Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Життя посеред життя: Ольга Карі про нову книгу, жінок і війну
Статтi

Життя посеред життя: Ольга Карі про нову книгу, жінок і війну

Ми мали зовсім інші плани — на тиждень, на місяць, на рік. Ми мали інше життя, буденне та плинне, підпорядковане настрою, змінам погоди чи закресленим рядкам тижневиків та записничків. Купували квитки до театрів і в подорожі, замовляли парфуми та весняні сукні, новенькі книжки і тістечка на вечерю… На світанку 24 лютого життю з парфумами і еклерами настав кінець під гупання ракетних вибухів та рокотіння систем ППО. Цитую фейсбук: то був перший день війни, що почалася ще вісім років тому і тривала вже три століття, — пише у передмові до своєї нової книги письменниця та журналістка Ольга Карі. 

Ольга Карі
Ольга Карі

Її книга «Життя посеред життя» від видавництва Yakaboo Publishing вийшла нещодавно і вже встигла отримати чимало відгуків серед читачок. 

У книзі з елементами щоденника, де письменниця описує власний досвід воєнних буднів у березневому Києві, українки впізнають себе. У історіях про борщі під виття сирен, про ночівлю у ванній із дітьми та котами, про парфуми у тривожній валізі і те, як лягали спати одягненими, пошуки продуктів у напівпорожніх крамницях та відкладене на потім життя.

«Повага» поспілкувалася із Ольгою Карі про те, як з’явилася нова книга, про її «калідорне життя» та «острівці безпеки», які рятують у цей складний час. 

Ти розумієш, що так, як було, вже не буде

Як для вас почалася війна? Яким був ранок 24 лютого? 

Я прокидаюся від гупання за вікном. Напружені котики, чоловік ще спить, а я сиджу в ліжку і не розумію, що мені робити. Вставати, будити чоловіка, збирати речі? Уся стрічка у повідомленнях: «Війна? Ви чули? Бомблять Київ, Дніпро». Пригадую, як зробила тоді найдурнішу, яка на мене, річ — у піжамі пішла на балкон, стою і дивлюся. Що я хотіла там побачити? 

І з того все закрутилося. Ти розумієш, що так, як було, вже не буде. Що починається новий етап нашого життя, що з ним робити — незрозуміло. Що купувати — незрозуміло. Виїжджати, не виїжджати? Бігти у сховище чи ні? Оскільки з нашими дещо асоціальними котиками в переносках іти кудись ховатися — це був найбільш крайній варіант, ми ховалися «на калідорі». І перші два місяці у нас було дуже «калідорне» життя. 

Взагалі це надзвичано важке завдання розбудити людину і одразу оглушити її новиною про війну…

Я розбудила чоловіка, і він спершу не повірив, подумав, що може мені щось здалося, може мені наснилося щось погане. Інша річ сказати батькам, які вже немолоді, які стільки пережили з совком, пережили важкі 90-ті. Наче тільки життя вирівнялося, і тут знову. Знаючи, що мама почне хвилюватися і в неї буде розпач, я вирішила зателефонувати татові, бо він такий — загартований. І в нього навіть не було здивування в голосі, коли я сказала, що Київ бомблять. Я: «Ви там біжіть, воду набирайте, до банкоматів сходіть». Він: «Добре, а ви по вулицях не шастайте, сидіть дома». Це такий улюблений батьків спосіб нас вберегти: не шастайте. 

Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім

Оцей стан емоційної підвішеності був страшнішим, ніж вибухи 24 лютого

Який досвід ви винесли з цього першого страшного дня повномасштабної війни? 

Я зараз записую багато інтерв’ю з жінками, розпитую їх спогади про 24 лютого і бачу, яка в багатьох реакція. Вони всміхаються, коли це згадують. І це, напевно, якийсь психологічний механізм захисту. Не те що з нездоровим сміхом, але ти вже можеш усміхнутися, згадуючи це. Тільки тому, що ми це вигребли. З огляду на те, що ми вже зараз знаємо про війну, то, звісно, готувалися б до неї інакше, починаючи із продуктів. 

Зараз я б напевно спершу взяла 50 кілограмів котячого корму, а вже потім їжі для себе. І другий момент, на що я дуже звертала увагу в магазинах — це засоби жіночої гігієни і все, що дотичне до місячних. Добрий день! Я Оля Карі, і я написала книгу про місячні («Хрестик або Дуже кривава книга» — ред.). Коли ти бачиш, як порожніють полиці з прокладками і немає жодних переспектив, що їх завезуть. Це було таке відчуття цивілізаційного краху. І це дуже тригерило, бо згадувалися 90-ті. Уже потім, на другий чи третій тиждень, я про це в книзі пишу, в LeSilpo почали завозити не ці дорогі і модні еко-прокладки, а якісь більш звичні і бюджетні — найбазовіші. 

Тому ось такі наче хаотичні думки, тебе штормить від прокладок до котячого корму, кави і якихось власних емоційних перетрубацій. Разом із тим на фоні гримить війна, батьки у Чернігові  не виходять на зв’язок. І це було страшніше, ніж вибухи 24 лютого — оцей стан емоційної підвішеності. І ти в цьому варишся і сподіваєшся, що ще трохи, і вийдеш на якийсь емоційний рівень, бо вже розумієш як реагувати на багато речей. 

Ольга Карі

Життя, виміряне розмірами коридора

Коли ви почали писати щоденник і як він переріс у книгу «Життя посеред життя»?

Десь на початку березня чи в останні дні лютого. Тоді не думала, що напишу книгу. Мені просто хотілося фіксувати ці моменти, оцю рутину. Зазвичай я свій список справ записую у окремий великий зошит. А тут всі справи на день, вибачте, звелися до того, щоб помитися, нагодувати котів, приготувати обід і все. Життя, виміряне розмірами коридору. Але я у фейсбуці подруги прочитала, як її шалено почало накривати оцим поламаним життям. І вона постановила, що вони всією родиною будуть дотримуватися рутини. Тоді почали відбуватися дивовижні речі, бо ти заспокоюєшся. Бо насправді рутина рятує. І я почала записувати ці маленькі справи: сходити в магазин, аптеку, овочевий кіоск, які не працювали цілий день, і куди треба було встигнути. Це писання мало терапевтичний ефект, бо фіксувала, що поруч є люди, що є життя. 

Читайте також: Леся Мудрак: Можу тижнями перебувати на самоті й не виходити з хати

Наприкінці березня я подумала: а чи не написати мені книгу? «Життя посеред життя» — це не на 100% щоденник. Книга навіть не побудована у формі щоденника. Там є лише одна глава, де я переписала березневий щоденник. Це більше враження, емоції. Мене найбільше вразило, що ми почали проживати або нові емоції або емоції на таких довколасвітових потужностях. 

Книга Ольги Карі «Життя посеред життя»
Книга Ольги Карі «Життя посеред життя»

Маленькі радощі — це амортизація стресу

«Винна, бо виїхала. Чи не виїхала. Зробила манікюр. Купила парфуми. А що війна вже закінчилася?» У книзі ви багато пишете про почуття провини і все, що «не на часі». Як із цим боротися?

Я для себе визначила, що маленькі радощі — це амортизація стресу. Ми не знаємо, кого що затригерить. Когось твоя червона помада, когось фото котика, квітів, морозива чи прогулянки у парку з песиком. Я собі так вирішила, що зараз такий час, якщо в моєму житті є якась маленька радість, я не мушу від неї відмовлятися, щоб не образити почуттів інших людей. Це як із маскою в літаку: одягнула на себе, а потім піклуєшся про інших. Може воно й пафосно звучить, але вибачте, це так працює. 

І я вважаю, що цей наратив, коли тобі весь час кажуть, що ти страждала недостатньо, краса не на часі, всі ці ваші парфуми-помади не на часі, ходити в ресторани та ти що? — із цим усім треба змиритися, це треба прийняти. 

Багато жінок поїхали і стали зрадницями в очах своїх друзів. Ті, що не поїхали, теж винні, бо «мама-зозуля дітей не врятувала, батьків не врятувала». Поїхала-повернулася — а навіщо було виїжджати взагалі? Тобто, що б не зробила жінка, вона чомусь завжди в усьому винна? І оцей наратив страждання, що жінка має страждати, щоб мати право на помаду, ялинку і якісь моменти радості та щастя, він мене дуже зачепив. 

На початку війни ми ще не знали, як на це реагувати, як із цим жити. А це множиться і постійно «прилітає» мені і моїм подругам, що як ти посміла радіти життю, ти не страждала, ти не сиділа в підвалі, а навіть якщо і сиділа, але щось же ж у тебе залишилося. От якщо вже повністю все втратила, от тоді так, тоді будемо співчувати. Я бачу таке знецінення жіночого досвіду під час війни. 

Коли відчуваєш підтримку посестер — це безцінно

Ми знаємо, яку надзвичайно потужну та цілющу силу має взаємна жіноча допомога і підтримка. Чому сестринство зараз вкрай важливе?

Це ключове. Я пригадую цей темний і страшний березень. Що мені допомагало крім рутини? Це те, що з першого дня оприявнилися свої. Свої подруги, свої люди, які писали щоранку і яким я писала, приміром, із питанням про те, як правильно заморозити вареники. І вони не ставали в позу і не казали: як це ти такого не знаєш? А навпаки розповідали. Підтримували і зверталися до мене по підтримку. І подруга, якій хотілося поплакати, могла звернутися до мене і зізнатися, що їй погано. А це теж дуже важко зізнатися, бо ж треба триматися, бо хто, як не я? Якщо я не буду триматися своєї «кукухи» і не буду всміхатися і робити світ кращим, хоча б для мого макрокосмосу родини, то це все. 

Читайте також: Глибини жіночого голоду у романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах»

І справді, якщо жінка не тримається, то все розпадається. Тому жінки мусили триматися, навіть якщо їм було дуже важко. І коли в таких умовах ти відчуваєш підтримку інших жінок — це безцінно. Я мабуть, не те що вдячна цій війні, а сприймаю як найпозитивніший досвід те, що я побачила, що маю дуже класних подруг. Що я маю своїх людей, своїх посестер, які розуміють, які підтримують. Яким я розповідаю, що пишу книжку про війну, а вони не кажуть: «Та що ти пишеш, іди волонтерити» або: «Тобі не соромно про себе думати, йди інших рятуй». Я вважаю, що сестринства має бути більше. Але те, як я вважаю, і що є насправді, — це дуже різні речі. 

Я вже почала писати нову книгу про жіночий досвід війни

Як не дати війні проковтнути себе? Які острівці безпеки посеред цього шторму життя є у вас?

Важливо розуміти, що війна так чи сяк у певний момент буде ковтати з головою і ти будеш прокидатися зранку з питанням, нащо я взагалі прокинулася. Головне — сприйняти це як етап, бо ти не можеш вистрибнути з цієї війни в якийсь паралельний простір або вдавати, що війна до тебе недотична. 

Для себе я визначила, що писати книжки — це те, що мене рятує. Раніше у мене між двома книжками мусив пройти період, я мала б відпочити хоча б пів року, мусила набратися десь сил, образів. А тут я написала «Життя посеред життя» і вже почала нову книгу про жіночий досвід війни.

В очах багатьох людей кожен із нас комусь щось із якогось дива завинив. Але треба зрозуміти, що не винні ті, хто виїхали, і не винні ті, хто лишилися. Тут нема винних, окрім Росії та колаборантів. Не винна твоя сусідка, твій чоловік, твоя подруга, людина в черзі. Винна Росія. Це треба прийняти як аксіому, і тоді вже легше, тоді ти менше гаркаєш на подружку, яка купила помаду, на людей, які сидять в кав’ярні і п’ють каву, бо як посміли. Коли ти розумієш, що винна не жертва, а винен агресор, він тебе скривдив, а не людина, яка сидить поруч. Тоді ти потрошку визираєш з цієї ями і починаєш збирати себе докупи.

Зараз я намагаюся повернути в своє життя читання. Ще з таких речей, які допомагають, щоб війна не проковтнула, не зжерла якусь стратегічно важливу частину себе — це допомога іншим. Добросусідство теж дуже тримає і не дає «поїхати дахом». Коли ти бачиш, що хтось тримається, то може й мені триматися. 

Поговорити, поплакати, пообійматися 

Перше, що ви зробите після перемоги?

Це питання я почула від японської волонтерки. І пригадую, як це ввігнало мене в ступор. Не тому, що я не знала, що зроблю найперше. А тому, що усвідомила, стільки цих речей, що вибрати «найнайпершішу» дуже важко. І потім ти розумієш, що не буде такого моменту, як 9 травня, коли підписали капітуляцію. Це буде довгий болючий процес, бо поки існує Росія, про остаточну перемогу важко говорити. Поки вони є, ми завжди в небезпеці. 

Але коли настане той момент, коли буде відчуття, що ми досягли потужних результатів і вже можна казати про маленький етап повернення до мирного життя, я думаю, що ми вийдемо на вулиці, як у Херсоні в день звільнення. Тоді всі танцювали, співали «Червону калину», незнайомі люди обіймалися, плакали. Мені здається, у нас це буде такий самий момент єднання. Звісно, хочеться до нього долучитися, і я думаю, що це буде найперше, що ми зробимо. 

Зараз ми всі разом тримаємося, як бородянська шафка

Друге найперше — я дуже хочу зібрати у себе дома всіх людей, з якими ми греблись у цій війні і допомагали одна одній. І якось нам треба буде глобально сісти разом і порефлексувати, поплакати, попити вина, пообійматися, і з’їсти найбільший київський торт! А ще у мене є паста і спагеті «Чумак», які я тримаю до перемоги. Бо заводу «Чумак» нема, але Херсон наш і все повернеться. Я думаю, якщо буде літо, то будуть обов’язково херсонські кавуни. 

Але насправді мене дуже бентежить те, що буде далі після перемоги. Бо є дуже багато ілюзій, що раптом ок і все стане добре. Але полізуть емоції. І зараз ми всі разом тримаємося, як бородянська шафка. Але після якогось моменту, що ми вже перемогли, війна не закінчується в часі, вона за інерцією триває. Хтось емоційно буде вигрібати, і жоден психолог, жодна посттравматична терапія не допомагатиме. Треба бути готовими, що ці люди будуть серед нас, і вони не завжди матимуть сили звертатися по допомогу, бо в нас досі є наратив «ти псих і це соромно». Нам буде чим займатися. 

В Україні життя ніколи не було легким, але саме тому ми такі класні і здатні зробити срач із нічого на рівному місці. Але так само здатні об’єднатися такою цеглиною, яка як вріже, то все. І це треба приймати, що ми такі, і що ми не змінимося тільки тому, що комусь захочеться, щоб ми змінилися. 

Євгенія Цебрій

Схожі записи

Кількість vs якість: наскільки ефективними були нардепки у перший рік каденції? 

Вирок Вайнштейну: чи можливий такий сценарій в Україні

ООН закликає ратифікувати Конвенцію проти насилля та харасменту