Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Леся Мудрак: Можу тижнями перебувати на самоті й не виходити з хати
Статтi

Леся Мудрак: Можу тижнями перебувати на самоті й не виходити з хати

«Незважаючи на мою екстравертивну поведінку, я — інтровертка. Можу тижнями перебувати на самоті й не виходити з хати. У мене нема потреби спілкування, мені так комфортно. Тому на чужині потребую комфорту й затишку в оселі, де і діти, і я почували би себе окриленими… Щоби потім, як птахи з ирію, повернутися в рідні краї», — говорить письменниця Леся Мудрак. 

Рятуючись від війни, вона з двома дітьми виїхала в Литву. 

«Повага» поспілкувалася з Лесею Мудрак про пошуки притулку, мовні бар’єри, енергетику улюблених речей, потреби усамітнення і письмо в часи міграцій.  

Леся Мудрак (Олеся Мудрак-Ковалів) — відома українська письменниця і перекладачка, критикиня, ivent-менеджерка, громадська діячка, співорганізаторка та модераторка численних мистецьких проєктів. Нагороджена дипломом Міністерства культури «За вагомий внесок в розвиток української літератури» (2009), стипендіатка міського голови (Київ, 2013), лауреатка премії «Коронація слова» (2004) та приватної премії міста Вупертайль (Німеччина) за «Вишукану розкутість українського слова» (2006), лауреатка Національної програми «Мистецький олімп України» (2009), міжнародного фестивалю поезії «Дітет де Наіміт» (2013), Міжнародного фестивалю «Серед слів і безкінечності» (Італія, 2014). Крім того, нагороджена почесною медаллю Фонду культури України «За вірність заповітам Кобзаря» (2017). Членкиня Національної спілки письменників України, Незалежної асоціації журналістів України, авторка кількох поетичних та однієї різножанрової книжки. Членкиня журі різноманітних фестивалів, конкурсів («Коронація слова», «Мовою серця», «Перодактиль», «О-бачність» тощо).

Втеча від нової реальності була також втечею від прихованої депресії

Що змінило для вас і вашої родини 24 лютого 2022 року? Як ви сприйняли повтомасштабне вторгнення?

Коли я рятувалася з родиною від страшного лиха в країні (а в мене – двоє дітей), розгубленості й розпачу не було. Адже ще з дитинства знаю, що наша держава — витривала і мужня у своїй кармічній сутності. У перші ж хвилини з Польщі, яка прихистила мільйони українців та українок, зателефонувала моя чудова кузенка Марина, що мешкає з родиною в Малопольському воєводстві. Мовляв, новини прогнозують невтішні, тож заради своїх дітей, збирай тривожні валізи і рушай…

І ви вирушили?      

П’ять діб дороги, коли вже з півночі рухалися танки, летіли ракети, лунали постріли, гули сирени, ми, подорожні, в підвалах перечікували повітряні тривоги… А потім були безсонні ночі на кордоні з дітьми – то неабияке випробування, яке належало пережити, аби почуватися в безпеці. У селищі Мала Камьонка, що під Новим Сончем, нас прихистила чудова родина Хомончиків. У них від початку повномасштабного вторгнення притулок і підтримку знайшли десять українських родин. Їхня турбота про нас була незабутньою. Але ми чітко визначили для себе, що прямуватимемо в найпатріотичнішу країну Європи, яка потужно підтримує Україну, – у Литву. Тим паче, що в перші тижні на чужині дізналися про болючу втрату матері й брата відомого лікаря-гомеопата Антона Попова — батька мого молодшого сина. Обірвалося життя і його рідного брата на власному приватному дворищі у Ворзелі: окупанти вистрілили в спину, полили тіло бензином і підпалили… А тижнем пізніше рашиський снаряд упав на його родинне гніздо в Ірпені… Тому втеча від нової реальності була також втечею від прихованої депресії…

Мова – код держави, і якщо ми мешкаємо в іншій країні, то зобов’язані вивчити державну мову цієї країни

Зараз ви з дітьми перебуваєте у Литві. Як минають ваші литовські будні? Які найбільші труднощі тут мають українські мігрант(к)и?   

Наші друзі Віолета і Ромас запросили приїхати у місто, колишню столицю Литви, запропонували надати у своїй оселі тимчасовий прихисток.  Каунас – місто з глибоким історичним підґрунтям та сучасними поглядами на культуру. Минулоріч це ошатне й привабливе для туристів місто оголосили культурною столицею Європи в 2022 році. Для життя і творчого самовияву воно достатньо комфортне. Є лише мовний бар’єр, який намагаємося здолати, потроху вивчаючи мову. Адже литовська – доволі складна для швидкого і результативного вивчення, хоча мої діти принципово пішли в заклади освіти, які мають виключно литовську мову навчання й виховання. Вважаю, що мова – код держави, і якщо ми мешкаємо в іншій країні, то зобов’язані вивчити державну мову цієї країни…

Чи доводилося вам спілкуватися з українськими біженками і біженцями у Литві?   

Нині у Литві – 90-95 тисяч українців й українок. Це для двохмільйонної Литви забагато, звісно, але литовці тримаються. Уклінна вдячність за щирість, тепло і добрі серця людей, які ще й досі відгукуються на горе українців. Безумовно, мені би хотілося, аби українці й українки в Литві відчували свою національну ідентичність, бо часом навіть про свої пережиті жахіття вони розповідають російською — мовою ворога… Не бачу жодного сенсу з такими підтримувати комунікацію…

Читайте також: Небажаний досвід: як українки стають на ноги за кордоном

У мене нині – дика спустошеність, закостенілі слова, беззвучні тропи…

До речі, чи пишеться вам в еміграції?

У мене нині – дика спустошеність, закостенілі слова, беззвучні тропи… Як письменниця я не працюю ні над чим, окрім редагувань чи передмов… Заповнюю цю дзвінку глухоту суто технічною роботою. Зараз, після глибокої павзи і затишшя, я почала активно долучатися не лише до виступів, а й до співорганізації мистецьких заходів, оскільки маю певний досвід і контакти в Україні.    

Розкажіть про свою громадську діяльність у Литві. Чи розширилася сьогодні культурна співпраця між Україною і Литвою? 

У квітні Каунаська міська рада спільно з Міністерством культури Литви заснувала CulturEUkraine — культурний простір для українців. Саме там ми знайшли своїх однодумців, митців і талановитих діаспорян. Тож перебувати закордоном стало не так болісно. Окрім того на події в Україні активно відгукнулася Спілка письменників Литви. Зокрема, очільниця міжнародного відділу Марія Мазулє, якій я завдячую за запросини на кілька надзвичайно важливих заходів, що були присвячені Україні, та за свою місячну резиденцію для письменників-перекладачів. А ще – за переклади поезопрози із моєї книги «Поміж жіночих звивин».

На День Конституції разом із натхненницями CulturEUkraine Монікою Інчерітє, Ксенією Неживою та нашими українськими поетами і співаками, які тимчасово мешкають у Литві, провели чудовий літературно-музичний вечір. Також я допомагала з організацією заходу «Добросусід». Брала участь і в масштабному літературно-мистецькому концерті до Дня Незалежності на центральній сцені Каунаса. Нещодавно відбувся мій літературник для української спільноти, мала запрошення і на виступ у літературному музеї  Майроніса.

У Вільнюській міській бібліотеці завдяки співпраці з Оленою Кострицею із Чернігова я ініціювала вечір українських поетів та поеток. Там виступила  Світлана Дідух-Романенко, яка окрім проникливих поетичних творів на воєнну тематику створила крутий фотопроєкт «Фантомні сім’ї реальної війни». Крім того, завдяки небайдужості моїх дорогих друзів і колег із України (зокрема, видавництво «Веселка», «Не будь байдужим!», Публічна бібліотека Лесі Українки), вдалося поповнити каунаські бібліотечні полиці книгами українських авторів та авторок.

Я дуже прив’язуюся до енергетики речей

Що означає для вас поняття «дім»?

Для мене дім – метафора, яка існує незалежно від того, чи вона реальна, чи ірреальна. Інша річ, як цей дім існує поза мною…

Які ваші найтепліші спогади, пов’язані з домом?

Чесно кажучи, я дуже прив’язуюся до енергетики речей. Кожна річ, яка лишилася в моїй покинутій оселі в Україні, — це життя пам’яті. Ці речі, буває, сняться. Я мучуся, що не можу поставити на стіл улюблену тарілку чи випити з горнятка, яке було німим співрозмовником на кухні. Чи вдягти чорну королівську сукенку, що її подарувала найближча подруга, з якою невідь-коли тепер зможу побачитися, як і зі своєю сукнею. Я народжена в сузір’ї Тільця, тож попри свою творчу натуру, – достатньо приземлена. Тому найтепліші спогади про дім – такі ж затишні й одомашнені. Чомусь хочеться взяти святкову лляну скатертину, яскраві серветки і насолодитися естетикою цього ритуалу. Тут, де ми нині мешкаємо, на жаль, нема обіднього столу, і треба обирати — придбати скатертину, чи продукти дітям…

Читайте також: «Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті

Над чим ви працюєте зараз? Що хочете встигнути зробити до нашої перемоги?

Дистанційно працюю науковою співробітницею Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», де робота зобов’язує не лише писати кілька наукових статей, брати участь у конференціях, а й співупорядковувати тематичний реєстр гасел із українського літературознавства (робота над яким «з’їла» чотири місяці мого життя). Отже, до Новоріччя плануємо оприлюднити це видання — не лише електронну версію, а й друковану.

Війна не як роз’ятрена рана, а як беззаперечний факт історії

Що, на ваш погляд, ми, українські автори й авторки, маємо розповідати світові про цю війну?

Світові про війну розповідати варто, і кожен письменник чи письменниця робить це у притаманній для нього чи для неї формі. Та, на мою думку, світ війну бачить, але не відчуває, він проживає її в огромі новин через пласкі екрани телевізорів і бездушні ґаджети, він розглядає її в своєму викривленому дзеркалі, навіть тоді, коли про неї деталізовано розповідають очевидці. Вони пишаються нами, підтримують, допомагають зброєю, амуніцією, грошима, гуманітаркою, але коли війна не торкнулася безпосередньо тебе і твоєї родини, ти сприймаєш її не як роз’ятрену рану, біль вселенських розмірів, а просто як беззаперечний факт історії…

Яким ви уявляєте своє повернення додому? 

Своє повернення додому уявляю новим народженням мене в новій країні… Якось так…

Спілкувалася Роксолана Жаркова,

фото надані героїнею  

Схожі записи

Під час пандемії Сovid-19 жінкам частіше доводиться економити на базових послугах — дослідження

Патріархату по пиці

«Повага» запрошує на безкоштовний майстер-клас із комунікації з медіа