляв, ми зараз вас заріжемо чи ноги зламаємо. 

Раніше я бачила, що агресія була спровокована якимось інформаційним приводом. Наприклад, якщо йдеться про якийсь конкретний жарт, і з цього все починається. Але буквально недавно я бачила, коли мого колегу звинувачували в тому, що він образив херсонську ТрО. Почали поширювали уривок відео, де він розповідає про свій досвід, і це викликало сотні коментарів з критикою і погрозами. Однак ані в цьому поширеному відео, ані у своїй творчості людина загалом нічого не згадує про херсонську тероборону в принципі. Тобто люди навіть не стали дивитися саме відео, а відразу вдалися до хейту. 

Я думаю, те, що рівень агресії в суспільстві зараз підвищується — це закономірно. Але наголосити хотілося би саме на цій проблемі з нездатністю спілкуватися у конфліктних ситуаціях. Вести дискусії чи конфліктувати — це ок. Але у випадку, якщо ви конкретно обговорюєте об’єкт, навколо якого виник сам конфлікт. Проте неможливо обговорювати щось із людиною, яка пише, що ти «мразь» і «чмо». На жаль, навіть із цими базовими речами нам ще треба працювати. 

Олександра Горчинська

Схожі записи

Вагітна у 60: як Мей Маск бореться з дискримінацією в модельному бізнесі

Образ жінки в сучасній культурі: як побороти стереотипи

Лише у 30% сюжетів новин на ТБ вживають фемінітиви