Повага
Колонки

Чого нас навчили «енциклопедії для дівчат»

Буває, що я перебираю старі речі й знаходжу свої дитячі книжки, що викликають у мене цілий вир спогадів. Іноді вони добрі, пов’язані з безтурботним дитячим часом та світлими моментами. А іноді я дивлюся дорослим поглядом на написані там речі — і по шкірі пробігає мороз від того, що таке взагалі комусь могло спасти на думку. Бо інакше, як пропагандою ненависті, це не назвати. І я не дуже здивуюся, якщо виявиться, що саме такі речі поступово, цеглина до цеглини, вибудовували в нас цілі будівлі токсичної поведінки, яку ми взяли з собою в доросле життя.

У моєму дитинстві були дуже популярні всілякі «енциклопедії для дівчаток». Можливо, вони є і зараз, але відтоді я втратила зв’язок із цим сегментом літератури. Мені дарували ці книжки на свята, і я охоче їх читала. Зазвичай там було все досить банально: трішки застарілий етикет, поради щодо дружби та взаємин із родиною, прості рецепти страв, якісь елементарні основи гігієни, іноді трохи про жіночу фізіологію, трохи про спорт та практики краси. Часто виділявся цілий розділ на тему моди, стилю, одягу та пов’язаних із цим тем. У таких розділах були історії з життя, які б мали наштовхнути нас на «правильні» думки. Одна з таких історій мені дуже запам’яталася.

Читайте також: Право на тіло

Про помаранчеві джинси й «нормальність»

Жила-була дівчинка. І в неї були власні уявлення про стиль, бо носила вона не те, що «правильно», а те, що їй подобалося: помаранчеві джинси з жовтою футболкою, синю кепку з зеленими кросівками й так далі за списком. І ось якось цій дівчинці сподобався один хлопець. Вони почали спілкуватися, але хлопець виявився «харошим мальчіком», йому не сподобався стиль дівчинки. І він вирішив її провчити. Запросив дівчинку в театр, попередньо підмовивши своїх друзів сісти навколо й відпускати гидкі коментарі про одяг цієї дівчини. Так і зробили. Далі історія оповідає, як дівчинка прийшла до театру в помаранчевих джинсах і мало не весь спектакль слухала, як недоречно вдягнена й чи не помилилася вона закладом. А потім «усе зрозуміла» і щось там змінила у своєму гардеробі. Про те, що незнайомі люди всю виставу обговорювали чужий одяг, і це явно була більш недоречна поведінка в театрі, ніж помаранчеві джинси, автор чомусь зауважити забув.

Ця історія нібито мала навчити нас, що одяг має відповідати ситуації та бути доречним у місці, куди ми йдемо. Але насправді вчить, що чужий зовнішній вигляд — це «суспільна власність», і якщо він не відповідає нашим уявленням про норму, то ми маємо право «покарати» таку людину образами та відкритим засудженням. І змусити її стати «нормальною».

Читайте також: Яскрава білизна для чоловіків, або Чи правда, що хлопчики не носять рожевого?

Ще в дитинстві ця розповідь мені не подобалася, а зараз і поготів. Але ще пів біди, коли такі історії залишаються плодом фантазії автора лише на сторінках книжки. Вони можуть навчити нас поганих речей, а можуть і залишитися непоміченими. Набагато гірше, коли нетерпимість та ненависть переходять із фантазій письменників у реальний світ, і ми насправді вчиняємо з іншими так, ніби маємо право обговорювати, впливати й реагувати на чуже тіло та зовнішність.

Знайти й вилучити зіпсовані цеглинки

Зовнішність, причому не лише своя, а й чужа, все ще є своєрідною надцінністю для нас, особливо якщо йдеться про жінок, яким суспільство диктує недосяжні та нереалістичні стандарти краси. Це можна помітити на прикладі будь-яких резонансних публічних обговорень, де центральною фігурою є жінка чи її тіло. Наприклад, нещодавня історія зі цькуванням Лесі Гасиджак за її вагу. Чи «10 із 10» із роздачею непроханих оцінок жіночим тілам. Це показує, що, на жаль, лукізм та ненависть до всіх зовнішньо «інакших» не залишилися у фантазіях авторів дитячих книжок, а цілком собі живуть та циркулюють у нашому сучасному суспільстві.

Думаю, що ці «спеціалісти з чужих тіл» не вчора стали такими, а вбирали в себе цю отруту з самого дитинства. Від батьків, родичів, із телебачення, школи, друзів. Іноді з таких дитячих книжок, де могло бути яскраво описано, чому тіло іншої людини насправді не її, а наше діло й наша «спільна власність». У кожного й кожної з нас знайдеться купа історій про те, як нас учили лукізму та ненависті до своїх та не своїх тіл, зовнішності, уподобань, одягу, ваги тощо.

Ці історії ставали краплинками в морі, зіпсованими цеглинами у великій будівлі нашого світогляду. І таких «цеглинок» заклали в нашу дитячу свідомість дуже й дуже багато. Наше ж завдання тепер — знайти їх та безпечно вилучити, не «обваливши» всю «будівлю». І нарешті подорослішати та зрозуміти, що за замовчуванням лише наше тіло — це наше діло. Та й то, поки це не порушує закон та права інших людей.

Вікторія Moriweather

Схожі записи

«Він. Біжить. За мною…», або в Україні немає сталкінгу

До статевого акту дітей «виношує» чоловік

Ольга Костіна

Чому мені страшно народжувати під час війни

Антоніна Ковальчук