Повага
Книжкова полиця Статтi

Уривок із книжки «Живі» про Ольгу Кобилянську

Олександр і Павло Михеди, син і батько, письменник і літературознавець, запрошують у мандрівку двома століттями української літератури — від розповідей про життя класиків та класикинь до розмови про покоління українців та українок, на чию долю щоразу випадають жахливі випробування.

«Повага» з дозволу видавництва Старого Лева публікує уривок із книжки «Живі. Зрозуміти українську літературу» про письменницю Ольгу Кобилянську. 

Ольга Кобилянська. Між імперіями і стилями

14 жовтня 1894 року. Чернівці. Збори «Товариства руських жінок на Буковині». Товариство діє вже десять років. І відпочатково в ньому було зареєстровано 94 членкині.

Слово бере молода жінка і каже, що чимало чоловіків і жінок переконані в тому, що ідея жіночого руху, ідея емансипації жінки полягає в тому, щоби не виходити заміж, поводитись як чоловіки, ходити з короткими зачісками, з паличкою в руках, курити папіроски, їздити верхи і носити фрак. Своїм виступом вона хоче довести, що ідея емансипації жінок полягає в приверненні уваги до сучасного становища жінки середньої верстви і ще більшою мірою — незаміжніх жінок. І ця ідея має згуртувати тих, хто щиро хотів би поліпшення жіночої долі.

Синам у родині кажуть: вчися, сину, аби міг заробити шмат хліба і бути собі господарем. А що скажуть доньці? Скажуть, щоб училася красиво рухатись, щоб була гарною, граційною, вміла подобатись. Бо ж саме від уміння в «товаристві добре зарепрезентуватися» залежатиме її доля і щастя. Адже по неї прийде той, хто вчиться, щоб мати кусник хліба та бути собі паном. Він стане її паном і подасть хліба. 

Горе тій, яка не здобуде собі такого пана. Вона не просто лишиться без годувальника, товариша й оборонця. Незамужня жінка втратить положення в суспільстві. І стане ціллю для дотепів й тягарем для родини. Бо ж хто вона? Стара панна!

*

Доповідачці 31 рік. Все життя лишатиметься незаміжньою. Цього року вона вже написала своє найвідоміше оповідання, яке вкарбує її ім’я в історію української літератури. Щоправда, написала вона його німецькою. Українською його вона завершить ще за три роки. 

Її ім’я — Ольга Кобилянська.

*

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора (тепер — Гура-Гуморулуй у Румунії) на території Австро-Угорщини. Від Чернівців це майже 110 кілометрів.

У родині було семеро дітей, Ольга — четверта. Батько — Юліан Кобилянський — повітовий канцелярист, українець за походженням. Мати — Марія Вернер, походила з польсько-німецького роду і, як згодом скаже Кобилянська, «полюбивши мого батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинившись так до основання чисто української хати». Коли за 30 років Леся Українка познайомиться з батьком Кобилянської, її здивує його непробивна позиція та підтримка москвофілів. 

Як зауважує Марко Павлишин, вони трималися позиції «цілковитої національної єдності “русинів” Австро-Угорщини з росіянами, включно з імперативом переходу на російську літературну мову». Батько передплачував москвофільську періодику — «Червоная Русь», «Родимый листок» і «Слово».

Упродовж 1868–1874 років родина Кобилянських жила в Сучаві, третьому найбільшому місті герцогства Буковина. Австрійський перепис населення 1880 року засвідчив, що тут проживають 10 104 жителі, з яких німців — 5862, румунів — 2652, русинів (українців) — 441, представників інших національностей — 784.

У Сучаві Ольга пише перші вірші (польською) і вчиться музики.

1875 рік. Кобилянській 12. Родина переїздить до Кимполунга. До Чернівців 140 кілометрів, і тут населення менше, ніж у Сучаві. Ольга закінчує чотирикласну початкову німецьку школу. Старші брати Максиміліан і Юліан навчаються в Чернівцях і передають Ользі твори Ґете, Шіллера, Гайне. Та найбільше Кобилянську захоплює Марліт. Вона ж Євгенія Іон (Йон, 1825–1887). Популярна німецька романістка, авторка десятка романів, що виходили з кінця 1860-х. Згадаймо деякі книжки, закріплені в традиційних російських перекладах, які й дотепер перевидаються в рожевих обкладинках, як то годиться для класики жанру: «Златокудрая Эльза», «Брак по расчету», «Графиня Гизела», «Наследница», «Служанка арендатора», «Дама с рубинами», «Синяя Борода». Вічні цінності високих представників низького жанру.

Шурхіт бальних суконь й атмосфера світського прийому стає задушливою, однак почитаймо кілька анотацій до романів Марліт. Наприклад, таке: «Племінниця лісника Ельза стала доброю подругою господині маєтку Олені і предметом щирого обожнювання її брата Рудольфа. Але він не може дозволити собі одружитися з простолюдинкою. А родовитий ловелас Гольфельд, навпаки, прагне будь-якою ціною заволодіти Ельзою, хоча у неї немає ні гучного імені, ні багатого спадку. В минулому її сім’ї є таємниця, яка дорожча за золото. Дівчина повинна розгадати її. Тільки тоді вона знайде свою любов…»

Або ще таке: «Юна Юліана прекрасна, як лілія, ніжна, як пелюстки троянди у виблискуванні ранкової роси, і лагідна, немов ангел. Її образ вабить серця чоловіків, розбурхує уяву і породжує бажання. Але дівчина бідна, а кому потрібна наречена без посагу, навіть якщо вона сама — досконала? На подив матері Юліани, руки дівчини попросив молодий барон Майнау, найбагатший і бажаний наречений Німеччини! Але навіщо графу цей шлюб? Можливо, це помста його невірній коханій? Або любов?..»

Ну, і ще таке. Щоби вже точно впізнати сюжет, який вирине у Кобилянської в романі «В неділю рано зілля копала»: «Красуня Фелісіті — плід гріха. У будинку купця Гельвіга, куди її віддав на виховання батько, мандрівний актор, її принижують і ображають. У дівчинки забрали навіть ім’я. Опікун не знав, що нещасна сирітка — спадкоємиця знатного дворянського роду…»

Пропоную не заходити на третій рівень проникнення в спадщину Марліт і спробувати читати її твори, бо шурхіт криноліна стає занадто оглушливим. Та все ж затримаємося ще трохи тут, у підліткових передпокоях Кобилянської.

Тамара Гундорова, згадуючи впливи Марліт на юну Кобилянську, робить дві зауваги. Перше — так звана жіноча література «покривала ідеальні потреби і мрії жінки, культивувала чуттєві стосунки поміж героїнями і героями». Ceбто чуттєвість, що так вабила юнку, на першому плані. 

Друге — Тамара Гундорова називає сприймання Кобилянською романів Марліт терапевтичною нарацією, посилаючись на щоденник юної письменниці, де серед іншого вона каже: «Марліт знов зробила мене доброю, і я хочу подякувати їй»; «Мене вже не переслідує та ідея фікс, я вже не тиняюся, мов очманіла, що так низько впала через свої думки, я знов почуваю себе молодою. І це 

я теж завдячую Марліт, своїй улюбленій, обожнюваній Марліт. Я всоте перечитала її “Таємницю старої мамзель”. Мені аж легше стало дихати. Ох, ця дивовижна, цнотлива, шляхетна фея або ж незіпсована, мужня Кетхен Мангольд з “Будинку радника комерції” Марліт! Так, це той твір, що відроджує пригнічену жіночу душу».

Кобилянська ідеально вчуває суть масової культури загалом і масової марлітівської літератури зокрема — того різновиду культури, що прагне давати відчуття спокою, розслаблення, втішання. І зрештою, допоки спливає час цього задушливого танцю в мерехтінні рожевих кольорів, маю встигнути сказати: існує величезна зваба повірити, що Марліт закладає матрицю дальших письменницьких спроб Кобилянської. І в моменти відчаю від стилістичної недолугості її творів або манірного заламування рук її героїв та героїнь неможливо перестати думати про «Таємницю старої мамзель» чи «Золотоволосу Ельзу».

Так само, як було, до слова, з Валер’яном Підмогильним і його захопленням лордом Лістером та пригодницькою літературою, коли те, що всотуєш так рано і так багато, стає частиною твого письменницького хребта.

І в автобіографії 1903 року, коли Кобилянській вже було 40 років, серед інших впливів поруч із Тургенєвим, Достоєвським, Готфрідом Келлером, Гайне, Шекспіром, вона згадає Марліт і скаже: «Найбільший вплив з чужих літератур <…> [мала] в молодших літах E. Marlitt, до котрої я в запалі листи писала, очарована її чудовим стилем».

Кінець запаморочливого танцю. 

*

1880 рік. Кобилянській 17. Дописує першу німецькомовну повість — «Гортенза, або Нарис з життя однієї дівчини». Ще за три роки — повість «Доля чи воля», і 1885-го — «Картина з життя Буковини». Та найцікавіше для нас — 1 листопада 1883 року вона починає вести щоденник німецькою. І продовжуватиме це робити аж до 19 квітня 1891 року. 

Щоденник Кобилянської — окрема величезна скринька радощів для тих, хто сприймає класичних авторів як людей, позбавлених емоцій і нуртування почуттів. 

Павлишин налічує не менше двадцяти трьох чоловіків, які фігурують у її записах як об’єкти уявного взаємного кохання. У своїх фантазіях і напівдоторках, напівпоглядах Кобилянська проживає цілковите шаленство. Серед тих, ким вона зацікавилася, є два конюхи та одружений священник. 7 квітня 1887 року Кобилянська пише: «Я ніколи не забуду того вечора. Я не хотіла нічого-нічогісінько, тільки однієї людини, може, тільки на цей вечір, тільки хотіла відчути її дужі обійми, заглянути в її очі… <…> Зерглере, прийди, поцілуй мене, стисни мене в обіймах, щоб я померла в них. Хай я загину від любові… Ти високий, дужий, гарний, і я тебе люблю».

Її увага, достоту як у підлітка чи людини з установленим душевним тіндером, фіксує найменші порухи. Приміром, «коли ми прощалися, він, як звичайно, подав мені руку, потримав мою на секунду довше й потиснув її, не сильно, але так, як ніколи досі» (20 серпня 1884 року). І майже через місяць: «Прощаючись, він міцно-міцно потис мені руку. Мене мов блискавка пронизила. Не знаю, чого по тілі в мене пробігає струм, як він так міцно стискає мені руку. Потім, коли ми, перемовившись іще кількома словами, знов подали одне одному руки, він ледве торкнувся до моєї. Чи це було навмисне?» (15 вересня 1884 року).

Читаючи ці записи, хочеться припустити, що, мовляв, Марліт формує читачку, письменницю і загалом поведінковий код дівчини. Тамара Гундорова звертає увагу, що Кобилянська називала Марліт «виховуючою німецькою повістяркою», маючи на увазі моралізаторський складник. Та є ще більша зваба говорити про Марліт та її чикліт як про виховательку емоцій та упорядницю умовного словника, яким можна описати свої почуття. Наприклад, 28 січня 1884-го Кобилянська фіксує таке: «Ну, що мені ще написати? Отак у мене вийшло з Козубом: спершу я терпіти його не могла, потім полюбила, тоді він почав дратувати мене і я збайдужіла до нього, на ковзанці ми помирились, і я його знов полюбила».

І окремий чималий блок щоденника — це описи чоловіків: «такого дужого, такого гарного я ще ніколи не бачила», «мене зачарувала його гордовита, енергійна постава, його чисто чоловіча натура», «чудової статури, має прекрасно сформовану голову, гарні риси й рівні брови, сам чорнявий».

Кобилянська не може зупинитися у своєму фантазуванні: «Все думаю тільки про його дужу постать. Хочу, щоб він лише раз, однісінький раз пригорнув мене до себе. Це природний потяг, природний і чистий, бо ж я тільки людина. Може, я б тоді перестала бути така нервова…»

*

У час роботи над щоденником і вчуванням своїх переживань, Кобилянська 1887 року пише німецькою оповідання «Природа», яке буде надруковане через десять років. Соломія Павличко стверджує, що це оповідання «містить першу в українській літературі сцну фізичного кохання». І, до слова, саме 1887 рік Кобилянська вважала за початок відліку своєї серйозної літературної діяльності. На той час їй 24 роки.

Погляньмо на цю першу сцену фізичного кохання в українській літературі. Він і вона. Гори довкруж. Між ними, як завжди у Кобилянської, безкінечна розмова. Він сидить коло неї на землі і не помічає краси навкруги них, бачить лише її одну.Вона стоїть перед ним, така висока і гарна. Йому здається, що від блиску сонця пишне її тіло прозирає крізь її легку, ясну одежу. Він бачить всі його форми й зариси, чує їх так, «як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину». Кров кружить в жилах, мов скажена.

Він підводиться на коліно, обхоплює обома руками її гнучкий стан, тягне її до себе і здавленим голосом каже: «Ти така красна… така красна!».

Їй здається, наче електричний струм від нього передається їй і тисячею променів вибухає. Але вона хоче боронитися. Питає, чого він хоче, той відповідає: «Нічого». Вона просить, аби він відпустив. 

А він лише навіжено повторює: «Ти така красна, така красна!».

Дике зворушення розтікається тілом. Груди підіймаються високо, а серце мало не розривається. Щось підкошує силу опиратися, коли він тягне її до себе.

Вона просить відпустити її. 

Вона бореться з ним мовчки, майже автоматично. Його очі палають, а сам він блідий як труп. Він не пускає її. Лише шепоче: «Ти така красна, така красна!». 

Голова йде обертом, вона не може більше говорити.

Він на колінах, обійняв її стан. Тримає її сильно, мов лещатами. Лице він пристрасно ховає у її сукні й поволі та сильно тягне до землі.

Вона втрачає силу опиратися.

Легкий, непевний усміх спалахує на її лиці, білому як сніг. Вона хилиться все нижче й нижче, мов зломлена пальма, і майже безтямно опускається на землю. Кобилянська додає останній штрих: «Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар. Ось і все!».

Іншими словами — зображення фізичного кохання починається з присилування, з вигуку «Чоловіче, пусти мене», наполегливого притиску «Ти така красна», прозорих і зрозумілих символів зломленої пальми, розтікання золотом і яскравого червоного жару втрати цноти.

Тепер візьмімо знову до рук щоденник Кобилянської, в якому стільки уявного, платонічного, спроєктованого, а не фізично-реального кохання, без грубощів і присилування. Наприклад, такого: «Часом уночі, коли мені сниться, що він торкається мене (а я рідко бачу його вві сні), я відчуваю щось дивне: наче мене пронизує електричний струм, що йде від нього. Що це таке?»; «Раніше мені снилося, що він з темними від жаги очима шепоче мені про любов і цілує мене так палко, що коли я прокидаюся, по тілу в мене гарячими хвилями прокочувалося тремтіння»; «Хай він має тисячу жахливих вад і хтиву натуру, я все витримаю, навіть витримаю його хтивість, приборкаю його, але хочу належати йому, хочу, щоб його дужі руки обіймали мене, хочу стати його дружиною… Я не боюся, мені буде добре, бо я його люблю!».

Схожі записи

«Вважається, що ти маєш бути бородатою та брудною», — Ірина Галай, перша українка на Евересті

Календар для Playboy із бійчинями та волонтерками: «виклик війни» чи об’єктивація?

Нові законопроєкти щодо сексизму: популізм vs ефективність