Повага
Колонки

Хочу, щоб усі розуміли, що стоїть за словом «ветеранка»

Привіт, я Віка. Мені 28, і тепер я вчитимуся жити без приставки військового звання до мого імені.

Коли мені було 21 і я закінчувала престижний київський виш, замість усіх доріг, які відкривалися переді мною, я відкрила двері війні. Тоді і з`явилася в моєму житті приставка «солдат», потім «сержант», потім «офіцер» і «командир», і зрештою до мене зверталися лише на ім’я та по батькові.

Тепер я просто Віка. І я ветеранка.

Іноді здається, що я давно забула про те, що я ще й жінка. Про це мені найчастіше нагадує син. Але оскільки в нашій родині всі ролі — і годувальника, і мами, і тата — несу я, то це теж сумнівне нагадування.

«Страшно, що вже не страшно»

Роками всі бачили в мені військову. І були впевнені, що я маю бути грубою, впевненою, не цікавитися якимись людськими й тим паче «жіночими» речами. Озираючись на сім років служби, з яких майже чотири — війна, я не можу пригадати всіх нелюдських речей, які довелося робити, і ситуацій, які пережила. Я досі впевнена, що війна — це не чоловіча чи жіноча справа. Це не людська справа.

Коли мені було 20, моє життя з зони комфорту перейшло в зону боротьби. Десь там між університетом і роботою з`явився їдкий запах майданівського диму. Потім замість пошуку роботи за спеціальністю був рюкзак і автобус на війну.

Під час першого ж бою нас оточили в засідці. Ворог закидав гранатами в підвалі, а по даху будівлі били наші гармати, щоб відігнати противника. Нас було 5, їх — 60. Я заплющила очі й на хвилину уявила, у якій я сраці. Я думала про те, що отут, у підвалі, закінчиться моя історія. Ми вижили, але життя вже ніколи не стане таким, як було. Близькість смерті змінює нас назавжди.

Того ж літа я потрапила до моргу. Ця непримітна будівля стала для мене межею болю. Так близько доводилося бути до того горя, яке приносила родинам своїми дзвінками. Чи було це жіночою чи чоловічою справою — збирати докупи руки-ноги, упізнавати? Ні! Це нелюдське.

«Невже тобі не страшно?» — запитав у мене патологоанатом Юра одного дня, коли ми курили на лавці під моргом.

«Страшно, що вже не страшно», — сказала я й запам`ятала на все життя ті слова.

Ти не маєш свого життя. Твоє — тут і зараз. Це війна

У 23 роки я стала першою жінкою в українській армії, яка отримала військову спеціальність командира механізованих підрозділів. Уже за місяць отримала призначення і стала першою жінкою заступницею командира роти з бойової підготовки. Знову рюкзак і знову дорога. Але тепер відповідальність зовсім інша. Майже 80 людей у підрозділі, відсутність офіцерів ланки взводу, відсутність командира роти й виконання всіх обов`язків. Кожен твій неправильний крок, кожне слово, слабина в дисципліні — і може знову бути морг. Тільки це буде твій персональний рубець і те, з чим жити ще важче.

Майже два роки в полях. Окопуючись, воюючи, сміючись, сварячись. Тепер ти не дівчина, ти командир роти. Твої завдання щодня наростають, ти проходиш по 20 кілометрів під час просування позицій, ти іноді мусиш міцно заліпити словом і говорити однією мовою з усіма. З віруючим Лео. З  молодими новобранцями-подаванами  (так я називала дуже юне поповнення, бо «приставляла» до них учителя Йоду – сержанта). Із Костиком, який сидів у тюрмі так довго, що бліндаж називав хатою… Ти повинна бути стіною, твій голос в ефірі ніколи не має показати тривоги. Ти маєш розуміти і знати всю зброю, техніку й навіть сімейні проблеми кожного бійця.

Ти не маєш свого життя. Твоє — тут і зараз. Це війна. І так може бути роками. Ти нічого не плануєш, а просто маєш завдання, які щоранку нарізає комбат. Ти не маєш спокійного сну, бо цілодобово контролюєш ситуацію.

Від суспільства мені не треба жалю чи компліментів

Однієї ночі мій боєць не зміг вистрелити у ворога, якого побачив дуже близько. Після розмови з ним я не спала всю ніч. І усвідомила лише одне. Усе людське починає відходити. Я даю наказ на вогонь по цілі, не замислюючись, що вона жива. Головне — це вберегти своїх людей і свої землі. Я намагалася запевнити себе, що я ще маю запас сил утримувати межу. Межу між людиною, яка не паркується на газоні в Києві, і людиною, яка віддає накази вбивати.

У 25 років я стала викладачкою загальновійськових дисциплін у 169-му навчальному центрі ЗСУ «Десна». У той період, коли моє життя вдарилося в круте піке. Коли я «розбилася» й почала себе «збирати». Переді мною йшли роти молодих солдат. І я мала вчити їх, як воювати, аби вижити. Хоча саме в той час я сама, здається, не знала, чи хочу жити.

А тепер мені 28. Днями я зібрала форму в ящик. І знову стала Вікою. Я, здається, ще не до кінця зрозуміла, хто та Віка, яка ступила крок до нового. Я «складатиму» її заново. Жінку, ветеранку, дочку, маму, фахівчиню. Намагатимусь переосмислити свій досвід, отриманий за ці сім років, які для мене були цілим життям. І від суспільства мені не треба жалю чи компліментів. Я дуже хочу, щоб усі розуміли, що стоїть за словом «ветеранка».

Ми — інші. Але ми змінилися тому, що хотіли вберегти нам країну.

Вікторія Дворецька

Схожі записи

«Гендерна дресура», «матріархальний расизм» та «скотомізація чоловіків»: про що захищають дисертації в Україні?

«Народи для себе», «Бажаю вийти заміж» та ще з десяток непроханих порад від незнайомців

Приморожені жарти: що стоїть за «невинним» рекламним гумором

Анастасія Мельниченко