«Страшно, світла немає, зв’язку — практично теж. Ти постійно чекаєш, що вони прийдуть. Ми знали, що сусіднього села майже немає. Нам переказували, ЩО там робиться. Тато заспокоював, що до нас не прийдуть, бо їм треба щось їсти, а їжі й так ні в кого тут немає. Я відповідала: «Тату, вони про це не знають».
24 лютого із Києва тягнулися ріки з людей та металу — десятками тисяч на авто жителі міста покидали його, обстріляне перед світанком. Серед них і родина Юлії Максименко. Семеро людей: Юля з чоловіком, її батьки, двоє доньок (молодшій 12 років, старшій 18), та сестра. І троє тварин — собака та двоє котів. Їхали на дачу — на пару днів відвезти батьків і дітей, а потім повернутися назад. Тому особливо запасів їжі не набирали.
Два дні розтягнулися на два тижні.
Дві жменьки крупи за 60 грн
Від села Клавдієво, неподалік якого Юлина дача, до Бородянки — 10 кілометрів, до Бучі — 17. Неподалік — Макарів. Рятуючи батьків та дітей від обстрілів столиці, опинилися в епіцентрі. Із усіх боків — ті, кого Юлія називає «вони» — російські окупанти. Часто літали гелікоптери, на ракети цивільні вже незабаром навіть не звертали уваги. Із сусідньої Андріївки росіяни посипали наших, наші відповідали їм із іншого боку. А посередині були Юля з родиною та ще шість сотень інших людей.
— Світло вимкнули 26 лютого вночі. А мобільного зв’язку на дачах не бувало навіть у мирний час. Якщо нема світла — немає й інтернету, — пояснює Юлія. — Усі дачі — сучасні, тож водогін теж працював на електроенергії. Відповідно, води теж не стало. Благо, що в сусідки був генератор. Ми його вмикали раз на добу: заряджали телефони, набирали воду. Щоб зв’язатись із рідними, відходили 500 метрів у бік сусіднього села, де вже були росіяни.
Ті кілька кілограмів м’яса, що їх взяли з собою, засолили, аби не зіпсувалося. Їсти доводилося мало, бо ніхто не знав, як довго доведеться жити на дачі. Добре, що принаймні була піч — на ній могли готувати і було тепло. Переписи для страв вигадували на ходу. Половина курячого філе, цибулинка-сіянець, бо іншої не було, трішки борошна, — з цього Юлія готувала «підливу». Друга половина філе, ложка рису, одна картоплина і та ж цибулинка для посадки, — і ось вже є казан «супу». Це все потрібно було розділити на 6 людей (сестру чоловік 25 лютого встиг забрати в інше місто). Отакий раціон на щодень: ложка підливки і трохи каші, а ввечері — тарілка такого супу.
— Нам щодня обіцяли, начебто буде підвіз їжі. Десь день на п’ятий справді привезли. Тільки не безкоштовно — її треба було купувати, — Юлія розповідає про космічні ціни на харчі. — Мішок картоплі на 3 відра — 1300 грн. 3 літри молока — 300 грн. Дві жменьки крупи — 60 грн.
Читайте також: Жінко, не плач: портрети українок, які знайшли прихисток за кордоном
Воду, як і їжу, доводилося економити. За два тижні, поки Юлія з родиною прожили на дачі під обстрілами, банальною радістю стало хоча б раз помити голову.
— То ми в тих трьох літрах води помили голови — діти, я, мама. І я ще потім у тій воді прала білизну. А речі, замість того, щоб прати, вивішували на вулиці — провітрити. Бо переважно, в чому ходиш, в тому й спиш, — на цих словах Юлія посміхається і розповідає, що в неї були дві пари штанів, і в тій ситуації це була взагалі королівська розкіш — вона могла змінювати одяг, а не щодня носити одне й те ж.
Ми думали, Києва вже немає
Коли виїздили зі столиці, Юлія скинула найближчим подругам геолокацію дачі, щоб вони, якщо буде потрібно, їхали до неї. Але вони, на щастя, поїхали в інші міста.
— По тій позначці вони бачили, де ми, — читаючи новини жінки розуміли, в якій складній ситуації опинилася Юля та її рідні. — Тому вже потім, коли ми вибралися, дівчата казали, що їм було соромно, коли я звідти телефонувала і питала, як вони. Ми ж бо думали, що Києва вже немає. А виявилося, що в самому пеклі були якраз ми…
На зборах садового товариства люди обговорювали, що із сусідніх сіл виїжджають мешканці. І що ті колони авто не всі доїжджають — їх обстрілюють окупанти. Тим не менше і Юлина родина, і чимало інших вирішили: залишатися тут надалі не можна. Якщо не враховувати постійні ракети над головою, які поки оминали їх, то тимчасова окупація росіянами ставала чимраз реальнішою. Навіть якщо не було електроенергії та мобільного зв’язку, новини із навколишніх містечок та сіл все ж доходили. Люди не хотіли такої ж долі, якщо був шанс виїхати.
Гроші та золото ховали в гігієнічні прокладки
На зборах усім охочим пояснили правила: мінімальна швидкість для авто, обмотати їх білою тканиною, ніякої різкої поведінки на блокпостах. А ще треба сховати цінні речі, бо ж люди мали і гроші, і золото.
— Грошей насправді не було шкода, а от золота… Дитячі хрестики, обручки, перстень чоловікового батька, — Юлія перелічує сімейні скарби-реліквії. Згадує, у її чоловіка була зброя, залишити її на дачі було б поганою ідеєю, а брати з собою — чималий ризик. — Гроші та золото ми ховали в гігієнічні прокладки, а прокладки – у білизну. Сподівалися, що туди ніхто не полізе. Зброю ж чоловік так заховав, що потім машину довелося розбирати, аби її звідти дістати.
9 березня близько 7 ранку з дач виїхали біля 100 авто. Коли проїжджали перший російський блокпост, поруч із військовим стояла жінка в білій куртці, яка перехрестила колону. Отакий спогад.
— Ми їхали лісами, бачили, де сиділи росіяни. Бачили тіла людей на дорозі. Я дуже боялася Житомирської траси. На дачі ми мали радіо, вмикали його на пару хвилин вранці і ввечері, щоб розуміти, що відбувається. Для мене досі Житомирська траса» і «зелені коридори» — це страх, — Юлині страхи через кілька місяців у Нацполіції матимуть офіційні цифри. Близько 40 цивільних загинули через те, що російські окупанти розстрілювали авто на цій дорозі. У медіа її назвуть «дорогою смерті».
Людська небайдужість вражала до сліз
Синьо-жовтий прапор на блокпосту. Усвідомлення, що тут вже свої і ти в безпеці. Колона доїхала до Житомирської траси, а далі кожен — у своєму напрямку.
— Коли ми проїхали ту трасу, це був такий контраст: у нас ще лежав сніг, було холодно та похмуро, а тут вже було сонце, люди гуляли, пили каву, — згадує жінка. — І тут ти — два тижні не милася.
Наступного дня після того, як родина покинула дачі, туди зайшли окупанти, не буряти та кадирівці, які плюндрували сусідні села, а «елітні». Юлин будинок був ближче до поля, тож туди ніхто не потикався, «обживали» ближні будівлі.
Читайте також: Із повагою і без знецінень: як підтримувати одна одну в складні часи?
Уже в безпеці, коли був доступ до мережі, Юлія, як жартує, певно ще з місяць розгрібала повідомлення у соцмережах. Вона шість років працює майстринею манікюру. Тож писали не лише друзі та знайомі, клієнти питали, чи вона в безпеці і чим вони можуть допомогти. У такий критичний момент людська небайдужість вражала до сліз.
— Нас шукав навіть чоловік, який нам колись меблі робив! У нас в кооперативі була дівчина, яка не виїхала, бо боялася, що в неї не вистачить пального. Але й до когось в авто не сіла. І в цей же час мені люди писали: «Якби ми знали, що ви виїжджаєте, чи треба пального, то тут би вже пів столиці стояло на тій Житомирській трасі, щоб вас забрати». А в тієї дівчини батьки і вся родина в Києві, — у такі моменти переосмислюєш, як люди будують стосунки з іншими в мирний час.
Хотіла допомагати іншим
Юлиних батьків завезли до сестри. І вже наступного дня поїхали до родини чоловіка, побули там кілька днів, залишили в них молодшу доньку і втрьох поїхали в Київ — там залишалися Юлині бабуся й тітка, які не встигли виїхати. Жінка думала, що в столиці буде багато допомагати. Телефонувала у волонтерські організації, однак виявлялося, що вже нічого ніде не треба. Уже всюди всі є.
Читайте також: Леся Мудрак: Можу тижнями перебувати на самоті й не виходити з хати
Але під час війни роботи не бракує. Тому ходила розгрібати завали будівель. Коли ввечері 20 березня росіяни обстріляли ТРЦ «Ретровіль», допомагала своїй клієнтці, яка там працювала.
— У перші дні окупації багато товарів із Бучі та інших міст перевезли туди. Це був такий собі склад. Тож коли ДСНСники загасили пожежу, весь товар потрібно було рятувати. По-перше, це вартує грошей. По-друге, це харчі. То ми з чоловіком кілька днів ходили туди допомагати це все виносити. А потім знову був приліт і цивільних вже не пускали.
Знайома Юлії волонтерила — розвозила потрібні речі, а Юлії же приносили одяг та харчі — такий собі проміжний склад. У якийсь день цього всього було так багато, що жінка зрозуміла: вона теж може робити це саме — збирати допомогу та розвозити, куди потрібно.
— Ми знайшли в Бучі жінку, яка пережила тимчасову окупацію. Тобто, я точно знала, куди можна везти допомогу, і що саме потрібно. У соцмережах опублікувала номер своєї картки, пояснила, що збиратиму на допомогу. І люди почали надсилати кошти. Спершу це були лише свої, але суми були хороші. Ми купили все необхідне і поїхали, — але по приїзді виявилося, що і в такій допомозі є свої нюанси. У Бучу їхали не вони одні. І виходило, що десь допомоги було багато, а кудись волонтери не їхали взагалі.
Коли заїхали в Мощун, просто забракло слів — настільки зруйнованого села я ще не бачила
Тож Юлія вирішила їхати в село Бабинці, це 14 км від Бородянки.
— Я знала, що там побували орки. І от ми приїхали. Перша хата, сидять бабці. Ми кажемо, мовляв, волонтери приїхали, привезли допомогу. Ці жінки як почали одна одну кликати, люди почали сходитися, ми — давай роздавати ті продуктові пакети, — волонтерка каже: поверталася звідти — наче з німбом над головою. Так було тепло від розуміння, що комусь допомогла.
Коли їхали туди, думала, що це буде один-єдиний раз. Але потім почала закуповувати продуктові набори, читати у групах в соцмережах, куди не доїжджають волонтери, і їхала туди. Саме так надибали Мощун — крайнє село на виїзді з Києва.
— У нас кажуть, що Мощун захистив Київ. Там залишилося з усього села всього кілька будинків. Коли заїхали туди, просто забракло слів — настільки зруйнованого села я ще не бачила. Тож ми почали їздити саме туди. Спершу привозили продукти, попри те, що там важко їздити — вулиці вузькі, паркани лежать. Але ми зі всього Виноградаря зносили одяг, посуд, на отримані кошти купували їжу, нові подушки та ковдри, — усе це везли місцевим.
Найбільше хотіла допомагати захисникам
Потім під опіку Юлі та інших волонтерів потрапив Бородянський інклюзивний центр для дітей.
Але весь цей час Юлія найбільше хотіла допомагати захисникам. Так і вийшла на фонд «Захист майбутнього». Там щодня вчилася розбиратися у військовій формі та спорядженні.
— Я хотіла брати якомога активнішу участь у війні, — чесно зізнається волонтерка.
А за кілька місяців пішла до військкомату.
Два походи до військкомату
Півтора місяця Юлія стояла в черзі, щоб лише зайти у приміщення. Два дні — щоб пройти комісію.
— Там були дві окремі черги: є жінки та дівчата, які хочуть мобілізуватись, а є черга з чоловіків, які мають «білий» військовий квиток. Дівчата стояли віку моєї доньки. Я думала, що краще воювати мені, ніж 18-20-річним, — Юлія не хотіла просто стати на військовий облік, вирішила мобілізуватись.
А тоді зателефонували з військкомату, мовляв, завтра її забирають.
— На збори було пів дня. Мені видали список речей, які я повинна з собою взяти. І звичайно мій фонд мене спорядив з голови до п’ят. Шолом, бронік, РПС-ка (розвантажувальна система — авт.), взуття, одяг. Навіть сухпайки дали, бо в переліку вказали їжі на добу, — своїй мамі Юлія про все розповіла телефоном.
Жінок у сапери не беруть, але треба кухар
Але про всяк випадок усім казала: поки що їде лише на військові навчання.
— Нас було троє чоловіків і двоє жінок. Спершу мене мали забрати в Полтаву, потім — у Житомир, тоді вже був Львів. Дорогою сказали, що мене братимуть у сапери. Ну, від манікюру в сапери, зрештою, не так вже й далеко — і те, й інше — делікатна робота, — Юлія сміється. — Але мені головне було, щоб мене вже просто забрали нарешті.
На місці Юлії сказали, що жінок у сапери не беруть, але треба кухар. Інша жінка перепитала, чи це в «учєбку»? Виявилося, що ні. На позиції. Чому так — незрозуміло, каже Юлія, бо як без підготовки навіть кухарем їхати на позиції?
— І така, що якщо чогось сильно хочу, то зроблю. Але в той момент розуміла: без відповідного навчання лізти на позиції – це ненормально. Мене відпустили додому, — розповідає. — Телефоную чоловікові зі словами: все, мене дембельнули не призвавши, приїзди, забирай свою вояку, я вже одвоювала. Я повернулася в фонд.
Працювати, щоб мати можливість волонтерити
— Запитів зараз багато. Бувають дуже великі. По 350 комплектів термобілизни, дощовиків. Дивує, бо 11 місяців повномасштабної війни, в нас купа швейних виробництв, уже би все це могло перейти на обслуговування військових. Зрештою, волонтери помалу вже теж видихаються. В окремих фондах їм оплачують їхню роботу, бо розуміють, що в людей є сім’ї, їм теж треба за щось жити в цей час. У нас немає зарплат, у кожного ще паралельно є цивільна робота, — Юлія кілька разів на тиждень працює в салоні краси, — Бо треба на роботу сходити, заробити грошей. Двічі на тиждень, іноді раз, іноді три. Усі клієнти знають, чим я займаюся. Нових не беру. Тепер це десь десята частина від мого колишнього заробітку, але цього на життя вистачає. Головне — я займаюся тим, що люблю.
— Ми поїхали на два дні — везли авто бійцям і ще купу потрібних речей, — волонтерка розповідає, що на тій ділянці дороги як такої немає, тож треба їхати швидко, щоб не застрягнути. — І тут до мене телефонують із військкомату, щоб через тиждень я з’явилася на навчання.
І саме коли Юлія розповідає про те, як збулася її мрія — волонтерити для військових, вона вперше робить довгі павзи, перепрошує, що «розклеїлася», швидко втирає сльозу, а потім непрохану іншу. Бо реалізована одна мрія показала, що іншу доведеться відкласти.
— Коли ми були на Донбасі і спілкувалися з бійцями, я розповіла, що мобілізуюся. Хлопці казали цього не робити. Бо підтримка волонтерів — дуже потрібна. «Волонтерів стає менше, ми залишаємося без допомоги», — сказали.
Бути волонтеркою дуже непросто
Тож коли Юлія повернулася додому, зрозуміла, що волонтеркою на цьому етапі зробить все ж більше, аніж військовою.
— Було таке відчуття, що я здалася. Я настільки довго до цього йшла… — Юлія бере ще одну павзу, глибоко вдихає. –— І ось мене вже наче забирають в ЗСУ, а я не можу це зробити. Не хочу. Минулого разу я йшла з таким ентузіазмом. А тепер я плакала. Для мене це було важче, ніж окупація. Лежала вночі, розуміла, що потрібно робити те, що вже роблю, я потрібна у фонді, бо нас не так вже й багато — до 10 людей.
Коли Юлія прийшла до військкомату, там на зміну її рішення відреагували спокійно. Сказали, що відмітять як військову волонтерку, але у списках на мобілізацію її залишать. Якщо надумає, щоб просто приходила.
Читайте також: Жінки і війна: вийшов фільм «Oh, Sister!» із історіями українок
Але поки що Юлія бачить себе волонтеркою. Шукає та замовляє одяг для військових. Сміється, коли хлопці не знають своїх розмірів, тому скидають фото рук, аби так їм підібрали рукавиці. Дратується, коли цивільні не розуміють, чому запити від військових не припиняються. Мовляв, куди дівається весь цей одяг? Каже: «Люди, він просто горить!». Возить допомогу на фронт і переймається, що зима, хлопцям та дівчатам треба теплого чаю і льодяників від болю в горлі. Веде сторінку в інстаграм, де щиро зізнається: «Бути волонтеркою дуже непросто, але чим більше душі ти вкладаєш у те, що робиш, тим сильніше віддача».
Ірина Небесна
