— Ми мали зовсім інші плани — на тиждень, на місяць, на рік. Ми мали інше життя, буденне та плинне, підпорядковане настрою, змінам погоди чи закресленим рядкам тижневиків та записничків. Купували квитки до театрів і в подорожі, замовляли парфуми та весняні сукні, новенькі книжки і тістечка на вечерю… На світанку 24 лютого життю з парфумами і еклерами настав кінець під гупання ракетних вибухів та рокотіння систем ППО. Цитую фейсбук: то був перший день війни, що почалася ще вісім років тому і тривала вже три століття, — пише у передмові до своєї нової книги письменниця та журналістка Ольга Карі.
Її книга «Життя посеред життя» від видавництва Yakaboo Publishing вийшла нещодавно і вже встигла отримати чимало відгуків серед читачок.
У книзі з елементами щоденника, де письменниця описує власний досвід воєнних буднів у березневому Києві, українки впізнають себе. У історіях про борщі під виття сирен, про ночівлю у ванній із дітьми та котами, про парфуми у тривожній валізі і те, як лягали спати одягненими, пошуки продуктів у напівпорожніх крамницях та відкладене на потім життя.
«Повага» поспілкувалася із Ольгою Карі про те, як з’явилася нова книга, про її «калідорне життя» та «острівці безпеки», які рятують у цей складний час.
Ти розумієш, що так, як було, вже не буде
Як для вас почалася війна? Яким був ранок 24 лютого?
Я прокидаюся від гупання за вікном. Напружені котики, чоловік ще спить, а я сиджу в ліжку і не розумію, що мені робити. Вставати, будити чоловіка, збирати речі? Уся стрічка у повідомленнях: «Війна? Ви чули? Бомблять Київ, Дніпро». Пригадую, як зробила тоді найдурнішу, яка на мене, річ — у піжамі пішла на балкон, стою і дивлюся. Що я хотіла там побачити?
І з того все закрутилося. Ти розумієш, що так, як було, вже не буде. Що починається новий етап нашого життя, що з ним робити — незрозуміло. Що купувати — незрозуміло. Виїжджати, не виїжджати? Бігти у сховище чи ні? Оскільки з нашими дещо асоціальними котиками в переносках іти кудись ховатися — це був найбільш крайній варіант, ми ховалися «на калідорі». І перші два місяці у нас було дуже «калідорне» життя.
Взагалі це надзвичано важке завдання розбудити людину і одразу оглушити її новиною про війну…
Я розбудила чоловіка, і він спершу не повірив, подумав, що може мені щось здалося, може мені наснилося щось погане. Інша річ сказати батькам, які вже немолоді, які стільки пережили з совком, пережили важкі 90-ті. Наче тільки життя вирівнялося, і тут знову. Знаючи, що мама почне хвилюватися і в неї буде розпач, я вирішила зателефонувати татові, бо він такий — загартований. І в нього навіть не було здивування в голосі, коли я сказала, що Київ бомблять. Я: «Ви там біжіть, воду набирайте, до банкоматів сходіть». Він: «Добре, а ви по вулицях не шастайте, сидіть дома». Це такий улюблений батьків спосіб нас вберегти: не шастайте.
Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім
Оцей стан емоційної підвішеності був страшнішим, ніж вибухи 24 лютого
Який досвід ви винесли з цього першого страшного дня повномасштабної війни?
Я зараз записую багато інтерв’ю з жінками, розпитую їх спогади про 24 лютого і бачу, яка в багатьох реакція. Вони всміхаються, коли це згадують. І це, напевно, якийсь психологічний механізм захисту. Не те що з нездоровим сміхом, але ти вже можеш усміхнутися, згадуючи це. Тільки тому, що ми це вигребли. З огляду на те, що ми вже зараз знаємо про війну, то, звісно, готувалися б до неї інакше, починаючи із продуктів.
Зараз я б напевно спершу взяла 50 кілограмів котячого корму, а вже потім їжі для себе. І другий момент, на що я дуже звертала увагу в магазинах — це засоби жіночої гігієни і все, що дотичне до місячних. Добрий день! Я Оля Карі, і я написала книгу про місячні («Хрестик або Дуже кривава книга» — ред.). Коли ти бачиш, як порожніють полиці з прокладками і немає жодних переспектив, що їх завезуть. Це було таке відчуття цивілізаційного краху. І це дуже тригерило, бо згадувалися 90-ті. Уже потім, на другий чи третій тиждень, я про це в книзі пишу, в LeSilpo почали завозити не ці дорогі і модні еко-прокладки, а якісь більш звичні і бюджетні — найбазовіші.
Тому ось такі наче хаотичні думки, тебе штормить від прокладок до котячого корму, кави і якихось власних емоційних перетрубацій. Разом із тим на фоні гримить війна, батьки у Чернігові не виходять на зв’язок. І це було страшніше, ніж вибухи 24 лютого — оцей стан емоційної підвішеності. І ти в цьому варишся і сподіваєшся, що ще трохи, і вийдеш на якийсь емоційний рівень, бо вже розумієш як реагувати на багато речей.
Життя, виміряне розмірами коридора
Коли ви почали писати щоденник і як він переріс у книгу «Життя посеред життя»?
Десь на початку березня чи в останні дні лютого. Тоді не думала, що напишу книгу. Мені просто хотілося фіксувати ці моменти, оцю рутину. Зазвичай я свій список справ записую у окремий великий зошит. А тут всі справи на день, вибачте, звелися до того, щоб помитися, нагодувати котів, приготувати обід і все. Життя, виміряне розмірами коридору. Але я у фейсбуці подруги прочитала, як її шалено почало накривати оцим поламаним життям. І вона постановила, що вони всією родиною будуть дотримуватися рутини. Тоді почали відбуватися дивовижні речі, бо ти заспокоюєшся. Бо насправді рутина рятує. І я почала записувати ці маленькі справи: сходити в магазин, аптеку, овочевий кіоск, які не працювали цілий день, і куди треба було встигнути. Це писання мало терапевтичний ефект, бо фіксувала, що поруч є люди, що є життя.
Читайте також: Леся Мудрак: Можу тижнями перебувати на самоті й не виходити з хати
Наприкінці березня я подумала: а чи не написати мені книгу? «Життя посеред життя» — це не на 100% щоденник. Книга навіть не побудована у формі щоденника. Там є лише одна глава, де я переписала березневий щоденник. Це більше враження, емоції. Мене найбільше вразило, що ми почали проживати або нові емоції або емоції на таких довколасвітових потужностях.
Маленькі радощі — це амортизація стресу
«Винна, бо виїхала. Чи не виїхала. Зробила манікюр. Купила парфуми. А що війна вже закінчилася?» У книзі ви багато пишете про почуття провини і все, що «не на часі». Як із цим боротися?
Я для себе визначила, що маленькі радощі — це амортизація стресу. Ми не знаємо, кого що затригерить. Когось твоя червона помада, когось фото котика, квітів, морозива чи прогулянки у парку з песиком. Я собі так вирішила, що зараз такий час, якщо в моєму житті є якась маленька радість, я не мушу від неї відмовлятися, щоб не образити почуттів інших людей. Це як із маскою в літаку: одягнула на себе, а потім піклуєшся про інших. Може воно й пафосно звучить, але вибачте, це так працює.
І я вважаю, що цей наратив, коли тобі весь час кажуть, що ти страждала недостатньо, краса не на часі, всі ці ваші парфуми-помади не на часі, ходити в ресторани та ти що? — із цим усім треба змиритися, це треба прийняти.
Багато жінок поїхали і стали зрадницями в очах своїх друзів. Ті, що не поїхали, теж винні, бо «мама-зозуля дітей не врятувала, батьків не врятувала». Поїхала-повернулася — а навіщо було виїжджати взагалі? Тобто, що б не зробила жінка, вона чомусь завжди в усьому винна? І оцей наратив страждання, що жінка має страждати, щоб мати право на помаду, ялинку і якісь моменти радості та щастя, він мене дуже зачепив.
На початку війни ми ще не знали, як на це реагувати, як із цим жити. А це множиться і постійно «прилітає» мені і моїм подругам, що як ти посміла радіти життю, ти не страждала, ти не сиділа в підвалі, а навіть якщо і сиділа, але щось же ж у тебе залишилося. От якщо вже повністю все втратила, от тоді так, тоді будемо співчувати. Я бачу таке знецінення жіночого досвіду під час війни.
Коли відчуваєш підтримку посестер — це безцінно
Ми знаємо, яку надзвичайно потужну та цілющу силу має взаємна жіноча допомога і підтримка. Чому сестринство зараз вкрай важливе?
Це ключове. Я пригадую цей темний і страшний березень. Що мені допомагало крім рутини? Це те, що з першого дня оприявнилися свої. Свої подруги, свої люди, які писали щоранку і яким я писала, приміром, із питанням про те, як правильно заморозити вареники. І вони не ставали в позу і не казали: як це ти такого не знаєш? А навпаки розповідали. Підтримували і зверталися до мене по підтримку. І подруга, якій хотілося поплакати, могла звернутися до мене і зізнатися, що їй погано. А це теж дуже важко зізнатися, бо ж треба триматися, бо хто, як не я? Якщо я не буду триматися своєї «кукухи» і не буду всміхатися і робити світ кращим, хоча б для мого макрокосмосу родини, то це все.
Читайте також: Глибини жіночого голоду у романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах»
І справді, якщо жінка не тримається, то все розпадається. Тому жінки мусили триматися, навіть якщо їм було дуже важко. І коли в таких умовах ти відчуваєш підтримку інших жінок — це безцінно. Я мабуть, не те що вдячна цій війні, а сприймаю як найпозитивніший досвід те, що я побачила, що маю дуже класних подруг. Що я маю своїх людей, своїх посестер, які розуміють, які підтримують. Яким я розповідаю, що пишу книжку про війну, а вони не кажуть: «Та що ти пишеш, іди волонтерити» або: «Тобі не соромно про себе думати, йди інших рятуй». Я вважаю, що сестринства має бути більше. Але те, як я вважаю, і що є насправді, — це дуже різні речі.
Я вже почала писати нову книгу про жіночий досвід війни
Як не дати війні проковтнути себе? Які острівці безпеки посеред цього шторму життя є у вас?
Важливо розуміти, що війна так чи сяк у певний момент буде ковтати з головою і ти будеш прокидатися зранку з питанням, нащо я взагалі прокинулася. Головне — сприйняти це як етап, бо ти не можеш вистрибнути з цієї війни в якийсь паралельний простір або вдавати, що війна до тебе недотична.
Для себе я визначила, що писати книжки — це те, що мене рятує. Раніше у мене між двома книжками мусив пройти період, я мала б відпочити хоча б пів року, мусила набратися десь сил, образів. А тут я написала «Життя посеред життя» і вже почала нову книгу про жіночий досвід війни.
В очах багатьох людей кожен із нас комусь щось із якогось дива завинив. Але треба зрозуміти, що не винні ті, хто виїхали, і не винні ті, хто лишилися. Тут нема винних, окрім Росії та колаборантів. Не винна твоя сусідка, твій чоловік, твоя подруга, людина в черзі. Винна Росія. Це треба прийняти як аксіому, і тоді вже легше, тоді ти менше гаркаєш на подружку, яка купила помаду, на людей, які сидять в кав’ярні і п’ють каву, бо як посміли. Коли ти розумієш, що винна не жертва, а винен агресор, він тебе скривдив, а не людина, яка сидить поруч. Тоді ти потрошку визираєш з цієї ями і починаєш збирати себе докупи.
Зараз я намагаюся повернути в своє життя читання. Ще з таких речей, які допомагають, щоб війна не проковтнула, не зжерла якусь стратегічно важливу частину себе — це допомога іншим. Добросусідство теж дуже тримає і не дає «поїхати дахом». Коли ти бачиш, що хтось тримається, то може й мені триматися.
Поговорити, поплакати, пообійматися
Перше, що ви зробите після перемоги?
Це питання я почула від японської волонтерки. І пригадую, як це ввігнало мене в ступор. Не тому, що я не знала, що зроблю найперше. А тому, що усвідомила, стільки цих речей, що вибрати «найнайпершішу» дуже важко. І потім ти розумієш, що не буде такого моменту, як 9 травня, коли підписали капітуляцію. Це буде довгий болючий процес, бо поки існує Росія, про остаточну перемогу важко говорити. Поки вони є, ми завжди в небезпеці.
Але коли настане той момент, коли буде відчуття, що ми досягли потужних результатів і вже можна казати про маленький етап повернення до мирного життя, я думаю, що ми вийдемо на вулиці, як у Херсоні в день звільнення. Тоді всі танцювали, співали «Червону калину», незнайомі люди обіймалися, плакали. Мені здається, у нас це буде такий самий момент єднання. Звісно, хочеться до нього долучитися, і я думаю, що це буде найперше, що ми зробимо.
Зараз ми всі разом тримаємося, як бородянська шафка
Друге найперше — я дуже хочу зібрати у себе дома всіх людей, з якими ми греблись у цій війні і допомагали одна одній. І якось нам треба буде глобально сісти разом і порефлексувати, поплакати, попити вина, пообійматися, і з’їсти найбільший київський торт! А ще у мене є паста і спагеті «Чумак», які я тримаю до перемоги. Бо заводу «Чумак» нема, але Херсон наш і все повернеться. Я думаю, якщо буде літо, то будуть обов’язково херсонські кавуни.
Але насправді мене дуже бентежить те, що буде далі після перемоги. Бо є дуже багато ілюзій, що раптом ок і все стане добре. Але полізуть емоції. І зараз ми всі разом тримаємося, як бородянська шафка. Але після якогось моменту, що ми вже перемогли, війна не закінчується в часі, вона за інерцією триває. Хтось емоційно буде вигрібати, і жоден психолог, жодна посттравматична терапія не допомагатиме. Треба бути готовими, що ці люди будуть серед нас, і вони не завжди матимуть сили звертатися по допомогу, бо в нас досі є наратив «ти псих і це соромно». Нам буде чим займатися.
В Україні життя ніколи не було легким, але саме тому ми такі класні і здатні зробити срач із нічого на рівному місці. Але так само здатні об’єднатися такою цеглиною, яка як вріже, то все. І це треба приймати, що ми такі, і що ми не змінимося тільки тому, що комусь захочеться, щоб ми змінилися.
Євгенія Цебрій
