Коли мені кажуть що війна – це не жіноча справа, я завжди думаю про неї.
Віка (Вікторія Дворецька) керувала ротою у батальоні «Айдар». Рота – це трохи менше 100 людей. Різних, не завжди чемних, тверезих, готових копати бліндажі чи йти в атаку.
Віка має контузії. Віка має осколкове поранення. На початку війни Віка не мала військової освіти і була простим менеджером.
Вікина рота стояла не у відведенні. Під її керівництвом вони воювали рік під Оленівкою і 7 місяців на Світлодарській дузі.
Віка змогла десь переговорами, десь криком, десь власним прикладом змусити підлеглих гарно окопуватись і захищатись. Тому за її командування були бої, обстріли, включно з крупнокаліберною артилерією, були висування уперед але не було загиблих.
На війні Віка підірвала здоров’я і змушена була перевестись з бойової посади на штабну. Нещодавно вона народила дитину, після чого знову повернулась на службу.
Цим постом я хочу донести одне. Війна та армія – це не місце суто для чоловіків, як кухня – не суто для жінок. Це лише питання вибору. Віка свій зробила. І у нашій армії вона не одна.
Наша армія, на жаль, ще в полоні радянських стереотипів про те, що місце жінки не там, що жінки істеричні і ненадійні та можуть бути лише кухарками та медиками.
Смішне тут у тому, що у якраз у радянській армії під час другої світової жінки були і у тому числі займали бойові посади. Про армії західних країн немає сенсу навіть згадувати. Там жінки вже давно стали повноцінними бойовими одиницями без якихось поблажок через стать.
Люди бувають різні: є істеричні чоловіки, є спокійні жінки, є хоробрі та відчайдушні люди, є – навпаки. Це не про стать.
Дуже хочеться, щоб наша армія, в умовах кадрового голоду і бойових дій не втрачала надзвичайно потужний ресурс у вигляді сміливих і готових воювати жінок. Таких як, наприклад, Віка.
Віталій Дейнега, засновник фонду “Повернись живим”
Фото і текст: сторінка Віталія у Фейсбук. Публікується з дозволу автора
