Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Анастасія Блищик: Я не знала, що в українській армії не шиють форму на дівчат
Статтi

Анастасія Блищик: Я не знала, що в українській армії не шиють форму на дівчат

Анастасія Блищик
Анастасія Блищик

Анастасію Блищик та Олександра Махова поєднала тележурналістка. Навіть їхні стосунки почалися у прямому ефірі на День Незалежності. Після окупації рідного Луганська у 2014 році для нього було принципово повернутися на батьківщину з мікрофоном чи з автоматом.  Для неї — стати військовослужбовицею після загибелі нареченого. Її вчинок вразив тоді багатьох. Навіть італійське видання Il Foglio обрало українську журналістку Анастасію Блищик «Персоною року-2022». 

Для видання Womo.ua Анастасія відверто розповіла про те, як не втратити сенс життя після загибелі коханого, поборотись за гідне вшанування його пам’яті та відновити сили, аби перемагати ворога.

Ще у 2021 році Сашко казав, що окупанти підуть із Криму на мою рідну Херсонщину

Коли вперше з’явилося бажання піти до лав ЗСУ?

Три роки тому. Я вже працювала журналісткою на телебаченні. Але тоді було незрозуміло, які документи збирати, куди йти. А чи впораюся я морально та фізично? Питань було багато, а людини, яка б могла дати системну консультацію, поруч не було. Потім була купа планів на роботі, я познайомилася з воєнним кореспондентом Сашком Маховим. І питання щодо служби відклалося.

Удруге я подумала про службу в армії, коли в 2021 році, за рік до початку повномасштабного вторгнення, Сашко сказав, що висока ймовірність великої війни і додав найстрашніше: може статися, що окупанти підуть з Криму на мою рідну Херсонщину. Я сказала, що за таких умов сама піду на війну. Тоді в армії вже почалися зміни, за якими треба було підписувати контракт на три роки. Для мене це було дуже довго. І коли я повідомила про це Сашкові, який був у відрядженні, він написав: «Мені подобається твій настрій на боротьбу, але я не хотів би, щоб ти від мене їхала».

Коли 22 лютого 2022 року Зеленський оголосив мобілізацію резервістів, Сашко був у відрядженні. Сумку він зібрав ще з 2016 року — склав наступного дня після повернення, задовго до нашого знайомства. Він зателефонував та попросив перебрати речі, продиктував, що ще купити. А я, передивляючись його речі, думала: а що треба жінці покласти до такого рюкзака? І жодної відповіді у мене не було.

Він підбіг, поцілував мене у прямому ефірі, вигукнув «Із Днем Незалежності!»

Як ви познайомилися із Сашком Маховим? 

Сашко працював воєнним кореспондентом на телеканалі «Україна», а потім у 2020 році туди прийшла працювати і я. Довгий час він був для мене просто «військкором Маховим», бо ми не часто перетинались по роботі.

А 24 серпня 2020 року я працювала у прямому ефірі на марші ветеранів, який крокував Хрещатиком. Він разом із побратимами з бригади йшов у колоні, а я вела репортаж. Несподівано він підбіг, поцілував мене у прямому ефірі, вигукнув «Із Днем Незалежності!» і втік. Я заклякла на дві секунди, а це вічність в ефірі. Потім я його спитала, чому він так вчинив, а Сашко відповів: «Я давно тебе хотів поцілувати». Відтоді ми почали зустрічатися. Доля подарувала мені велике щастя з ним.

Сашко прагнув жити у світі без ненависті

Як на ваші стосунки впливало те, що він уже пройшов війну? 

Війну він проходив вісім років і як журналіст, і як солдат. Сашко родом із Луганщини. У 2014 році з перших днів висвітлював захоплення Донбасу як кореспондент місцевого телебачення. Коли йому почали вже  погрожувати за проукраїнську позицію, він виїхав до Києва, але залишився воєнним кореспондентом. А у 2015 році він змінив мікрофон на автомат і пішов воювати добровольцем, пройшовши купу кіл пекла у військкоматі, бо був переселенцем у Києві. І після звільнення з армії в 2016 році знову повернувся на телебачення, щоб працювати воєнним кореспондентом телеканалу «Україна». Він не хотів залишати війну.

Жив за графіком: місяць — у Києві, два тижні — на фронті. Він настільки щира людина, що одразу попередив мене, що може вночі воювати, бо війна могла наснитися. Але спав він спокійно весь той період, що ми були разом. Оскільки у Сашка була контузія, то у нього час від часу тремтіла рука. Щодня ми говорили про війну, але всі ці історії були цікаві. Про хлопців, із якими служив. Він ділився умовами перебування в армії за його служби у 2015-2016 роках та зараз, розповідав про обладнання, оснащення, озброєння, підготовку офіцерів та солдатів. Він розповідав і про сюжети, і про відрядження.

Сашко настільки любив життя, що мало спав – не хотів пропустити щось цікаве. Звідси й такі унікальні відрядження. Він був першим українським журналістом, який відвідав нашу полярну станцію «Академік Вернадський». Він сидів на ізоляції з першими хворими на коронавірус у Санжарах, яких вивезли з китайського Уханю. Він літав до наших миротворців у Конго. Сашко прагнув жити у світі без ненависті, дуже любив спонтанні подорожі та швидко ухвалював рішення. Навіть під час пандемії — прокинулись і помчали до Львова, багато подорожували горами, каталися на сноуборді, займалися рафтингом… І такі спонтанні поїздки — найкраще, що може бути. Зараз я хочу відвідати ці місця, але боюся.

У Латвії є стіна, де туристи пишуть побажання, імена. І там є наші імена. І я хотіла б її побачити.

У Португалії посидіти на березі океану саме на тій скелі. Але думка, що я буду там одна, мене вбиває. А ще він мріяв про родину та донечку. І говорив на передовій про дуже прості речі: хоче борщику, полежати під теплою ковдрою зі мною… 

Анастасія Блищик та Олександр Махов
Анастасія Блищик та Олександр Махов

Сашка я провела 24 лютого, а  25 лютого пішла сама до військкомату

Хто та як повідомив про Сашкову загибель?

За кілька тижнів мене почало переслідувати недобре передчуття. Але 4 травня про його загибель колеги дізналися раніше за мене. Вони приїхали до нас додому приїхали. Я запросила, щось веселе їм сказала, а вони на мене дивляться і мовчать. А я ще дуже голодною була, не звернула на таку реакцію увагу та пішла принести нам щось перекусити. І мені несподівано в цю мить зателефонував наш колега військовий журналіст. Спитав спочатку: «Як ти?», — а потім сказав те, що я не бажаю нікому почути.

Щоб не збожеволіти, я поринула у роботу, почала займатися купою справ, які не давали бути на самоті та відвертали від думок про самогубство. Я свідомо доводила себе до такого виснаження, щоб вночі просто впасти і все.

Наскільки важко було домогтися перейменування вулиць на честь Сашка Махова у Києві та Ізюмі?

Перейменування після поховання було першою справою, якою я опікувалася. Сашко був чудовим професіоналом, патріотом України та хорошою людиною. Він гідний того, аби пам’ять про нього жила. Я написала звернення до органів влади та до киян. І перейменування вулиці — це цілком Сашкова заслуга, тому що він був таким. І про це всі знали, бо бачили його репортажі. Мене підтримали голосуванням люди і представники влади як у Києві, так і в Ізюмі. А після цього я вже остаточно вирішила подолати усі перепони та піти на війну.

Що заважало?

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко! З першої спроби, яку я здійснила за життя Сашка, у мене не вийшло. Це було ще у перші дні війни. Сашка я провела 24 лютого, а 25 лютого пішла сама до військкомату. Їм до мене не було жодного діла. У мене не було військової кафедри, я не перебувала на обліку, бо не є військовозобов’язаною.

Мені казали, що зараз немає сенсу тут стояли, бо немає часу оформлювати таких добровольців — ворог уже на Оболоні.

Тоді Сашко порадив взяти акредитацію у Міноборони, щоб їздити на фронт як військовій кореспондентці. Я мала власну думку — треба налагодити постачання військовим всього необхідного. І я перейшла на редакторську роботу на телеканалі «Україна», щоб мати сталий графік та час на допомогу як волонтерка. Придбати щось в Україні було неможливо. Все замовляли за кордоном через друзів, знайомих, волонтерів. Логістика була дуже важкою. До Сашкової 95-ї ДШБ на Ізюмському напрямку вантаж міг дістатися через важкі бої аж за два тижні. Закордонні волонтери довозили вантаж до українського кордону, там його зустрічали та везли до Києва, з Києва передавали місцевим волонтерам, ті — воєнним кореспондентам. І таким тривалим шляхом речі та продукти діставалися Сашка та його побратимів.

Я не підписувала контракт із ЗСУ, бо є добровільно мобілізованою

Після загибелі Сашка вже влітку я зрозуміла, що вороття з військкомату не буде! Виявилось, що процедура оформлення досі складна. Я до військкомату ходила як на роботу — то тієї довідки немає, то іншої, то військові квитки видають у четвер та вівторок, а сьогодні середа. І досі мене перепитують жінки, як потрапити до армії. Бо системно викладеної інформації дуже бракує. Тож я, користуючись нагодою, розповім.

По-перше, треба бути морально готовою, бо відмовляти вас будуть усім військкоматом. Нехай дівчата все переводять на жарт. Це лише у військкоматах вважають, що справа жінки — це діти та кухня. А ось на передовій чоловіки такого ніколи не скажуть.

По-друге, пакет документів має містити аналізи (крові та сечі), кардіограму, флюорографію, висновок гінеколога, копію паспорта, ідентифікаційного коду, дипломів, матові фото 3х4 см.

Читайте також: Збройних справ слюсарка: як це — шліфувати деталі й вести блог про відеоігри

Я не підписувала контракт з ЗСУ, бо є добровільно мобілізованою. Якби я просто прийшла з пакетом документів та сказала, що хочу служити, мене б ніхто нікуди не взяв. Але я попросила хлопців із Ізюмського батальйону скласти рекомендованого листа. Військові називають цей документ «відношенням». У тексті йдеться про те, що саме їм потрібна Анастасія Блищик на посаду пресофіцера. Я обрала цю частину, бо вони були на тому напрямку, де загинув Сашко. Для мене було важливо відвідати це місце. Останнім часом мене часто запитують, чи не жалкую я, що пішла до армії. Я відповідаю: жалкую, що лише у серпні 2022 року я виявилась готовою зібрати пакет документів, речі та піти до військкомату, щоб почати службу попри спротив.

Анастасія Блищик
Анастасія Блищик

Проросійськи налаштовані херсонці ненавиділи мене з 2019 року за знесення пам’ятника Леніну

Коли про рішення служити у ЗСУ дізналися батьки? Якою була їхня реакція? 

Мої батьки тоді були вже в окупації на Херсонщині. Я розуміла, що не варто їм говорити про те, що буду служити в ЗСУ, тому сказала, що поїхала по роботі до Польщі. Я не хотіла наражати їх на зайву небезпеку.

Річ у тім, що всі знали мене як проукраїнську журналістку, що працює в Києві. І це вже було дуже небезпечним. На той момент тривалий час окуповану територію неможливо було покинути, хоча зв’язок ми підтримували телефоном. І якби батьків запитали про дітей, то вони не ті люди, які можуть збрехати. Правду вони дізналися, коли у вересні виїхали до Запоріжжя. Мама була дуже стурбована, що я наражаю себе на небезпеку. Але загалом батьки підтримали мій вибір.

Я дуже зраділа, коли почала думати українською

Проросійськи налаштовані херсонці ненавиділи мене з 2019 року за те, що я посприяла знесенню пам’ятника Леніну. Я приїхала тоді на батьківщину та була вражена, що побачила Леніна. Після цього я написала відповідні звернення з вимогою виконувати закон про декомунізацію. Так я стала ворогом номер один для проросійського населення. І це могло коштувати життя моїм батькам.

На Херсонщині дуже великий був вплив Росії на дуже широкі верстви населення. Навіть у моїх друзів із дитинства виникли до мене претензії, чому я перейшла на українську: «Все життя говорила російською, а тут — українська. Говори нормально!». Але це був мій свідомий вибір. У мене також був важкий перехідний період, коли в голові робила переклад думок, добираючи українські слова. І я дуже зраділа, коли почала думати українською та навіть бачити сни, в яких говорила чи про щось думала українською.

Як тривало навчання після мобілізації? 

У серпні вже обов’язковою умовою було проходження тритижневого навчання. Там я була у бронику, навчилась стріляти, чистити, збирати та розбирати автомат, отримала топографічні навички та медичні. У нас були дуже круті інструктори з бойовим досвідом!

Анастасія Блищик
Анастасія Блищик

На передовій не підірватися, сходивши до вбиральні, є успіхом

Яким було перше враження від побаченого на передовій? 

Коли я приїхала, то була дуже спокійною. І цей спокій мене навіть лякав. На війні треба боятися, бо це свідчить про те, що працює інстинкт самозбереження. Саме тому я не усвідомлювала, наскільки там небезпечно. А побратими говорили мені: «Ти зараз на одному з найнебезпечніших напрямків і не злякалась». Вони вже мене вчили, щоб я була підготовлена саме до бойових умов — як пересуватися між мінами, як падати, як знайти місце, щоб сховатися. Але я зрозуміла, що мені дуже не вистачає медичних знань, бо нас вчили користуватися турнікетами, джгутами, трубкою, а решта складових аптечки для мене є загадкою і досі. І хлопці на передовій мені не могли цього пояснити.

Читайте також: Ірина Бабич, бойова медикиня: За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся

Безпосередньо у боях я участі не брала, бо як пресофіцерка організовую безпечну роботу журналістів. А на передовій не підірвався, сходивши до вбиральні, уже є успіхом. Журналісти повинні зняти крутезні сюжети, і я проводжу їх безпечними шляхами. Але ж наші оператори заради картинки готові йти мінними полями, тож доводиться їх зупиняти.

Я знайомлю журналістів із бійцями, якщо вони знімають сюжети про людей, показую трофейну техніку або сприяю зняттю побутових моментів, якщо треба зняти репортаж, наприклад, про добу в окопі. Якщо несподівано почнеться бій, я відповідаю, щоб всі журналісти поїхали живими та неушкодженими додому.

Закордонні журналісти  — окремий треш. Вони до 24 лютого 2022 року не дуже відстежували події в Україні, тому прагнуть тепер надолужити та зняти все. Вони не мають знань щодо фіксації за правилами військової журналістики, тому з ними треба бути обережними. Вони поїдуть, а ми з побратимами залишаємося — і після закордонних сюжетів може прилетіти.

Кожен із бійців — мотивована людина, яка хоче служити

Вдалося відвідати село Довгеньке, де загинув Олександр?

Так, я його відвідала. Його побратими сказали, що Сашко загинув у будинку біля крамниці. Коли я туди приїхала, село окупанти перетворили на суцільні руїни. Ще Сашко мені писав, що росіяни багато разів прагнули там прорвати оборону, тому і дронами скидали на них снаряди, і танки били прямим наведенням. Сили ворога переважали, підтримки не було. Сашко повідомляв, що щодня вантажить тіла загиблих побратимів. Під час бою 4 травня уламок снаряда від танка поранив Сашка у легені. Шансів врятувати його не було. І він, і його побратими розуміли, що вижити буде важко. Декому з них пощастило, я з ними підтримую зв’язок.

Яку нову посаду після повернення до Києва ви почали обіймати нещодавно?

Мене перевели до новоствореної 47-ї бригади, яка повинна складатися з досвідчених фахівців, а не добровольців із військкоматів. Кожен із бійців — мотивована людина, яка хоче служити. Бригада створена за новими принципами, дуже багато службовців зараз навчаються і в Україні, і за кордоном. Я разом з новою 47-ю бригадою після завершення її формування пішла на фронт як пресофіцер.

Читайте також: Перша бійчиня пройшла найскладніший курс підготовки ЗСУ

Анастасія Блищик
Анастасія Блищик та Валерій Залужний

У мене 36 розмір ноги — шкарпетки не рятують

Які побутові проблеми виснажують на війні жінку?

Коли я збирала речі на війну, то зателефонувала знайомій дівчині, яка вже служила у ЗСУ. І вона мені продиктувала список: щоденні та гігієнічні прокладки, сухий шампунь, креми для рук та обличчя… Я розуміла, що на передовій не буде світла, опалення, води. Коли чистиш зуби на морозі, замерзає рот. Вологі серветки рятують на початковій стадії, але за дві-три доби вже ставиш відро на вогонь та миєш голову сухим шампунем. Здається, що бруд відвалюється від тебе шматками.

Якщо чесно, я не знала, що в українській армії не шиють форму для дівчат. Я навіть фото не виставляла, бо це було смішно — штани короткі, кітель 60 розміру…У мене ще 36 розмір ноги — шкарпетки не рятують. Дякую волонтерам, що дівчата мені пошили форму. Каску хлопці мені знайшли найменшу, затягнули. Друзі надіслали зручну плитоноску. Мені було ніяково просити по допомогу. А тепер кажу дівчатам: просіть допомоги у розв’язанні ваших проблем, не мовчіть. Волонтери завжди вас почують та допоможуть.

Читайте також: Як на київському полігоні літню форму для воячок тестували — фоторепортаж

Чого чекають наші військовослужбовці від родини, повернувшись додому?

Відбувається повне переосмислення. Вони перебувають у замкнутому просторі, дивляться одне на одного, часто немає Інтернету, зв’язку. А тут ще прильоти. Ти з цією людиною тільки кави випив – і цієї людини вже немає. Це дуже боляче. Починаєш цінувати дуже елементарні речі – душ або ванну, гарячу воду, теплу постіль, чисті простирадла, смачну їжу, тишу на вулицю, красиву природу. Один із побратимів пішов на війну, залишивши немовля вдома. А тепер дружина йому надсилає відео, де хлопчина ганяє м’яч. У когось після переосмислення починається нове життя, а у когось виникає така депресія, що без допомоги психолога не обійтися.

Анастасія Блищик
Анастасія Блищик

Сашкова мати підтримує тих, хто вбив її сина

Уже відбулося урочисте встановлення першої таблички на вулиці Махова. Чому Сашкова мама не долучилась? 

Сашкова мати з 2014 році підтримувала Сашкового вітчима — свого чоловіка, який воював на боці сепаратистів. І вона проукраїнський вибір сина не розуміла від самого початку. Вони не спілкувалися, бо та ненавидить Україну та нашу армію. Вона вважає, що майбутнє за Росією та обрала чоловіка-сепара, а не сина-патріота. У 2015 та 2016 роках її чоловік міг вбити її сина. І ті, кого вона підтримує, вбили її сина. Цим все сказано. Вона знає, що Сашко загинув. Вона написала мені, що вдячна, що в житті її сина була така, як я. Але я не впевнена у щирості цих слів. На цьому наше спілкування завершилося, бо вона на окупованій території, а отже будь-яке спілкування є фізично для неї небезпечним. Тому я не знаю, чи вплинула втрата сина на її погляди.

Я відслужу, а потім зроблю фільм

Ви ще анонсували документальну стрічку та книжку про Сашка.

Я починала працювати над рукописом, але відклала. Поки що дуже важко. У нас із Сашком багато довгих листувань. Я починаю працювати, поринаю у ті листування, у спогади, — і відчуваю, що поки з книжкою не складається. Крім того, я не маю навички з написання, не знаю, як працюють видавництва. Це ще доведеться дослідити.

Щодо стрічки, то тут легше. Ще коли Сашка не поховали, я кинулася шукати його телефон. Там купа відео, яке він робив. Я поповнюю його телефон, я прошу йому телефонувати друзів, колег та побратимів, аби номер був активним, щоб його не віддали новому абоненту, разом із Телеграмом, Вайбером… Спочатку я думала, що треба було зняти стрічку, а потім піти на війну. А тепер думаю, що спочатку я відслужу, а потім зроблю фільм. Бо його відео набуде нового сенсу.

Анастасія Блищик
Анастасія Блищик

Як ви дізнались, що видання «Il Foglio» обрало вас «Персоною року 2022»?

Із посольства Італії в Україні мені повідомили, що це видання обрало мене «Персоною року 2022». Я подумала, що це жарт. Потім зайшла на сторінку посольства та побачила це повідомлення. Спочатку я не знала, як реагувати, бо соромлюсь такої уваги. Я не впевнена, що зробила щось таке, аби стати «Персоною року». Тому я виставила фото у соцмережах та жартома написала «Персона року, на яку ви заслужили». І мене люди почали щиро вітати. Пізніше вже відбулася бесіда з представниками цього видання, і вони виявили бажання приїхати до України.

Схожі записи

«Если ты не проститутка, то зачем носишь ее форму» — головний по гендерній рівності Запорізької області

Від безробіття українок можуть врятувати додаткові відпустки їхнім чоловікам

За деревами не видно лісу: реалії секс-індустрії з перших вуст

Олена Зайцева