Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • «Я вчепилася в кермо, а він почав на мене кричати»: жінки розповідають про навчання в автошколах
Статтi

«Я вчепилася в кермо, а він почав на мене кричати»: жінки розповідають про навчання в автошколах

Навчання в автошколі — це доволі стресовий досвід, адже вже через 2–3 практичні заняття ви стаєте повноціннии учасниками та учасницями дорожнього руху й мусите не тільки згадувати, як рушити з місця, а й помічати та реагувати на все, що відбувається на дорозі. 

У такі моменти хочеться не зайвого стресу, а розуміння та підтримки від інструктора. На жаль, часто замість цього можна отримати лише крики або образливі жарти. Це вже така звична історія, що іноді учні та учениці вважають, що це абсолютно нормальна частина навчання, а крики — заслужені.

Анастасія Микитенко для Wonderzine поговорила з жінками, які мали поганий досвід навчання з інструкторами водіння, про те, з чим вони стикнулися, чи вдалося їм знайти кращих інструкторів і як цей досвід вплинув на їхнє бажання водити. 

Марія

Мене взагалі навчив водити мій батько. Коли я була маленькою, ми їздили разом сільською безлюдною дорогою. Та я дуже хотіла навчитися їздити на механіці, тому що навчалася в Польщі, а там автомат — рідкість. Я розуміла, що якщо станеться екстрена ситуація й потрібно буде сідати за кермо на механіці, то я не зможу нічого зробити. Отож пішла в автошколу в Києві, коли мені було 22. 

Моїм інструктором був чоловік достатньо похилого віку, вибирати ми не могли. Просто сказали приходити в такий час і все. 

Перше заняття з ним пройшло більш-менш позитивно, але далі ставало гірше. Він був приємним і милим, шуткував, але ставав дуже різким, коли я робила помилки.

Він кричав і ставив запитання, які дуже ображали, наприклад: «Ти що, взагалі не думаєш? Як так можна водити?».

Це змушувало мене розгубитися в моменті, я щиро не розуміла, що роблю неправильно, чому зараз на мене кричать. Хотілося зупинитися та вийти з машини. Я хотіла лише, щоб мені хтось нормально пояснив, що так не можна й варто зробити інакше. 

А коли ми паркувались, то він не пояснював, що треба, наприклад, докрутити руль, щось вирівняти. Він казав: «Ну все, ти зараз вбила людину» або «Ти в’їхала в іншу машину».

Це все було влітку, а машина була без кондиціонера. Тобто ти смажишся на цій серпневій спеці, що додає дискомфорту, а на тебе ще й зверху кричать. Я ненавиділа ці заняття — щоразу відчувала страх перед ними та плакала після. Ходила винятково тому, що начебто мала й що не можна здаватися.  

Сказали, що це моя провина й що я можу собі шукати кращого інструктора

Проте потім я зрозуміла, що не маю терпіти це, а тому через п’ять занять вирішила більше не повертатися. Коли я написала про свій негативний досвід в автошколу й попросила повернути кошти, то мені сказали, що це моя провина й що я можу собі шукати кращого інструктора в інших автошколах.  

До цих занять у мене взагалі не було ні страху машини, ні керування, бо так мене навчив тато. Мені дуже подобалося водити, у мене це виходило і я з нетерпінням чекала можливості їздити всюди, коли отримаю права. Проте після автошколи я не могла сісти за кермо довгий час, а на механіку досі не наважилася пересісти. Навіть коли я знову займалася з татом, то в мене з’являлася невпевненість у собі, страх від машини й усього, що відбувається навколо мене. 


Читайте також: Ніна Гаєвська: Самозахист — це про те, що я можу собі допомогти і знаю як


Та я повернулася принаймні до автомата, і це для мене було велике й дуже важливе рішення.

Я хотіла контролювати своє життя, сама вирішувати, на що я здатна, а на що ні, а не керуватися тим, що мені вбив у голову якийсь чоловік.

Мені дуже допомагали рідні — підтримували мене, довіряли машину. Коли я декілька разів їздила й паркувалася й розуміла, що все виходить, то наступного разу ставало все менш страшно. Звісно, я досі їжджу дуже обережно, але немає тієї паніки, яка була раніше. 

Інструктор має бути вчителем, який вміє пояснити та підтримати. Ми ж не робимо помилки спеціально, а лише тому, що ми просто ще не знаємо, як можна зробити по-іншому, правильно. В Україні часто інструктори очікують, що ти вже маєш щось уміти та знати до занять, і звідси, мабуть, це роздратування, коли щось іде не так. Проте навчання для того, щоб помилятися. Для того, щоб робити все ідеально, є екзамен. 

Марія

Я переїхала до Німеччини декілька років тому, тут жахливий громадський транспорт, тому без машини було важко. До того ж, треба було їздити в сусіднє місто на навчання. Отож я записалась на курси водіння. 

Спочатку ми ходили на теорію. Її вели різні викладачі, які паралельно були інструкторами. Отож у кінці ми могли обрати того, хто нам сподобався. Я обрала свого тому, що на теорії він був смішний і завжди веселий, з ним можна було нормально поговорити. 

Мені було дуже страшно взагалі йти в автошколу, я бачила, з яким страхом за кермом їздить моя подруга. У мене було дуже загострене почуття відповідальності за себе, за машину, за людей, із якими ти їдеш, за інших водіїв та пішоходів. Цей страх тільки поглибився на теорії, тому що зі мною навчалися здебільшого хлопці й вони іноді жартували про те, як дівчата невдало водять авто. Тому мені було дуже важливо, щоб інструктор був спокійний і допоміг мені нормально почуватися на дорозі. 

«Якщо зупинять, то треба прикинутися дурненькою, тоді швидко відпустять»

Перші заняття були загалом нормальні. Проте потім інструктор почав дуже кричати на мене, хоча бачив, що мені й так страшно і я намагаюсь бути дуже обережною. Через певний час я зрозуміла, що взагалі не роблю ніякого прогресу. Ми їздили вулицями й щойно щось було не так, він просто різко тиснув на гальма й починав кричати: «Ти що, узагалі не бачиш нічого?» Тобто він не казав, що я пропустила, або в яке дзеркало я не подивилась — лише сипав запитаннями та звинуваченнями щодо моїх здібностей. 

Коли я щось запитувала, то він звинувачував мене в тому, що я не читала теорію. Проте я читала, але теорія й реальне водіння відрізняються. До того ж, мені іноді потрібно ухвалити рішення за секунду, і, якщо я буду не впевнена, чи правильно я зрозуміла теорію, то навряд чи в мене це вийде зробити. 

А коли я вчилася перемикатися між швидкостями, він сказав: «Треба ж ніжніше. Мені шкода твого чоловіка».

Я навіть не могла повірити, що мені це не почулося. Та він вийшов і ще й розповів цей жарт іншим викладачам. Перед цим він також жартував про те, що жінки дивляться на світ по-іншому й що якщо мене зупинять, то треба прикинутися дурненькою, тоді швидко відпустять. 

У такі моменти мені дуже хотілося плакати, але мені було занадто соромно це робити. Я уявляла, яка буде реакція — «ну да, ти ж дівчинка, поплач, ви тільки це й робите». Коли я приходила додому після занять, мені не хотілося ні їсти, ні пити, ні плакати — я дуже довго відходила від стресу. 

Хоча я проїздила 20 годин, я майже нічого не вміла

У якийсь момент інструктор написав, що в нього є знайома викладачка й що, може, мені з нею буде краще. Я перевелася до неї, і це взагалі був інший світ. Першу годину ми просто їздили, бо вона хотіла подивитися, що я вже знаю та вмію. Проте хоча я проїздила 20 годин — той час, коли люди вже їдуть складати екзамен — я майже нічого не вміла. Вона була в шоці, а мене це також засмутило, бо вийшло, що я терпіла все це дарма, однаково прогресу не було. 


Читайте також: Альтернатива мовчанню: як захистити кордони в команді та в організації


Викладачка брала планшет і пояснювала, як паркуватися, спокійно запитувала мене, що робити в такій ситуації, щоб я вчилася сама ухвалювати рішення, ніколи не кричала — їй узагалі було дуже дивно, що попередній викладач це робив. Через нього я була дуже нервова й часто робила зайві рухи за кермом, але з нею це змінилося. Вона також запитувала в кінці, чи все мені сподобалося, чи зрозуміла я ту чи іншу ситуацію, чи є щось, чого б я хотіла ще навчитися. 

Я таки склала екзамен. На початку був страх, але він набагато зменшився з часом і досвідом. Зараз я досі їжджу, хоча й не дуже часто. 

Валерія

Я знала, що мені потрібно буде водити автомобіль. До того ж, усі мої колежанки по роботі також пішли, тому і я перестала відтягувати. 

Я собі уявила, що перше заняття буде десь на майданчику, ми будемо вчитися заводитися, паркуватися, зупинятися, перемикати передачі. Проте ні — ми були на вуличці у спальному районі й перші 25 хвилин вчилися там їздити. А потім інструктор сказав, що час трохи проїхатися й вивіз мене на одну з найбільших вулиць Львова з круговим перехрестям. 

Перед заняттям він сказав, що ніколи не кричить на своїх учнів, що він добре відчуває їх. Проте я одразу запанікувала, коли ми виїхали на Кільцеву, адже я не знала добре педалі та кидала машину зі сторони в сторону. Отож я вчепилася в кермо, а він почав на мене кричати.

Усе стало тільки гірше, коли на зелене світло я не могла завести машину, бо це була механіка, а інші почали сигналити. Він кричав на мене всю дорогу, а потім ще й вдарив по коліні. 

Інструктор кричав на мене всі уроки

Тоді я взагалі подумала, що це не для мене, але я не вмію відмовляти людям, і коли він запропонував зустрітися через два дні, то я погодилася. 

Він кричав на мене і всі наступні уроки, а мої пояснення, що я нічого не розумію й мені страшно, до нього не доходили. Отож я навчилася просто ігнорувати його крики заради власного спокою. Тоді він почав кричати за те, що я йому не відповідаю. Кожен урок був повторенням першого, просто з часом я навчилася краще відчувати машину, тому якісь зауваження відпали. Здавалося, він злився на мене тільки через те, що я прийшла вчитися до нього. 

Я була така пригнічена, така нажахана на уроках. Думала, що нічого не вмію й нічого не знаю, що я нездара. Проте це ж нормально — не вміти, коли ти тільки прийшла. Тільки я це зрозуміла набагато пізніше, а на той момент відчувала себе дуже дурною. 

Та ми з подругою говорили про це й домовилися доходити, бо не хотілось кидати, не хотілося здаватися так рано. Ми думали, що з нами щось не так, а не з інструктором — усі казали, що викладач буде сваритись, це така нормалізована практика. Отож ми відходили всі заняття та склали іспит. 

Досі відчуваю невпевненість у собі, бо іноді до мене досі долинають крики першого інструктора

Проте після цього я пішла ще в іншу автошколу, тому що мені її радили й тому, що я досі була дуже невпевнена у своєму відчутті машини. Це, звісно, був шок. Інструктор був дуже спокійний і замість того, щоб кричати, врівноважено казав: «А спробуймо наступного разу зробити ось так». Це дуже додавало віри в себе — що ти окей, що ти ще нічого, що помилятися нормально, тому що наступного разу ти зробиш краще. 

Я досі насправді не люблю їздити, це досі стрес, проте я таки їжджу. З часом стає легше, я звикла звертати увагу не тільки на те, що в мене погано виходить, а на те, що виходить добре. Проте я досі почуваюся невпевнено, бо іноді до мене досі долинають крики першого інструктора. 

Схожі записи

Як пишатися своєю професією та топ-7 порад для здоров’я жінки від ендокринологині

Активная позиция: 5 сайтов про мужской феминизм

Некороновані королеви