Повага
Колонки

Чому ти мовчиш, мамо?..

– Чому ти мовчиш, мамо, – каже на надриві, – хіба я знала, що так вийде? Ми прожили з ним дев’ять років. Я не могла навіть подумати, що таке може статись.

Київ. Дві жінки сидять за столиком неподалік від мене. Старша насуплено дивиться повз свою дочку й беззвучно плаче.

– Мамо, ти ж сама говорила – боїшся, що внуків не побачиш, а я вже скоро народжу. Ти ж хотіла внуків, мамо, – розпачливо шукає уваги молода жінка.

Мама витирає сльози, але на доньку не дивиться.

Читайте також: Про материнство. Відверто

– За що мені таке? Не таких я хотіла внуків. Не безбатченків. Підвела ти мене. Опозорила. Хіба я тебе так вчила жити? Треба було хоть розписатися, а потім розвестись. А так… Позор. Що я людям скажу.

Молода жінка застигає:

– Позор? А чого позор, мамо? Хіба так не стається? Є чоловіки, які не хочуть бавити дітей, ростити їх. Бо хочуть жити для себе. От тільки не всі про це кажуть. А є такі, що одружуються й за рік розходяться, і що? Так краще?

– Ти себе до них не рівняй. Вони хоть женяться. І всі бачать, що їх хтось хтів. Не хоче, то не хоче, а нащо ти без нього народжувати зібралась? Для кого?.. Боженьку, що ж мені тепер людям казати? – продовжує побиватися жінка.

Дочка блідне:

– Нащо? Бо вагітна. Бо хочу мати дітей. 

Мама піднялася:

– Хочеш, то матимеш. То він, певно, через тебе пішов. Бо ти ж не вмієш змовчати. Но пащекуєш. А до мене в село не приїзди. Не треба мені того позору. Така була гарна дитина, медалістка – і тьфу в подолку принесла.

Читайте також: – А можна мені..? – Лайна!

– Боже мій! Мамо! В подолку? Що ти мелеш? Ти знала Андрія.

– Я тобі раз сказала. Не треба мене позорити. Ото не треба було тоді в вісімнадцять років носом крутити. Хтів тебе сусіда замуж – треба було йти. А кому ти тепер треба – стара діва? Божечки, як я тепер селом пройдусь, як мені до церкви ходити через таку дочку. Я не заслужила це все.

– Мамо, що ти говориш. За якого сусіда? Він же спився.

– Спився – не спився, але чоловік. І вже люди нічого не скажуть. Ну розведут руками, пожаліют. Бо так буває. А так. А так нікому ти не треба. Тьфу…

Олеся Венгринович

Схожі записи

Чому моя зовнішність – політична?

Катерина Мацюпа

Карантин – це унікальний шанс для тат

За кривавими дужками лікарського фаху

Залишити коментар