Марія Кісіль допомагала українським військовим ще з 2014 року, а з початку повномасштабного вторгнення це стало практично її основною діяльністю. Дівчина збирає кошти, розшукує потрібну амуніцію чи деталі, які, здавалося б, неможливо дістати.
«Я помітила в себе дивну психологічну тенденцію. Коли виїжджаю за кордон, мені дуже неспокійно. Здавалося, мало б бути навпаки, бо ж виїжджаю з-під обстрілів у безпечне місце. Але заспокоююся, лише повернувшись в Україну. Якщо «прилетить», то я це розділю з вами, поруч зі своїми людьми. А ще спокійніше, ніж у Львові, почуваюся в зоні бойових дій, бо там є люди у «пікселі», — каже Марія Кісіль.
Ми поспілкувалися про психологічне вигорання волонтерок та про те, що мотивує не припиняти цієї складної роботи.
Ще в перші роки свого навчання на історичному факультеті Національного університету імені Франка Марія Кісіль стала частиною ініціативної групи студентів, які організовували протести проти президента Януковича, міністра освіти Табачника та низки одіозних законів. Потім був Майдан, а далі — війна.
«2014 року з моїх знайомих тоді ніхто не воював, але люди з громадської «тусовки» волонтерили, і я долучалася теж. Ми збирали кошти, проводили ярмарки, плели маскувальні сітки, малювали з дітьми малюнки на фронт», — розповідає доброчинниця.
«Так накручувати ненависть можливо лише до ворога, якого ти хочеш знищити»
Марія Кісіль каже, що очікувала повномасштабного нападу Російської Федерації.
«Я не сумнівалася, що повномасштабна війна розпочнеться. Коли років за два до цих подій випадково подивилася російське телебачення, то зрозуміла, до чого вони готуються. Бо так накручувати ненависть можливо лише до ворога, якого ти хочеш знищити», — резюмує волонтерка.
За кілька днів до вторгнення Марія з чоловіком закупили продукти, склали відповідні речі. Закупи робили не лише для себе — до них із Харкова мав приїхати брат чоловіка з родиною. 24 лютого вони виїхали зі Львова, розмістили рідню в будинку в селі за 120 кілометрів від міста, а самі почали телефонувати знайомим громадським активістам і створили інформаційний штаб.
«Нам було нічого не зрозуміло, інформації бракувало. Ми лише усвідомлювали, що до нас їхатимуть люди, тож треба давати інформацію про розселення, діставати спальники тощо. Зараз ми це називаємо неформальною мережею волонтерів — це горизонтальні зв’язки, де всі всіх знають, де ти розумієш, до кого звернутися з певним питанням», — розповідає Марія Кісіль.
Гуманітарна допомога з-за кордону
Марія долучилася до організації YMCA й почала перевозити гуманітарну допомогу з-за кордону. Спочатку вона бусом їздила сама, бо жінки могли перетинати кордон, а чоловіки — ні. Здебільшого возила вантажі від партнерів із Польщі, Данії тощо.
Марії запам’ятався момент, коли на початку повномасштабної війни митники пропустили автівки без документів, придбані для військових волонтерським коштом.
«Тоді ще ніхто не знав, що робити. На кордоні був колапс. Із 26 на 27 лютого ми перевозили з Польщі автівки. Забрали дві автівки, повезли їх назад. Польську митницю пройшли без проблем, а на українській нас питають: «Де документи на розмитнення?» Ми маємо на руках лише техпаспорти. Відповідаємо, що документів немає. Прикордонник каже: «Дівчата, я б вас пропустив, але якщо ця машина потрапить у ДТП, у мене будуть проблеми». А я говорю: «Прошу пана пропустити, вони їдуть під Київ. Дай Боже, щоб вони не згоріли хоча б за тиждень». Він на мене дивиться, віддає документи й каже: «Щасливої дороги!» — розповідає волонтерка.
Читайте також: «(Не)тендітні»: у Львові презентували фотопроєкт про волонтерок
«Навіщо жінці машина? Дитину в садочок возити?»
Згодом Марія Кісіль почала возити допомогу в зону бойових дій. Спочатку їздила на південь та північ, зараз здебільшого — на схід. Але спочатку отримала права.
«Коли в 2018 році я навчалася керувати автівкою, то вирішила, що принципово не платитиму, а складатиму іспит самостійно. І на останніх заняттях відчувала, що погано їжджу. Інструктор мені говорить: «Вам же казали, скільки потрібно заплатити». Я відповіла, що не робитиму цього, бо маю намір їздити далі. «Чому ж ви не сказали, що хочете керувати автівкою? Я б вас навчав їздити», — дивується він. «А що ви робили досі?», — поцікавилася я. «Так я ж не вчив, бо ви жінка. Навіщо жінці машина? Дитину в садочок возити?» Я потім брала ще додаткового інструктора. Прямуючи на схід, постійно це згадую. Крайня поїздка — 2750 тисяч кілометрів, попередня — близько 3 тисяч кілометрів, три доби сну в вантажному бусі. Справді, нащо дівчинці машина й уміти їздити?» — розповідає волонтерка.
«За час повномасштабної війни коштами на картку зібрала 4 мільйони гривень»
Раніше Марія не думала, що оголошуватиме збори коштів для військових.
«Це було 8 березня, друг поїхав воювати. Каже: «Нам потрібен дрон чи тепловізор». Я написала, що ніколи не збираю коштів, але тут дуже треба. І ми за добу назбирали на три тепловізори 200 тисяч. За час повномасштабної війни коштами на картку я зібрала 4 мільйони гривень», — каже волонтерка.
Читайте також: Андріана Ковалишин: Коли я в «пікселі» чи в «мультикамі», чоловіки відразу опускають очі
Відреагувати на кожен запит військових непросто, і часто певні речі та деталі доводиться роздобувати практично з-під землі.
«На початку війни було дуже складно придбати метеостанції для артилерії. Тоді бракувало всього. Метеостанції діставали зі США та Канади всіма правдами й неправдами. Деякі канадці досі думають, що ми ті метеостанції для фермерів закуповували. Бо були закиди «Чому ви підтримуєте військо?» А нещодавно ми діставали запчастину на машину 1989 року випуску, якою возять танкові снаряди. В усьому світі знайшли лише три точки, де продають цю запчастину. Діставали в Туреччині через треті руки. Вона надійшла тріснута. Потім знайшли в Бельгії. Тепер думаємо, як її доставити».
Більшість волонтерів та волонтерок мають своїх підопічних і працюють із ними роками.
«Люди довіряють кошти, і ти маєш бути впевнена в людині, для якої ці кошти збираєш», — каже Марія Кісіль.
«Не возимо харчів, бо хлопці кажуть: «Нам навіть ананаси привозили»
Із доставкою амуніції на фронт пов’язано чимало емоційних, а подекуди іронічних та веселих історій.
«Ми придбали два дрони для артилерії однієї з наших львівських бригад. Один, дорожчий, — за 100 тисяч, інший, тренувальний, — за 20. А один друг прийшов і каже: у мене є зламаний дрон, ледве літає, то хай хлопці на ньому тренуються. Мій чоловік відремонтував пристрій. І вийшло, що дрон, який ми купили, хлопці втратили практично за день. А на відремонтованому, відновлення якого коштувало практично дві тисячі, — мінус два кацапські танки.
А цього року, коли передали «Леопарди», у мене з’являється взвод танкістів. Вони одного вечора телефонують і кажуть: «Маріє, нам треба мастило на «Леопард»». І я думаю: «Леопарди дали, а мастило все одно волонтери дістають». Довго сміялася з цієї історії».
Марія каже, що здебільшого бійцям та бійчиням на фронті не до звітів, чи знадобилася їм певна амуніція та як її використали. але цей фідбек для волонтерів і волонтерок буває дуже цінний.
Читайте також на платформі «Жінки – це 50% успіху України»: Анна Левандовська: Жінки мають іти в політику, щоб робити свій голос гучнішим
«Гріє душу, коли телефонують і кажуть, що ми передали машину, і ця автівка дуже багато бійців вивезла. Це дуже важливо чути. Бо коли ти розповідаєш людям, які на це донатили, їм це потрібно», — зазначає Марія.
За її словами, нині значно покращилося забезпечення військових.
«На початку війни ми «ганяли» велетенські об’єми, не працювала «Нова пошта». Неймовірно багато всього відвозили на Київ, багато допомоги йшло з-за кордону, по 3-4 буси виїздили на день. Коли деокупували північ, кількість донатів раптово знизилася. Можливо, це зумовили ворожі вкиди про те, що багато «гуманітарки» розкрадають. Але було очікувано, що люди втомляться. Деокупували Харківщину — стрибок донатів і тиша. Деокупували Херсонщину — стрибок і знову тиша. Зараз їздить один бус на місяць, більшість допомоги ми пересилаємо поштою. Уже не возимо харчів, бо хлопці кажуть: «Нам навіть ананаси привозили». Тож возимо батончики й печиво лише як прояв уваги. Зараз багато тих, хто воює, уже укомплектовані», — запевняє Марія Кісіль.
«Важлива ця нитка між цивільним та військовим життям, відчуття, що про тебе хтось дбає»
Волонтерство — це безперервний складний логістичний процес, що тримає постійно у психологічній напрузі.
«Насправді ритм роботи знизився, зокрема через втому. Я розумію, що раніше могла б певні речі зробити швидше, але зараз не можу ні ментально, ні фізично. Здоров’я зіпсоване, нерви — теж, інтелектуальні здібності знизилися через стрес, бо логістика, логістика… Але тримають люди. Якщо спочатку всі долучилися через злість, страх, агресію до Росії, бажання перемоги, то зараз про це не думаєш. У тебе є люди, стоять хлопці й дівчата на фронті, і поки вони там, ти — тут», — резюмує Марія.
За її словами, вона та інші волонтери й волонтерки їздять хоча б раз на місяць до військових, не тому, що не можуть щось передати поштою.
«А тому, що це потрібно і їм, і нам. Важлива оця нитка між цивільним та військовим життям, відчуття, що про тебе хтось дбає».
Волонтери та волонтерки теж потребують допомоги
Психічне виснаження стає глобальною проблемою волонтерів та волонтерок.
«На жаль, у нас немає культури психічного здоров’я. Я це чітко побачила, коли влітку ми з’їздили в США на запрошення наших партнерів. Американці вміють говорити про почуття. Вони підходять і тактовно кажуть: «Якщо хочеш, можеш розповісти, що зараз відчуваєш» і «знай, що я тебе підтримую». Українці не те, що не хочуть цього робити — нас просто цього не вчили», — каже Марія Кісіль.
Вона наголошує, що інколи варто запитати у волонтерки чи волонтера «Чим я можу допомогти?» Адже окрім донатів є купа логістичних завдань, потреб сконтактувати з кимось тощо.
Зважаючи на постійну психологічну напругу, в якій працюють благодійники, Марія Кісіль у березні 2022 року започаткувала проєкт підтримки волонтерів та волонтерок.
«Це цілий напрямок діяльності організації, що передбачає різні проєкти з однаковими компонентами: психологічна підтримка доброчинців, терапія мистецтвом (співи, малювання, флористика). Бо більшість волонтерів не піде до психолога. Зараз ситуація трохи покращилася. Дехто вже розуміє, що потрібно спілкуватися з психологом, але для цього треба зробити зусилля. Щоб прийти поспівати, такого зусилля не потрібно. І коли ми нещодавно проводили опитування, дівчата сказали, що не очікували, що терапія мистецтвом так спрацює», — розповідає волонтерка.
Окрім того, у межах цього проєкту проводять юридичні та фінансові консультації для доброчинців тощо.
«Хочу піти на курси вогневої підготовки, бо не знаєш, коли тобі ці вміння можуть стати в пригоді»
Марія Кісіль каже, що боїться щось зараз планувати, живе від запиту до запиту, і додає, що точно не святкуватиме перемогу, а вшановуватиме загиблих знайомих.
«Мені важливо, щоб була збережена країна, але я вже того не відчуваю через вигорання. Емоційно тримають тільки люди. І боїшся тієї перемоги, бо хто залишиться і з ким її розділиш, ти не знаєш. Не вважаю, що втрачаю час через волонтерство, бо визначила для себе пріоритети й усвідомлюю важливість того, що роблю. Але розумію, що припинила розвиватися. А хтось у цей час будує кар’єру, навчається. А в мене теж були професійні плани: я хотіла писати кандидатську тощо. Мені не шкода, що я цього не роблю. Але бачу, що багато чим пожертвувала, відсунула на задній план».
Читайте також: «Пішла би без зайвих думок»: роздуми про обов’язкову мобілізацію для жінок
Попри це, Марія Кісіль усе ж не припиняє навчатися. Періодично відвідує курси тактичної медицини, адже вважає, що в нинішніх умовах такі механічні навички мають бути в кожного і в кожної. Нещодавно вона закінчила початкові курси снайпінгу, бо передбачає, що рано чи пізно доведеться йти в армію.
«Я лише тиждень повчила базу, бо нормального снайпера готують близько півроку. Попри волонтерську діяльність, є відчуття, що роблю недостатньо. І принаймні так відчуваю, що це нечесно, що скільки б я не робила, будь-якому бійцю й бійчині на передовій гірше. Людям потрібна ротація. Так, я боюся йти в армію, але вважаю, що правильно буде це зробити. Хочу піти на курси вогневої підготовки, бо не знаєш, коли тобі ці вміння можуть стати в пригоді», — говорить волонтерка.
«Донат має стати щоденним ритуалом гігієни: почистили зуби — переказали 10 гривень»
За словами Марії, обсяги гуманітарної допомоги зменшуються, але напруга збільшується, кошти залучати все складніше.
«З’явилося відчуття, що це потрібно лише волонтерам і військовим. Звісно, є об’єктивні причини зменшення кількості донатів. Фінансова ситуація значно погіршилася, люди підтримують своїх військових тощо. Але наша сила в тому, що ми гнучкі й оперативні. І в тому, що нас багато. Один не вистоїть», — каже Марія Кісіль.
Волонтерка закликає не зневірюватися та долучатися до збору коштів.
«Розумію, що не всі можуть бути волонтерами: стан здоров’я, діти, робота, яка не дозволяє вирватися… Але закинути 10 гривень на день можуть усі. Донат має стати щоденним ритуалом гігієни: почистили зуби — переказали 10 гривень. Якщо це робитиме кожен і кожна, це буде дуже велика підтримка».
Наталка Сіробаб
