Повага
Колонки

Чому ти мовчиш, мамо?..

– Чому ти мовчиш, мамо, – каже на надриві, – хіба я знала, що так вийде? Ми прожили з ним дев’ять років. Я не могла навіть подумати, що таке може статись.

Київ. Дві жінки сидять за столиком неподалік від мене. Старша насуплено дивиться повз свою дочку й беззвучно плаче.

– Мамо, ти ж сама говорила – боїшся, що внуків не побачиш, а я вже скоро народжу. Ти ж хотіла внуків, мамо, – розпачливо шукає уваги молода жінка.

Мама витирає сльози, але на доньку не дивиться.

Читайте також: Про материнство. Відверто

– За що мені таке? Не таких я хотіла внуків. Не безбатченків. Підвела ти мене. Опозорила. Хіба я тебе так вчила жити? Треба було хоть розписатися, а потім розвестись. А так… Позор. Що я людям скажу.

Молода жінка застигає:

– Позор? А чого позор, мамо? Хіба так не стається? Є чоловіки, які не хочуть бавити дітей, ростити їх. Бо хочуть жити для себе. От тільки не всі про це кажуть. А є такі, що одружуються й за рік розходяться, і що? Так краще?

– Ти себе до них не рівняй. Вони хоть женяться. І всі бачать, що їх хтось хтів. Не хоче, то не хоче, а нащо ти без нього народжувати зібралась? Для кого?.. Боженьку, що ж мені тепер людям казати? – продовжує побиватися жінка.

Дочка блідне:

– Нащо? Бо вагітна. Бо хочу мати дітей. 

Мама піднялася:

– Хочеш, то матимеш. То він, певно, через тебе пішов. Бо ти ж не вмієш змовчати. Но пащекуєш. А до мене в село не приїзди. Не треба мені того позору. Така була гарна дитина, медалістка – і тьфу в подолку принесла.

Читайте також: – А можна мені..? – Лайна!

– Боже мій! Мамо! В подолку? Що ти мелеш? Ти знала Андрія.

– Я тобі раз сказала. Не треба мене позорити. Ото не треба було тоді в вісімнадцять років носом крутити. Хтів тебе сусіда замуж – треба було йти. А кому ти тепер треба – стара діва? Божечки, як я тепер селом пройдусь, як мені до церкви ходити через таку дочку. Я не заслужила це все.

– Мамо, що ти говориш. За якого сусіда? Він же спився.

– Спився – не спився, але чоловік. І вже люди нічого не скажуть. Ну розведут руками, пожаліют. Бо так буває. А так. А так нікому ти не треба. Тьфу…

Олеся Венгринович

Схожі записи

Американські нотатки на полях українських проблем

Ірина Славінська

Чому жінки мусять «відгрібати» по повній

Вікторія Кобиляцька

Дякую тобі, дівчинко зі скакалкою!