«Століттями сексуальне насильство, його роль і наслідки були недооцінені. Але сексуальне насильство виступає дуже важливим інструментом війни. На рівні з ракетами, бомбами та іншою зброєю. Цей інструмент значно дешевший і надзвичайно ефективний», — наголошує історикиня, дослідниця гендерної проблематики та Голокосту Марта Гавришко.
У своїй практиці вона фокусується на дослідженні жіночих досвідів під час подій Голокосту та Другої світової війни. При цьому особливий акцент робить на темі сексуального насильства під час збройних конфліктів.
Ми поспілкувалися з Мартою Гавришко про те, чому варто говорити про сексуальне насильство під час війни, яких травм ми не враховуємо, яку вразливість мають чоловіки та чому не варто толерувати сексизм, коли до нього вдаються військові.
Сексуальне насильство — це зброя, яка матиме наслідки навіть через десятиліття після закінчення війни
«Сексуальне насильство, пов’язане з війною, призводить до деморалізації не лише постраждалих, а й тих, хто пережив насильство, та їхніх близьких, родичів, очевидців. А якщо говорити про війну, яку Росія почала проти України, то тут можемо простежити не просто насильство проти жінок із позиції мізогінії та сексизму. Це насильство проти українок тому, що вони є громадянками України й виступають в очах нападників за її незалежність», — говорить Марта Гавришко.
Експертка наголошує, що вчинення сексуального насильства — це зброя, яка матиме наслідки навіть через десятиліття після закінчення війни. Адже, як засвідчує історія, люди, які пережили сексуальне насильство під час конфліктів, живуть із цією травмою весь час, що суттєво впливає на їхнє соціальне життя та плани на майбутнє.
Читайте також на платформі «Жінки – це 50% успіху України»: Анастасія Ненька: Війна змінила підходи до розслідування злочинів, що пов’язані з сексуальним насильством
«Сексуальне й сексуалізоване насильство руйнує особистість, її ментальне, фізичне здоров’я, сексуальне життя, довіру до світу, до людей. Це загалом впливає на вміння будувати й утримувати соціальні зв’язки, працювати та будувати майбутнє», — пояснює Гавришко.
Дослідниця наводить приклад історій жінок, які пережили Голокост. У розмовах, записаних навіть через 50 років після подій, респондентки зі сльозами на очах згадують свій досвід сексуального насильства під час Голокосту. А це засвідчує, що навіть через роки з ними залишається травма пережитого. Гавришко також наголошує, що сьогодні в гендерній теорії використовують термін «сексуалізоване насильство». Його використання в контексті Голокосту адвокатувала австрійська дослідниця Хельга Амесбергер.
«Що таке сексуалізоване насильство? Це те, що підважує сексуальну й гендерну ідентичність. Наприклад, коли жінок змушують роздягатися у присутності інших жінок чи чоловіків, бо це викликає сором. Коли жінкам обрізають волосся чи стрижуть їх наголо. Це власне те, що ми бачили у звільнених із російського полону військовослужбовиць», — каже Марта Гавришко.
Чоловікам соромно проговорювати свій гендерований біль
Ми маємо більше говорити про сексуальне насильство, пов’язане з війною, бо воно також продукує невидимих жертв і постраждалих. Тих людей і ті наслідки, про яких ми не думаємо і на яких зазвичай не орієнтовані програми допомоги. Зокрема це діти, народжені внаслідок зґвалтування, та чоловіки, які зазнали сексуального насильства.
«Є діти, народжені внаслідок зґвалтування. Вони, крім соціального осуду, можуть відчувати нелюбов або й ненависть від своїх матерів. І механізмів роботи із цим у нас поки що немає. Якщо говорити про чоловіків, то я переконана, що потерпілих від сексуального насильства серед чоловіків у нас, можливо, буде більше, ніж серед жінок. Бо досвід різних воєн показує, що найчастіше сексуального насильства під час війни зазнають у місцях несвободи. У російському полоні зараз перебувають тисячі людей, більшість із них — чоловіки. Визволені з полону чоловіки розповідають про примусову оголеність, биття по геніталіях, катування струмом, (спроби) зґвалтування. Ми також бачили ексгумовані тіла кастрованих чоловіків. Але самі постраждалі часто не називають це «сексуальним насильством». Бо чоловікам соромно, вони не мають простору для відвертої розмови про свій гендерований досвід», — наголошує Марта Гавришко.
За її словами, тема виявлення та допомоги чоловікам, які пережили сексуальне насильство, надзвичайно важлива і складна. Адже в нас досі є стереотипне бачення ролі чоловіка. Це маскулінний образ, що поєднується з образом героя й захисника. Тож він не може переживати «жіночу» травму — сексуальне насильство.
«Чоловіки мовчать про пережитий досвід сексуального насильства, адже бояться, що їх сприйматимуть як «несправжніх», слабких, фемінізованих чоловіків. Або й підважать їхню сексуальну орієнтацію, керуючись міфом про те, що ґвалтують лише геїв. То ж гомофобія й пов’язані з нею міфи стримують чоловіків від проговорення свого болю».
Потрібні якісні інформаційні кампанії та просвітництво
Дослідниця відзначає, що один зі способів боротьби з упередженнями — це просвітництво, щоб спростовувати міфи щодо стереотипних ролей чоловіків і жінок у суспільстві. Щоб люди розуміли, що входить у поняття сексуального насильства, пов’язаного з війною. І хто може постраждати від нього.
«Деякі люди мають дуже вузьке розуміння й найчастіше зводять його до зґвалтування. Але сексуальне насильство – це дуже широкий спектр насильницьких дій сексуального характеру. Це не тільки примусова проституція, сексуальне рабство, примусова стерилізація, примусове запліднення, примусові аборти й саме зґвалтування, різні види зґвалтування. Це також примусове оголення, биття по геніталіях, кастрація, ушкодження статевих органів. Погрози це зробити. Чи спонукання людей дивитися, як ґвалтують інших людей тощо», — акцентує Гавришко.
Інший важливий спосіб допомогти чоловікам відкритися в цій темі — залучення до інформаційних кампаній ветеранів. Аби вони говорили за принципом «рівний-рівному», зверталися до своїх побратимів.
Експертка наголошує, що також мають бути створені окремі центри допомоги виключно для чоловіків.
«Мені здається, що найбільш ефективним справді буде залучення військових. І щоб вони поширювали ідею, що пережити сексуальне насильство — це не соромно. Це не позбавляє тебе мужності. Мужність — це визнати, що тобі болить. Мужність і сміливість — це шукати допомогу. Ось такі мають бути гасла. А натомість що ми маємо? Якщо ми беремо політичний дискурс, то тут транслюють, що постраждалі від насильства — переважно зґвалтовані жінки й діти. Бо це конвенційні потерпілі. Це ті, яких шкода, і ті, які прийнятні як жертви», — зауважує Гавришко.
Читайте також: «Жінки мають бути натхненням»: командир штурмової роти вдався до сексизму
У нас досі є культура «victim blaming». Навіть щодо постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною
Водночас жінки, які пережили сексуальне насилля під час війни, також зазнають осуду. Дослідниця зауважує, що в суспільстві досить поширений культ звинувачення потерпілих — «victim blaming». І навіть у публічному просторі поширюють інструкції, як себе поводити, щоб не бути зґвалтованою.
«Моя колега, німецька феміністка й дослідниця Габі Ціпфель, постійно наводила паралелі: коли людей б’ють і є синці, тобто фізичні сліди насильства, то їм ніхто не скаже: а може, ти сама в цьому винна? Може, ти якісь сигнали подавала, що хочеш, аби тебе побили. Натомість, коли жінку ґвалтують, завжди є питання: що ти зробила, щоб не бути зґвалтованою? Може, ти якось одягнулася, що спровокувала? Чи добровільно впустила ґвалтівника у свій дім? Чи пригостила його чаєм? Чому ти не вдавала із себе психічнохвору чи не сказала, що маєш венеричні захворювання?
І це ще один наслідок, якого ми не бачимо одразу, але таке упереджене ставлення до постраждалих руйнує культурні, соціальні, гендерні зв’язки всередині спільноти, — коментує Марта Гавришко.
Війна посилює вразливість жінок
Ще одна невидима сторона війни – фемінізація бідності. В Україні ще до повномасштабного вторгнення жінки належали до більш вразливих груп. Вони переважали серед бідного населення. Особливо сільські жінки чи жінки з інвалідністю. До того ж, жінок пенсійного віку значно більше, ніж чоловіків цієї категорії. А саме люди літнього віку належать до найбільш бідних категорій населення в Україні, враховуючи розмір пенсій
«Їхній гендер фактично робить їх вразливими у складних економічних ситуаціях. Крім того, жінки переважають у таких фемінізованих професіях, як, наприклад, медсестри вчительки, бібліотекарки. І ми знаємо, що після початку повномасштабної війни зарплати вчителів не ростуть, а, навпаки, зменшуються. Якщо додати до цього інфляцію, яка є в Україні, то фактично жінки — це ті, хто найшвидше й найчастіше бідніє. І це впливає на якість їхнього життя й життя людей, які від них залежать.
Якщо говорити про жінок, чоловіки яких загинули, зникли безвісти, поранені чи так важко поранені, що втратили, наприклад, працездатність, то ці жінки отримують додаткове навантаження. Тобто вони стають опікунками не лише дітей чи батьків літнього віку, а також опікунками своїх чоловіків. . Захисницями їхніх прав на реабілітацію, пільги і гідне життя. Це посилює вразливість жінок, зменшує їхні освітні та кар’єрні можливості. І нам потрібно розуміти цю гендерну різницю в бідності та вразливості», — наголошує Марта Гавришко.
Тобто всі ці фактори дуже несприятливі для жінок під час війни. Це типово для дуже багатьох воєн. І це та ціна війни, про яку не прийнято говорити, яку неможливо романтизувати й героїзувати.
«Але це та справжня, жорстока реальність війни, яку всіма силами треба поборювати й розвивати різні програми для того, щоб зробити жінок не лише видимими, а щоб надати їм реальну підтримку, аби вони переставали бідніти. Аби вони вийшли з цієї вразливості, бачили світло в кінці тунелю. Бо чоловіки мають реальний соціальний капітал, особливо ті, хто воює. А ті, які ще не воюють, мають символічний капітал як потенційні захисники й потенційні воїни», — акцентує експертка.
Читайте також: Як писати про зґвалтування під час війни, щоб не заподіяти шкоди потерпілим: поради психологині з Косова
Коли чуємо, що права жінок «не на часі» — це насторожує
Водночас Марта Гавришко відзначає й суттєвий успіх у просуванні теми гендерної рівності. Адже саме під час війни вдалося досягнути суттєвих результатів, щоб жінки та їхні проблеми стали більш видимими. Зокрема це відкриття бойових посад у війську для жінок і ратифікація Стамбульської конвенції. Важливо не втратити ці досягнення, прикриваючись політикою «не на часі».
«Війна – це вікно можливостей для просування гендерної рівності. З одного боку, війна посилює патріархатні дискурси про нормативну фемінність і нормативну маскулінність. Але з іншого — це можливість заявити жінкам, що ми є, ми дієздатні, ми беремо участь у захисті країни та в її розбудові. Ми творимо зміни.
Але коли чуємо, що права жінок «не на часі» — це насторожує. Бо якщо ми будемо замовчувати проблеми, зокрема, пов’язані з жінками у війську, не говорити про дискримінацію й сексуальні домагання, про те, що військові теж можуть бути сексистами і кривдниками своїх жінок і дітей, то це замовчування проблеми. Воно може створити труднощі в майбутньому.
Історія показує, що після воєн завжди починається беклеш — дії, спрямовані проти прогресивних думок або вчинків. І це може призвести до нових дискримінаційних практик щодо жінок. Наприклад, у сфері репродуктивного здоров’я. Обмеження права на аборт можуть виправдовувати потребою «збільшити генофонд нації», зруйнований війною», — акцентує Гавришко.
Потрібно залучати чоловіків для підтримки фемінізму
Тож тут, як наголошує дослідниця, важливо проводити якісну комунікацію та просвітницькі заходи, до яких залучати чоловіків. Щоб ті розуміли цінність та вигоду фемінізму і для себе.
«Мені здається, що нам бракує комунікації з чоловіками. Варто залучати їх як союзників до феміністичних ініціатив із адвокації гендерної рівності. Гендерна рівність — вона ж про всіх і для всіх. Але в багатьох комунікаціях ми викидаємо чоловіків із цього діалогу. Та нам як суспільству, як феміністкам треба працювати над спільними діалогами і спільним розвінчуванням міфів. Що жінки — це також про силу, жінки — не тільки потерпілі, а й воїнки, які захищають свою землю. А чоловіки можуть бути вразливими. І ми визнаємо їхній біль, і ми готові їм допомагати».
Вразливість чоловіків під час війни проявляється в інших аспектах, ніж у жінок. Зокрема саме чоловіки підлягають мобілізації — і згідно з законом, і згідно з гендерними стереотипами. Чимало людей підтримують ідею, що війна є часом «справжніх чоловіків». Тих же, які уникають військової служби, соромлять, використовуючи зокрема і мізогінну, і гомофобну риторику.
«Погрози та інші насильницькі дії працівників ТЦК щодо чоловіків мобілізаційного віку, рейди по тренажерних залах чи місцях відпочинку, покарання повістками – джерело постійної тривоги для частини чоловіків. Вона наростає на тлі воєнних втрат і особистих історій знайомих, друзів, колег і родичів, які воюють. Чоловіки бояться, і це природно. Цей страх впливає на якість їхнього життя й на щоденні практики», — говорить Гавришко.
Фемінізм підсвічує проблеми обох статей
Експертка також зауважує, що ця тема досить складна для суспільства. Адже з одного боку, ми маємо дискурс захисту, протистояння, виживання. А з іншого — дискурс прав людини. І ці різні позиції вступають у конфлікт, який під час війни дуже важко вирішити.
«Я не маю відповіді на запитання, як дати цьому раду під час війни. У мирний час цю дилему вирішує професійна армія, де служать люди, які бачать військову службу перспективною професією. Але зараз, коли Україна під загрозою, ця модель не може бути втілена в життя. Тому в армії опиняються й ті, хто прагнув робити військову кар’єру, і ті, хто бачить службу тимчасовою, але необхідною паузою у своїй головній кар’єрі, і ті, які не мають мотивації служити. Останнім найскладніше з психологічної точки зору. Вони проживають призов і службу як державний примус і насильство. Ці люди — чоловіки. Бо досі служба в армії є обов’язком для чоловіків і вибором для жінок. Тож абсолютна більшість жінок в армії –– за власним бажанням. Тому в них висока мотивація й дисципліна», — каже дослідниця.
За її словами, зараз нам треба бути чесними одне з одним, підкреслювати гендеровану вразливість чоловіків і жінок під час війни. Бо вона існує.
«І не визнавати чи заперечувати її — це як заперечувати закони фізики. Саме тому чоловіки мусять бути союзниками фемінізму, бо це вигідно для всіх. Фемінізм підсвічує проблеми обох статей. Якщо чоловіки не будуть залучені до відстоювання рівних прав та можливостей, феміністичні ідеї рано чи пізно зазнають краху», — підсумовує Марта Гавришко.
Інна Наливайко
Цей текст створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ в межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
