Повага
Колонки

Як мої підбори підважили стереотип про «кращих іноземців»

Вам часом ніколи не здавалося, ніби в інших, «цивілізованіших» країнах так званого першого світу, що несе нам світло толерантності, сексистів апріорі менше? Мовляв, якщо ти — жінка саме в Україні, тобі неодмінно треба відбиватися від усіляких «сонечок», захищати власну гідність і чи не постійно доводити свій професіоналізм. А за благословенним кордоном буцімто із цим ліпше. Проте цього літа стереотип про «кращих іноземців» для мене однозначно похитнувся.

Я з кількома колегами супроводжувала одного поважного пана, який у робочій поїздці відвідував Україну. Після важливого заходу, в якому всі ми брали участь, ми мали доправити його до готелю. Назвімо нашого гостя Кромбі.

Звісно, без пригод не обійшлося. Спершу Кромбі занадто голосно розмовляв, тож до нього причепилися якісь гопники й майже ідеальною англійською почали вимагати F16 для України. Скажу чесно, мені це видалося дотепним. До того ж, я відстала метрів на двадцять, тому не могла бачити, яке враження на нашого закордонного колегу справило вуличне знайомство з українським колоритом.

Зате чути — змогу мала. Усі почали лементувати, Кромбі зокрема. Мовляв, де ж це Оля, яка знає обидві мови й може врегулювати конфлікт. А я пленталася позаду, бо вже просто не мала сил бігти когось рятувати.

— Я на підборах увесь день, перепрошую, — гукнула я іноземцеві.

— Як по-ідіотськи, — відповів мені він, коли я врешті наздогнала компанію, а його нові англомовні знайомі зникли так само несподівано, як і з’явилися. It’s so stupid, сказав Кромбі в оригіналі. Що ж саме, подумала я? Дотепна ситуація, наче з «Маленьких трагедій» Миколи Рябчука? Те, що гультіпаки домагалися від Кромбі винищувачів? Чи те, що він не мав при собі жодного, попри всю свою поважність і ваговитість?

Проте дратівливий погляд Кромбі, заскоченого зненацька зіткненням із українською реальністю, не лишав жодних сумнівів: це про мене та мій «нерозважливий» вибір взуття.

Тут переді мною постав уже інший, трансцендентний вибір: дати Кромбі цілком заслуженого відкоша чи поблажливо зважити на супутні обставини — його втому, схвильованість, пізню годину й інші побічні ефекти перебування в чужій країні, яка до всього ще й перебуває у стані війни.

— Знаєте, я не так часто ношу підбори, раз на пів року. І кажу собі: от цього разу точно буде краще, хоч і сама в це не вірю, — із найширшою усмішкою, на яку була спроможна, пожартувала я.

— Як нерозумно, — знову гмикнув у відповідь Кромбі. It’s so foolish, відрубав він, якщо бути точними.

І потім почав розводитися про те, які жінки наївні й навіщо їм узагалі ті дурнуваті підбори. Йому цього не зрозуміти тощо-тощо. Бо він — чоловік. І фразу цю Кромбі промовив із такою завзятою пихатістю — бракувало хіба піднесеного над головою вказівного пальця — що йому позаздрив би чи не всякий, навіть найзатятіший тутешній сексист. Здається, проскочило ще щось про жіночу вдачу.

Мене, звісно, заціпило. І від того, що цього разу вкрай помічний гумор не спрацював, і від культурного шоку, і від того, що Кромбі замість скористатися рятувальним кругом моєї самоіронії далі топився, пускаючи драматичні бульки.

Ну й нехай собі, сердито подумала я. Мені вже навіть не було його шкода. Тим паче згадалося, як раніше Кромбі звірявся, що дружина не хотіла відпускати його в Україну. Зі зрозумілих причин, але ще й через те, які красиві українські жінки.

— Олю, що будемо робити? — вивела мене із трансу заклопотана колега. Чиясь рука по-панібратськи ляскала зніяковілого Кромбі по плечу.

Читайте також: Зміна гендерних ролей і шкідливі стереотипи: що показало дослідження про вплив війни на жінок

Нам доброзичливо всміхалися двійко добродіїв. Розповіли, що приїхали з Польщі тренувати наших військових керувати дронами, а тепер просто під готелем випитували, де б їм тут повеселитися.

— Ніде, — вирішила відразу покласти край увічливості та стереотипній українській гостинності я. — Незабаром комендантська година, не радимо вам кудись іти.

— Не проблема! — не здавався перший поляк. — Ходімо до нас у номер!

— Ні, дякую — рішуче відрізала я. — Пане Кромбі, ось ваш готель.

Я досі була розлючена, тож залюбки покидала його напризволяще вночі, на поталу двом іноземцям. У цьому був певний символізм: вони знайшли один одного тут, де одні опинилися через війну, а інший — усупереч їй. І тепер, просто посеред вулиці, за кілька хвилин до комендантської, другий поляк частував заспокоєного Кромбі зі звідкись роздобутої пляшки віскі.

Це був щасливий кінець: усі його тривоги зосталися позаду, а я могла нарешті позбутися своїх… ні, не підборів, а ілюзій. Певно, вони таки справді дурнуваті. Себто, foolish. 

Ольга Вірста

Схожі записи

Заборона гомофобії та сексизму: що і для кого змінює новий закон про медіа?

Ліза Кузьменко

Чи можна освідчитися в коханні Конвенції ООН?

Просто не гнобіть інших жінок