Повага
Колонки

Керуй як жінка

До народження дитини я не надто відчувала, що цей світ скроєний під чоловіків. Я могла проводити в офісі по 12 годин в день, їздити у відрядження на вихідних та проходити чергові курси після завершення робочого дня. Світ був нескінченними перегонами. Але бігти з немовлям на руках виявилося на порядок складніше.

Ставши мамою, я раптом зрозуміла, що спати понад три години поспіль – практично недоступна розкіш. А самостійний похід у крамницю – подія тижня. Перші місяці свого материнства я проводила то з молоковідсмоктувачем, борючись за кожну краплю молока, то за роботою вночі. 

Усі зустрічі я перенесла в режим відеодзвінків, бо в мене не було зайвої години в добі, яку б я могла витратити в київських пробках. Я зустрічала багато опору й нерозуміння. Хтось не любив відеодзвінків і вважав, що «так справи не робляться», хтось наче робив мені послугу, погоджуючись на мої умови роботи. Думаю, на «нормальній роботі» мене б уже давно звільнили. Цього не сталося лише тому, що тим самим «босом», який міг би мене звільнити, була я сама.

Або в офіс, або звільняєшся

Для моєї подруги навіть пологи не стали причиною взяти паузу в роботі. Здається, вона продовжила працювати, щойно вийшла з пологової зали. П’ять місяців із немовлям на руках вона працювала дистанційно, не зірвавши жодного дедлайну. Проте в якийсь момент її шеф сказав: або виходиш в офіс, або звільняєшся. Подруга вибрала звільнитися – вона не могла, та й не хотіла залишати дитину.

Надворі лютий 2021, ми обговорюємо з подругою телефоном її історію. Я кажу, що її колишній шеф – невдаха (закреслено) погано відчуває тенденції. Адже за кілька місяців до локдауну звільнив чудову фахівчиню тільки тому, що вона хотіла працювати дистанційно. Подруга весело сміється: «Недарма ж він програв вибори». У декреті вона встигла написати та видати книжку. Воістину, в цій ситуації таки більше втратив її колишній шеф, який не вмів «відчувати» своїх співробітників.

Пандемія жодним чином не змінила мого життя. У березні 2020 року наче весь світ пішов у декрет, а я вже була там понад рік. Про локдаун  та як виживати і працювати у цій новій реальності я знала все. 

У свій перший рік материнства я не лише опанувала мистецтво відеозустрічей, коли це ще не було мейнстримом, але й зрозуміла дещо важливе. Наша реальність змінюється, керівники стикаються з новими викликами: як налагодити дистанційну роботу в умовах локдауну, як мотивувати й контролювати людей, які не сидять із тобою 8 годин в одному просторі, як страхувати ризики, коли в будь-який момент будь-хто з команди може захворіти й випасти з робочих процесів на два тижні, навіть на місяць. Як виявилось, я була готова до цього всього, бо я жінка, я мама. Те, що ще недавно можна було розцінити як мою слабкість, раптом стало моєю силою.

Жінка та «чоловіча» корпоративна культура

Корпоративна культура зшита за «чоловічими» лекалами вчить нас не наймати на роботу «проблемних людей»: тих, хто хворіє, народжує дітей, іноді вигорає. Проте мало того, що такий підхід абсолютно споживацький, він залишає саму компанію чи проєкт у програші. Адже він не формує відданості, бо «проблемним» може стати будь-хто в будь-який момент. Щоб підкорювати Всесвіт, потрібна лояльна команда. Найкращі стратегії не працюють, якщо люди, які їх втілюють, не почуваються  по-справжньому цінними – не як функції, а як особистості. 

У грі за «чоловічими» правилами втрачає не тільки жінка, зрештою програє кожен і кожна. Нещодавно я прочитала про надзвичайно цікаву адвокаційну кампанію #PowerlessQueen. Індійська організація Nanhi Kali вигадала цифрову гру в шахи з «Безсилою Королевою»: фігурою Королеви, якої не можна рухати. В іншого гравця Королева залишалася рухомою. Виграти партію без Королеви було неможливо. Ця кампанія містила дуже потужний меседж: ми програємо як суспільство, коли жінка залишається поза грою. 

Допоки чоловіки століттями вчилися конкурувати, ми, жінки, вчились адаптуватися й об’єднуватися. Поте це вже не наша слабкість, у 21-му столітті – це наша сила. 

Я довго не могла зрозуміти, в чому моя цінність як лідерки. У моїй команді часто працюють люди, які в багатьох речах перевершують мене. Що я тоді можу їм дати? І лише нещодавно зрозуміла, що моя сила – в емоційному інтелекті. Я наче сама знецінювала це, бо емоційного інтелекту не вчать у школі чи в університеті, за це не ставлять оцінок і не дають дипломів. Я народилася з цим, а значить – немає в цьому моєї заслуги. Але всі ці якості та навички: емоційний інтелект, вміння швидко адаптуватись, об’єднуватись, надихати та підтримувати, тисячоліттями в нас, жінках, відточувала еволюція. І, здається, саме зараз настав наш унікальний історичний момент.

Тому я не хочу доводити, що у змаганнях за «чоловічими» правилами я здатна прибігти першою, бо для мене фемінізм – це не про змагання з чоловіками, це про зміну правил гри. Я хочу, щоб ми, жінки, творили нову управлінську культуру, де кожна людина цінна й кожен може розкрити свої таланти. І тільки тоді всі фігури на шаховій дошці будуть «у грі». І тільки тоді ми всі як спільнота виграємо.

Оксана Іванців, голова ГО «Arts&Rights»

Схожі записи

Чортів чорт

I can’t believe we still have to protest this s**t

Оксана Луцишина

Ти мене розчаровуєш