Повага
Книжкова полиця Статтi

Глибини жіночого голоду у романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах»

У роки незалежності активізувалося суспільне зацікавлення такими табуйованими раніше темами, як репресії на українських землях у ХХ столітті, Голокост, Голодомор та інші прояви масового геноциду. З’явилося чимало наукових розвідок і досліджень, також суттєво доповнюють академічний фактаж зворушливі записи свідків тих подій, інтерв’ю з людьми, які зуміли вижити, яких не подолав Великий Голод.

У художній літературі до нас повернулися «Жовтий князь» Василя Барки і «Марія» Уласа Самчука, щоби розповісти про трагедію 1932-1933 рр., донести правду про механізми організації штучного голоду, встановити певну хронологію подій, акцентуючи на передумовах і наслідках, на виконавцях і жертвах. Не тільки щоб розказати, як це було, а й викликати у читачів/читачок емпатичне прозріння, усвідомлення важливості цих сторінок історії, які ще й досі залишаються для нас настільки колючими на дотик, що ми воліємо їх оминати через інстинкт самозбереження, відмежовуючись від болю минулого, від воскресіння того болю, який ніде не зник з 30-х рр. ХХ століття, а тільки посилився нині, у 20-х рр. ХХІ століття. Бо це не сюжети про брак їжі, її суспільну нестачу, це сюжети стратегій позбавлення їжі з метою знищення нації.  

Жіночі досвіди Голодомору: чи тільки дискурс безсилля?

Як зазначає в одній зі своїх статей Оксана Кісь, «повсякденний досвід людей, які опинилися на охоплених голодом територіях, їхні практики пристосування, спротиву і виживання, а також вплив пережитої травми на подальше життя очевидців привертали порівняно мало уваги дослідників. Якщо діти – як жертви голоду – від самого початку потрапляли у поле зору учених, то жіноцтво тривалий час залишалося «невидимим» для істориків, а гендерні аспекти Голодомору не були предметом історико-антропологічних студій».

Погоджуся з історикинею, що проекції жіночого досвіду Голодомору – тема майже не розкрита ані в українському науковому просторі, ані на полі художнього письменства. Звісно, для меморіалізації подій Великого Голоду образ Жінки якнайбільш придатний: пам’ятники, де жінка на колінах у жалобі або жінка з трьома колосками в руках якнайочевидніше презентують тип Жінки-страдниці, уособлюючи цілу країну, матерів цієї країни, багатостраждальних Марій.  

Ще Оксана Кісь слушно зауважила, що в Україні звикли «ілюструвати жахи голодування насамперед моторошними розповідями про доведених до відчаю жінок та зображеннями виснажених жінок/дівчаток і матерів з умираючими дітьми. Таким чином у суспільній свідомості формується та закріплюється стійка дискурсивна асоціація поміж двома поняттями – жінка і жертва. Наслідком цього є тенденція дослідників розглядати жіночий досвід Голодомору переважно крізь призму страждань і втрат.

У результаті конструюється історичний образ жінки як головно жертви надзвичайних історичних обставин. Категорична віктимізація жіночого досвіду автоматично виключає саму можливість визнання та аналізу  різних проявів дієздатності жінок в умовах тотального голоду. Однобічний погляд на жінок як пасивних об’єктів історії є некоректним і несправедливим. Важливо вивчати жіночі гендерно-забарвлені стратегії виживання, дієві практики щоденного порятунку життя, форми активного і пасивного спротиву чи пристосування до надзвичайних обставин».   

Вона має вибір

Сучасна українська письменниця Таня П’янкова у своєму романі «Вік червоних мурах» (2022) якраз показує читачам жіночий досвід пристосування, спротиву і виживання у 1932-33 рр., зосередившись передусім на жіночих візіях трагедії (хай нам вибачить Свирид, але нарації Дусі і Солі таки виразніші в цьому тексті). Авторка пробує відійти від патріархального зображення жінки як пасивної (юнка Дуся за всяку (тут: дівочу) ціну йде визволяти брата Мироська), розгублено-покірної (Ганна краде з колгоспних ланів пшеничку дітям), нерішучої (та ж таки Ганна, що не піддається на залицяння і пропозиції Свирида), слабкої (сміливість Орини розповісти Свириду про сина) тощо.

Письменниця моделює ситуації вибору для своїх персонажок, при чому цей вибір тільки їхній, стихійно жіночий, часто відчайдушно-зрілий: Тамара стала коханкою Свирида, аби врятувати від недоїдання себе і кволу матір; Соля заопікувалася чужими дітьми, пам’ятаючи про втрату донечки Єви; Ганна забирає додому «випадкову» Мелашку, хоч скоро не буде мати чим годувати власних дітей.

Чоловіки теж роблять свій вибір, і тут Таня П’янкова показує духовну асиметрію жінок і чоловіків у романі: чоловіки тут – переважно користувачі, агресори, вбивці (чи не єдиний виняток – малий Миросько, що дорослішає від/завдяки (?!) голоду, як і юнка Явдошка). Свирид використовує Тамарине тіло для сексуальних втіх, Олексій використовує тіло Солі для самоактуалізації; Свирид хоче вбити власну ненароджену дитину, а вбиває чужих, знайдених під сільрадою. Олексій хоче вбити і чужих, і своїх, причому чинить фізичне, сексуальне, економічне, психологічне насильство – над усіма і над собою теж, адже морально деградує і стає ненависним для (колись коханої?!) дружини, яка чи не єдина у романі має/мала до нього якісь теплі почуття.

Їсти: фізично і символічно

Не буду зараз рефлексувати про дику правдивість (це свідчення неабиякої майстерності письменниці) окремих сцен: напр., сцен смерті, адже вмирають у романі фізично – від голодування, цілим селом, цілими родинами, коли людям пухнуть ноги й животи, а більше – таки душі – від завданих кривд) і ментально – гаснуть заживо (як жінка партійного функціонера Льоші, яку той відправляє «підлікуватися» у місцевий санаторій «Комсомолець»; як Свирид Сучок – іржавий гвинтик системи, слуга «загірних комун»; як прогнилий зі середини дерев’яний Тосько Лантушок, що збирає останки загиблих зі сільських шляхів на свої широкі вила, не відчуваючи ані трупного смороду, ані зойків умираючих, ані нестерпного запаху служника системи – від себе самого.

Таня П’янкова презентує у романі атрофію гуманізму в часи Великого Голоду: люди з’їдають людей не тільки фізично (як Ількова молодиця, засоливши тіло Мелашки у бочці), люди «з’їдають» людей символічно, ковтаючи й поглинаючи віру інших у щось святе і справжнє (як, до прикладу, затята комуністка Зіна Тузиха, що переконує дівчат лягати під шанованого товариша секретаря Олексія Башу, щоб врятувати своїх рідних і себе).

Жіночі голоси голоду

Голод – то окремий персонаж у романі, він стає супутником і співбесідником для жителів полтавського села Мачухи, він провокує і підбурює їх на злочини, він лякає і душить їх зовні, він формує і розкриває їх внутрішньо, їхні характери, світогляд, світосприйняття. Голод ґвалтує однаково і Дусю, і Солю, і Тамару, і Ганну – у різний спосіб стає спонукою підкоритися ґвалту, у різний спосіб змушує жінок стати перед ним на коліна. Голод принижує (Тамару) і пронизує своїм вістрям (Ганну), голод роздвоює (Свирида) і пігмеїзує (Олексія), голод опритомнює (Аріну) і додає сміливості для втечі (Соломії).

Голод як покарання

У тексті П’янкової голод дійсно багатоголосий, схожий на волання про порятунок (як зовсім не радісна пісня зморених дівчат на сцені сільського клубу) і водночас німий, безслівне прийняття свого відходу (як розтулені зимні вуста Ганни, коли з них випливають із кров’ю пшеничні зерна, які вона принесла в роті з колгоспу). Голод – то великий реформатор (для діячів партії, що хочуть провчити затятих куркулів) і деформатор (для селян, які ніколи не були цією «куркульнею», а тяжко працювала на своїй землі), підступний шантажист (для місцевих дівчат, що «продалися» за торбу з харчами, як рудоволоса Тамара, чи як однокласниця Дусі Люська) і маніпулятор (в особі Олексія), лицемірний каратель (як Свирид) і хтивий вербувальник (як Сава Туз).

Голод запліднює і виношує, голод народжує і кидає в рови немовлят. Голод оголює жіночі бажання і фобії, потреби й інстинкти, вони набувають нової тілесності і нової філософії у тексті. Можна говорити про різні художні версії проблеми жіночого голоду у цьому романі, про різну психосоматичну глибину цього голоду, різні його причини, стадії і наслідки для самих героїнь.   

Читайте також: «В українців дуже коротка суспільна пам’ять – як в акваріумної рибки» — Лія Достлєва

Голод Дусі – це втрачати землю під ногами, дивитися, як її тіло спухає, а мамине  – висихає, це немилосердно дорослішати («голод робить нас старими», ховати свої страхи («голод на всі замки замикає нам роти», відчувати, як «голод розростається у кожному з нас, наче бур’ян, витісняючи із серця любов до всього, що ми раніше любили, чи могли б полюбити», це віддавати свою найкращу вишиту сорочку, аби мама її обміняла на хліб, це вимушено віддаватися ворогу на липкому брудному дивані у сільраді й ненавидіти себе за це («жінкою називатися не хочу. Сама себе гиджуся», шукати і порпати, викопувати й виривати зі землі все, що можна їсти, спрагло чекати молодої трави і Великодня.

Дуся не тільки виростає у своєму голоді, вона стає зрілою в ньому, вишукуючи способи нагодувати себе і свою родину (везе бабине срібло у Полтаву, стоїть у черзі по олію, планує сіяти мамині зерна). Голод Дусі – це соромитися свого тіла і того, що зробили з ним вони, боги партії і комунізму, але залишатися духовно сильною:

«Спочатку пухнуть ноги […] терпнуть, дубіють, стають такі важкі та повні […] Шкіра на них усе тоншає, тоншає, жовкне, напинається, попід нею бродить собі якась жовта вода, і ти розганяєш її, гладиш рукою – намагаєшся виправити те, що вже сталося з тобою. Не з усією тобою – поки що тільки з твоїми ногами […] Далі тебе поволі розносить геть усю – од кінчиків пальців на ногах до маківки голови… Криючись од мами з Мироськом, на світанку, коли всі ще сплять, розглядаєш себе вже не з острахом – із жахом. Обмацуєш теплі нагі стегна, потім ховаєшся під одежу – не хочеш, аби бачили, аби знали, аби плакали… Досить тих плачів, тих жалів, тих голосінь…»     

Голод як самотність

Голод Солі – це теж втрачати землю рід ногами, тільки інакше, складніше: потерпати від надмірної ваги і самотності, дивитися, як тіло розпухає («Лише розпухаєш… Просто ти така, яка є, – не-знач-на, не-по-міт-на… Просто живеш. Просто їси. Щось заїдаєш… день нинішній, день учорашній», як ним керує одне-єдине бажання – їсти, не просто вдосталь, а побільше, аби забути(ся), зменшити тугу за померлою двомісячною донею Євою, тугу за чоловічою ласкою («його любов, його увага – як невеличкі порції їжі. Їх недостатньо, аби наїстися, але достатньо, щоб вижити».

Голод Солі – то її замкненість у стінах дому («мій світ чітко окреслений стінами нашого будинку», її розшарованість як особистості («шар за шаром ти обростаєш одежею – широка розлога капуста, – ховаєш під листям свою тверду серцевину», що носить за собою шлейф ПТСРу, неприйнятої втрати, невиговореного відчаю: «щоранку нова смерть приходить і будить мене, аби показати моїм очам порожню колиску». Єдина втіха для цієї жінки  – песик Філя, що замінює їй і дитину, і чоловіка, і друзів, і родину, метафорично заповнює порожнечу її втрати.

Читайте також: Уривок із книги Вахтанга Кіпіані «Країна жіночого роду»

Письменниця показує, як її героїня дедалі більше котиться у прірву безвиході, застрягає у минулому, відчуваючи відразу до себе самої: «Прислухаюся до себе, до голосу свого тіла, котрому треба ставати меншим. Розглядаю себе голу в дзеркалі – то страшно: біла молочна шкіра, ледь-ледь вкрита ніжним пушком, тугі залежні підшкірного жиру, великі й малі складки, котрі збирають піт… Я схожа на діжку з салом, між станом і стегнами різниці майже немає… Льоша не може на се дивитися. Певно, я його розумію. Сама не можу, але треба. Лікар каже щодня розглядати себе – шукати на тілі приємні зміни. Поки що моє тіло не змінилося – та сама жінка з тим самим тілом, котре я ненавиджу, котре ненавидить мене. Цікаво, хто з нас має ненависть більшу?»  

Голод інфантилізує і травмує дружину комуніста Льоші (сорок годин без їжі у лікувальних цілях доводить її до непритомності і психічного зриву), якого можна справедливо звинуватити у дискримінації і сексизмі щодо (не лише!) своєї дружини: то він рекомендує їй привести своє тіло у норму («Будєш апять как куколка!»), то бути для нього більш «інтєрєсной» («ґазєти вазьмі пачітай»).

Соля помічає:  «Спершу він вдало маскується: поспіхом обіймає, поспіхом цілує сухими губами – мов птах, що знічев’я клює у руку […] Він іще тримається – мужньо приховує свою огиду до тебе, до твого роздутого тіла, до твоїх масних, налитих жиром стегон, але дуже скоро здається – усе частіше одвертає погляд, усе частіше першим покидає ліжко на світанку, аби не бачити, як ти одягаєшся». Поступово Соля (як і Дуся) усвідомлює, що «повільно вмирає жінка всередині» неї, і все це з вини того самого кривдника – Олексія, руйнівника доль їх обох.     

Голод(и): врятуватися і вижити

Попри те, що Дуся і Соля – то різні жінки за віком, соціальним статусом, способом життя, та й зрештою, умовами, у яких кожна з них переживає свою голо(д/в)ну драму, їх об’єднує те, що вони таки знаходять у собі вітаїстичні сили, аби регенерувати власне «я», очистити(ся) від довколишнього бруду й духовного намулу, психологічно зцілитися, почати все заново.

Письменниця акцентує у романі на розмаїтості жіночого голоду і різній висоті больових порогів тих [жінок], які відчувають цей/ці голод(и) як нестачу – їжі й засобів до повноцінного існування, уваги і поваги, любові та свободи. Таня П’янкова сконструювала сильних героїнь, які переборюють у собі свій голод, опираються йому, відмежовуються від нього і врешті вириваються із його токсичних обіймів. Здається, чи не вперше в українській літературі поряд з колективним голодом постає голод індивідуальний й індивідуалізований, голод, що має виразне жіноче обличчя, голод, що має голос – жіночий, феміністичний.

Роксолана Жаркова

Схожі записи

Рівність у політиці: світовий досвід та ситуація в Україні

Феміністки

Чи є місце солдатам Джейн в українській армії?