— Коли я вийшла на перший ефір із маріупольськими дітьми, одна дівчинка заплакала і каже: «Юлія Олександрівна, у мене все-все згоріло. Я не маю ні рюкзачка, ні форми», — розповідає фітнес-тренерка з Маріуполя Юлія Ласкаржевська, яка з родиною знайшла прихисток у румунській Констанці.
15 березня вона вибралася з Маріуполя, а згодом переїхала до Румунії.
Юлія розповіла «Повазі» свою історію, як вони родиною з семи осіб разом рятувалися під обстрілами у Маріуполі, дивом вирвалися звідти і тепер починають життя спочатку в іншій країні.
Ми до останнього сиділи в Маріуполі, не вірили, що буде така біда
У Маріуполі Юлія 18 років пропрацювала у будинку дитячої та юнацької творчості.
— Там займалося понад тисячу дітей. Лише у моєму колективі танцювали 120 діток віком від 3 до 16 років. Тепер немає ні цього будинку, ні роботи. Дивіться, що з ним зробили окупанти, — каже жінка і показує відео зруйнованої вибухами будівлі.
Зараз Юлія працює вчителькою фізкультури в українській школі та фітнес-тренеркою у центрі для біженців у Констанці. А також намагається розпочати власну справу у новому місті — орендувала зал, де проводить заняття з танців для українських дітей. Не забуває і про своїх вихованців, із якими працювала у Маріуполі. Більшість із них повиїжджали у різні міста, і щойно почали виходити на зв’язок, Юлія взялася займатися з ними онлайн.
— Онлайн-навчання у нас було напрацьоване з часів карантину. У мене було багато груп, і зараз підключаються навіть діти з окупованих територій, які не змогли виїхати — з Мангуша та інших сіл поряд із Маріуполем. Діти з Маріуполя тільки час від часу надсилають мені відео, як вони танцюють. Іноді виходять на зв’язок в інстаграм, діляться спогадами, пишуть, що чекають на мене, — каже Юлія.
Читайте також: «Зараз це наше життя, але насправді воно не наше»: як українки створили освітній хаб у Бухаресті
Вона пригадує, що коли всі в перші дні йшли у сховище, то навіть не могли подумати, що станеться з містом.
— Ми до останнього сиділи в Маріуполі, до останнього не вірили, що буде така біда. А зараз, коли почалися обстріли по всій Україні, я дивлюся на це, і повторюється ситуація, яку ми вже пройшли. Відключають електропостачання, людей просять запастися павербанками, свічками, сірниками… Все це дуже страшно.
У бомбосховищі було понад тисячу людей
Перших п’ять днів після 24 лютого Юлія з родиною ховалися у бомбосховищі у фітнес-клубі, де працювала жінка.
— Там були старші по залу, складали списки, волонтери привозили їжу. А потім, коли в сховищі стало понад тисячу людей, і коли зникло світло, я зрозуміла, що можу загубити дитину, бо тут вже був натовп. І звідти ми перебралися до батьків.
Квартира батьків була розташована у більш віддаленому районі, а будинок оточений іншими багатоповерхівками, тому там було досить безпечно. Однак вибухи усі чули постійно.
— Бо у сховищі цього не було чути, і ми якось спокійніше все переносили, і діти були спокійніші, адже більше спілкувалися між собою, — каже Юлія.
Уся родина разом з батьками жила у квартирі на третьому поверсі. Там не було ні світла, ні води, ні газу, було дуже холодно. У підвал вирішили не йти.
Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters
— У підвалі просто не було чим дихати —- назбиралося дуже багато людей, які прийшли з сусідніх будинків. Адже спеціально облаштованих сховищ ніде не було. Ми на свій страх і ризик жили у квартирі, ховалися між поверхами, вибігали у двір до машини заряджати павербанки. Спостерігали за ними з вікна, а потім швиденько забирали. Їжу готували на багатті у дворі. На п’ятому поверсі ловив мобільний зв’язок. Ми виходили туди і таким чином перевіряли, якщо хтось із наших знайомих з’являвся у мережі, — значить ці люди вже виїхали.
На п’ятий день Юлії з чоловіком вдалося зв’язатися з друзями, які прорвалися і виїхали.
— Чоловік сказав, щоб я теж їхала. А я сама з дитиною не наважилася виїжджати. Думала: не дай Боже мене вб’ють чи схоплять, що буде з донькою?
Сусідів хоронили просто у дворі
Юлія розповідає, як виживали у ці страшні дні в Маріуполі.
— Води не було, тато ходив у підвал, зливав технічну воду з труб і під кінець ми вже її пили. Хлопці у дворі нарубали дров, зранку вставали, все це розпалювали, і так ми готували їсти. У нас було багато круп, трохи консерв, і це нас нас рятувало. На один вечір, приміром, готували рис із тушківкою, на другий — макарони. На третій день змішували разом те, що залишилося.
Над головою кожні п’ять хвилин пролітали літаки. Було дуже страшно, і небезпеки можна було чекати в будь-який момент.
— І кожного разу я бачила з вікна спалах, який пішов під землю — десь там. І тільки тепер розумію, що від нас Бог просто відвів цю біду, бо в цей момент кудись прилітало, гинули люди. І нас ніякий підвал не врятував би. Просто так склалося, що ми залишилися живими. Десь ти чуєш цей свист, воно летить, але ти не розумієш, звідки і де воно впаде.
Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім
Особливо складними були 4-5, 7-8 березня, каже Юлія. У ці дні були загиблі в будинку, де жила родина. Їм доводилося хоронити сусідів просто у дворі.
Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters
Жінка пригадує один випадок, який не забуде ніколи. Цього дня вони готували їсти і закінчилася олія. Юлія згадала, що у неї дома є олія і вирішила сходити туди з батьком.
— І ось ми пішли, взяли олію. Все було тихо. А коли поверталися назад, потрапили під обстріл. Ледве добігли до будинку, і коли підходили до двору, побачили на землі двох сусідів. Вони загинули від уламків. Ми так і похоронили їх у дворі. Було дуже складно поряд із могилами готувати їжу. Бо наше багаття було за три-чотири метри від поховань. І найстрашніше, що це все бачили діти.
Ми їхали, а навколо лунали вибухи
Юлія каже, що і її, і чоловікові батьки до останнього не хотіли виїжджати, говорили: «Ми залишаємося тут і все». Але коли сусідню вулицю почали бомбити, загорівся будинок. Люди бігли, хто в чому був, без речей. Тоді батьки погодилися їхати.
— І 15 березня ми виїхали: 7 людей трьома машинами. Ми їхали, а навколо лунали вибухи. Я навіть не змогла заїхати додому за речами. Але найголовніше, що я їхала не одна, так як ми планували раніше, а зі своїми найближчими, — говорить жінка.
Однак під час виїзду родина втратила зв’язок із рідним братом чоловіка Юлії. Він проживав іншому районі, який обстрілювали.
— Ми його шукали, не знали живий він чи ні. Мій чоловік намагався врятувати брата, але добратися туди було просто нереально, всюди стояв чорний дим. І ми виїхали з Маріуполя без брата, дуже переживали. На щастя, йому теж вдалося вибратися звідти.
Тиждень спали одягнуті, не могли зігрітися
Після того, як виснажена родина вирвалася з палаючого Маріуполя, прихисток знайшли в окупованому, але більш безпечному на той час Бердянську.
— Я зателефонувала своїй педагогам, які колись мене вчили, і вони поселили нас у квартиру. Принесли борщу, хліба. Це було неймовірно. Ми тиждень спали одягнуті, не могли роздягнутися, так нам було холодно. Згодом вчителі виїхали з міста і сказали, що у цій квартирі ми можемо жити, скільки потрібно. Але ми там пожили місяць, і не витримали того всього. Ліків не було, а батьки хворіють, і їм постійно потрібні препарати. Мобільного зв’язку практично не було. З продуктами була менша проблема, бо їх привозили з навколишніх сіл. А от бензин був у дефіциті. Щоб виїхати, треба було віддати 3-4 тис грн за 20 літрів.
Із Бердянська Юлія з сім’єю виїхали до Запоріжжя, а через тиждень переїхали у Білгород-Дністровський. Однак там була дуже висока оренда житла. Відтак родину запросили на місяць у Грузію, а звідти всі вже переїхали в Румунію.
— Тут я знайшла себе. Робота дуже допомагає і відволікає. Крім того, я працюю онлайн із маріупольськими дітьми, які роз’їхалися по різних містах України. І у вересні нам навіть вдалося зібратися у Києві на Вe active day. Ми показали танець, виступили у своїй категорії чірлідерів і перемогли! Діти були дуже щасливі, що вони нарешті зустрілися, — каже Юлія Ласкаржевська.
Євгенія Цебрій
фото надані Юлією Ласкаржевською
