Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Бути на коні: як Анна Шульга створила кінну школу і врятувала її від обстрілів
Статтi

Бути на коні: як Анна Шульга створила кінну школу і врятувала її від обстрілів

Анна Шульга з дитинства просила подарувати їй коня. Батьки віддавали її в музичну школу, а вона збирала гроші від шкільних обідів та їхала на іподром.

Про те, як важливо йти за покликом серця, «Повага» поспілкувалася із власницею кінного клубу «Щаслива підкова» Анною Шульгою, яка разом із чоловіком, трьома дітьми та 17 кіньми виїхали з Харкова й оселилися у селі Троянів Житомирської області.

Анна Шульга із сім'єю
Анна Шульга з родиною

Висока струнка жінка в бриджах, гетрах, спеціальних черевиках для верхової їзди зустрічає нас на підході до їхньої бази.

«Ви не думайте, що я спеціально для вас так вбралася, — сміється 35-річна Анна Шульга, — я завжди так одягаюся».

Вони оселилися на цій базі в селі Троянів у жовтні минулого року. На будівлі вигорілі на сонці малюнки та надпис «Троянський кінь». Це спадщина від минулого власника. Тут колись був кінний комплекс. Закрився незадовго до війни. На території багато декоративних елементів — будиночок із дерев’яною бабою Ягою, невеличкий віз, а навколо багато зелені і дерев. Анна з родиною змогли взяти цю територію в оренду. Тут є умови і для людей, і для коней.

Подаруйте мені коня

Анна з дитинства мріяла, щоб їй на день народження подарували коня. Батьки жартували, мовляв, виростеш, сама собі купиш. Вони й не підозрювали, що цей жарт стане пророчим.

У шкільні роки Анна мала великий вибір, чим зайнятися. Вона грала у великий теніс, відвідувала музичну школу, ходила на різні гуртки. Зараз Анна задоволена, що має музичну освіту, етикетні та спортивні навички. Але тоді, зізнається, що всі заняття б замінила на час із кіньми. Тому вона економила гроші, які їй давали батьки в школу на булочки, та їхала через весь Харків на іподром.

«Уперше на іподром мене відвели знайомі. Мені тоді було 15 років. Заняття коштувало 20 гривень. Я відкладала гроші і кожної суботи їхала до коней. Дорога займала десь півтори години, бо треба було їхати спочатку на метро, а потім на трамваї», — пригадує Анна.

Якийсь час вони разом із друзями їздили на іподром, а потім почали шукати коней ближче до домівки.

«У парку неподалік від нас жили коні, на яких катали охочих. Я почала ходити туди й допомагати доглядати за тваринами. Із власниками можна було домовитися і проїхати верхи велике коло», — розповідає жінка.

Батьки були не в захваті від занять Анни. Вони сподівалися, що захоплення тимчасове і донька переросте.

«Казали мені, що «ти там будеш коням хвости крутити». Тато хотів, щоб я обіймала посаду в офісі, ходила в спідниці й на підборах, а не виглядала як конюх, — ділиться Анна. — Але покликання, мабуть, не переплюнеш і нічим не переб’єш. Щойно з’являлася можливість, я бігла до коней».

Я так плакала, як ніколи в житті

Після школи Анна вступила навчатися на економістку, але продовжувала займатися верховою їздою. Уже на другому курсі почала підпрацьовувати, катаючи діток верхи на коні по парку, і отримувати за це перші кошти.

Одногрупники з повагою ставилися до Анниного захоплення й до того, що вона самостійно намагається заробляти гроші. На останньому курсі дівчина перевелася на заочне навчання. «Хоч коні завжди були на першому плані, я з непоганими оцінками закінчила магістратуру», — пригадує жінка.

Півроку пропрацювала в бухгалтерії в офісі батька, але зрозуміла, що офісна робота не для неї.

Першого коня Анна купила, щойно з’явилася нагода.

«Батьки відкладали гроші на моє щасливе майбутнє, подарували їх мені на повноліття, сподівалися, що я ними правильно розпоряджусь. А я купила коня», — розповідає любителька коней.

Кінь — не дешеве задоволення, тож до грошей, які подарували батьки, Анна додала свої заощадження, якусь суму позичила, і в неї з’явився власний п’ятирічний жеребець Ректор. За утримання його в стайні Анна сплачувала сама. Але якось настав кризовий момент, коли платити за місце було нічим. Постало питання, що коня треба продавати.

«Вже приїхали люди, подивилися, сказали, що готові купити його. А мені так шкода було, я зрозуміла, що не хочу його продавати, я так плакала, як ніколи в житті. Мама казала, що здавалося, ніби всі померли, як ти ревіла за того коня. Мабуть, тільки тоді мама прийняла моє захоплення серйозно», — згадує Анна.

Виручив онучку дідусь. Він сказав: «Ну давайте у дворі побудуємо невеличку стайню, та й хай живе той кінь».

«Я подзвонила вранці покупцям і сказала: «Вибачте, але я не можу його продати. Виберіть собі іншого коня», — ділиться жінка.

Ректор і «Щаслива підкова»

Тоді Анна проживала з чоловіком, маленькою донькою і дідусем у приватному будинку. Ректор переселився теж до них у двір — і так почалося зародження «Щасливої підкови».

Ректор став повноправним членом родини. Він навіть няньчив маленьку доньку Анни Алісу. Бувало так, що маленьку сплячу доньку залишала поблизу загону, а сама йшла щось робити, бо ж коня треба і погодувати, і прибрати біля нього. Донька прокидалася й починала плакати. Кінь підходив до неї і просовував голову в загорожу. Мала хапала його за ніздрі й так розважалася. А кінь терпляче чекав, поки його відпустять.

На прогулянку теж виходили з Ректором. «Мама возила доньку в  візочку, а я виводила на прогулянку Ректора. Усі вигулювали собачок, а я коня», – посміхається Анна.

Поступово про Анну дізнавалися люди. Спочатку приходили покататися в парку, а потім стали ходити на індивідуальні заняття. Анна говорить, що їй цікаво займатися з дітьми. Коли навантаження на Ректора стало завеликим, Анна пообіцяла купити йому помічника — другого коня.

«Потім пішов якийсь неконтрольований набір людей. Усім було цікаво, діти приходили на заняття, я розвивала дітей, а вони мене, бо діти ж ставлять мільйон запитань, про які ти навіть не замислюєшся. Коли тренування закінчувалися, якщо я на якісь запитання не знала відповіді, починала передивлятися море літератури, шукати відповіді. Крок за кроком розширювалися, збільшували кількість коней і так дійшли до того, що маємо», — каже жінка.

Коні від голоду гризли стайню

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, родина якийсь час залишалася у Харкові. Коні, а їх було 17 на той час, нервували, але не через вибухи, а через зміну режиму.

«Вони звикли постійно гуляти, бути на свободі. А тут нам доводилося закривати їх у стайні. О третій годині дня вже починалася комендантська година, світло теж не можна було вмикати. Коні не люблять таких різких змін», — пригадує власниця «Щасливої підкови»

Але найважче стало, коли в коней закінчилась їжа. Якщо раніше кожному коневі перепадало по тюку сіна, то тепер на всіх ділили 4-5 тюків. Тварини почали гризти стайню. Потім чоловікові Анни вдалося дістати трохи кормів, щоб протриматися ще кілька днів.

На 21 день повномасштабного вторгнення ракета влучила в п’ятиповерхівку поблизу. Ще одна впала на територію кінної школи, але, на щастя, не розірвалася.

«Я кажу чоловікові: це, мабуть, знак. Давай навантажуватися», — ділиться жінка.

Спершу коней вивезли у різні місця в Харківській, Полтавській та Дніпропетровській областях. Вивозили спеціальною машиною — коневозом. Туди поміщалося шестеро тварин і ще двоє в причепі. Деяких коней довелося продати, щоб мати кошти на перший час.

Родина почала шукати найбільш придатне місце для проживання всім разом, і щоб були умови для коней.

«Хотілося, щоб діти пішли до реальної, а не дистанційної школи, — каже Анна. — Протягом двох тижнів ми з чоловіком жили в дорозі. Ночували в машині. Їздили в Хмельницьку, Тернопільську області. Поки не знайшли цю базу в Житомирській. Тут і місце сподобалося, і з власниками знайшли спільну мову».

На Житомирщині Анна з чоловіком утримують 24 коней. Це не тільки їхні власні, а й деякі врятовані з гарячих точок, яких не можуть забрати власники. Загалом чоловік Анни Володимир вивіз із-під обстрілів близько двох сотень коней.

Треба спершу завоювати довіру

«Це Чіка, — знайомить Анна з білою кобилою. — Її мій чоловік вивіз із-під Бахмута. Вона в нас щасливиця року, адже після того, як чоловік її вивіз, наступного дня на тому місці вже нічого не залишилося».

Чіка одразу підходить до Анни, хоче, щоб її погладили. Жінка каже, що вона ще молода, але з характером. У неї є власниця, яка нині за кордоном, тому Чіка поки що проживає тут.

Чорний жеребець Сокіл арабської крові стоїть в окремому загоні. Жеребців ізолюють від стада, адже їхній статевий потяг не збігається із можливостями кобил, які готові до розмноження лише раз на місяць. Через різні потреби виникають жорстокі, інколи навіть смертельні бійки.

Афродіта — із Одеси. Спортивна, готується виступати на змаганнях із дітьми. Богема — дуже тактильна й любить обіймашки, щоб її чухали. Теорію нещодавно привезли, вона ще необ’їжджена.

Читайте також: Анна Пашкова: Після початку великої війни люди стали набагато добрішими

Анна може описати кожну тварину, вона знає їхні характери та звички. У стайні біля кожного коня надпис: рік народження, масть і кличка. Каже, що коні дуже чутливі до емоцій людей.

«Вони розуміють, у якому я настрої, коли я наближаюся. Якщо бачать, що я сердита, то відходять. А якщо я весела, то біжать наввипередки»,  — розповідає Анна.

Вона говорить, що коли сідаєш верхи й відчуваєш хвилювання, тривогу або роздратування, то коні це також відчувають.

«Вони не розуміють, чого саме ви боїтеся, і теж лякаються. Коні в природі — жертви, тому в усьому бачать небезпеку. А людина для них — хижак, який сідає зверху. Треба спершу завоювати довіру, щоб потім сісти на спину».

Біля коней багато роботи. Анна говорить, що день розпочинається стайнею і закінчується нею ж. Раз на 40 днів коням розчищають копита, також час від часу підпилюють зуби, обробляють від комах. За тваринами треба прибирати, чистити, заготовляти їм харчі.

«Це не бізнес, це стиль життя, —  каже про свою роботу Анна Шульга. — Це робота, яка ніколи не закінчується. Ти зайнята 24 на 7, 365 днів на рік».

Робота з дітьми

Зараз Анна організовує прогулянки верхи для дітей та дорослих. Планує літній табір для дітей, аби відволікти їх від гаджетів і привчати до фізичної праці та догляду за тваринами. На першу зміну до табору записалося троє хлопців і троє дівчат. На території, де нині розмістилася родина, є необхідні умови.

Конями опікуються Анна з чоловіком, допомагають діти. Також до  догляду залучили конюха та інструктора з верхової їзди.

Анна говорить, що дітям простіше навчитися верховій їзді, бо в них немає страху, вони не аналізують, що можна впасти, що кінь не слухається. Уже на десятому тренуванні вони спокійно можуть самостійно проїхатися.

«Учні, які прийшли у жовтні, вже самостійно можуть виїхати зі мною на річку. Через пів року вони вже впевнені вершники та вершниці».

Старша донька Анни Аліса спершу не виявляла інтересу до верхової їзди, а вже після переїзду на Житомирщину всерйоз захопилася й постійно тренується. Менші близнюки також підсаджують один одного на поні й роблять перші успіхи верхи.

Мріяла про спортивну кар’єру

Коли Анна вперше потрапила до стайні, зрозуміла, що хоче не просто доглядати за кіньми й катати дітей, а серйозно займатися спортом. Уже коли в неї був власний кінь, знайшла тренера, який готував дівчину й коня до змагань. Однак досягти високих результатів у спорті не вдавалося. Постійно ніби щось заважало. Перший виступ на змаганнях був невдалим, і це стимулювало Анну вдосконалюватися, більше тренуватися й досягати результатів.

«Тільки я почну тренуватися, обов’язково щось трапляється: то кінь захворів, то я завагітніла, потім після пологів не могла якийсь час тренуватися. Тоді друга вагітність, війна… Я більше дітей тренувала ніж себе», — скаржиться Анна.

Її переслідувало постійне відчуття, що чогось вона ще не встигла зробити. Уже перебуваючи на Житомирщині, взяла участь у регіональних змаганнях із кінного спорту в Рівному.

«Я привезла звідти два перших місця. Але все одно здається, що можна було краще, можна було вище стрибнути. Я перфекціоністка — хочеться досягти кращого результату», — розмірковує спортсменка.

За словами Анни, приходять у кінний спорт переважно дівчата, але кращих результатів, зокрема на змаганнях світового масштабу, досягають хлопці. А все тому, що в дівчат менше часу на тренування, адже багато з них після народження дітей не можуть повернутися до спорту.

Читайте також: Марина Шквиря: Біологічно ніщо не заважає дівчатам займатися наукою

Анна зізнається, що в неї після народження дітей з’явився страх перед верховою їздою.

«У мене був період, коли я взагалі не їздила верхи. Мабуть, після пологів у голові щось змінюється. У юності навіть після травм і лежання в лікарні страху не було, я сідала і їхала. А тут ти відповідаєш за інше життя, і з’являється якийсь незрозумілий страх».

Але попри страхи, Анна тренується сама і тренує дітей, щоб досягти результату й кайфувати від процесу.

«Мені здається, якщо навчитися слухати себе, то в житті буде трішки легше, навіть у скрутні часи. Тоді ти розумієш, що рухаєшся вперед для самої себе, а не задля свого оточення. Не просто ж так говорять, що якщо ти займаєшся улюбленою справою, то ти не ходиш на роботу. Я живу цим. Для мене це не робота — це все життя. Так, інколи складно. А кому буває легко? Мені, наприклад, легше розвантажити фуру сіна, ніж вишивати хрестиком чи займатися бухгалтерією. Я вмію це робити, але мені важче сидіти в офісі, аніж бути весь час на сонці, під дощем чи снігом. Часом увечері «відпадають» ноги від утоми, але я можу лягти, витягнути ті ноги й почуватися щасливою, бо займаюсь улюбленою справою».

Олена Кущенко

Схожі записи

Дівчата голосно не ходять, або Місця, в яких дрімає рівноправ’я

«Емпусіон» Ольги Токарчук: історія демониці, розказана нею самою

Ганна Улюра

Депутатки в комітетах та виборчих списках – як змінювалась Рада за вісім скликань