Цьогоріч в Україні вперше відзначають День захисників і захисниць. І військовослужбовиці вважають це справді великим досягненням, бо така назва свята робить їх видимими.
«Це визнання від держави багато означає, адже це про те, що наш внесок також вагомий. І я сподіваюся, що потихеньку це ставатиме звичним, а сексизму буде все менше», — говорить виконавча директорка й заступниця голови «Жіночого ветеранського руху» Катерина Приймак.
Наразі в ЗСУ служать 32 тисячі 270 жінок. Близько 3,5 тисяч із них перебувають у районі проведення ООС. Зміна назви офіційного свята для них важлива, але цей крок не вирішує багатьох проблем, які виникають просто тому, що вони жінки.
Сексуальні домагання, неналежне надання медичної допомоги на передовій, бар’єри для кар’єрного зростання, непристосована під жіночу фігуру форма та бронежилети, відсутність білизни, а донедавна ще й заборонені професії.
Про проблеми жінок, які служать у війську, «Повага» розпитувала ветеранок та представниць адвокаційних кампаній, які представляють інтереси військовослужбовиць.
«Підвищили» до начальниці польової лазні
Керівниця ветеранського відділу фонду «Повернись живим» Вікторія Дворецька, яка 4 роки відслужила на передовій, у документах мала записану зовсім не ту посаду, яка відповідала дійсності.
«На початку війни мене призначили старшою діловодкою, хоча насправді я служила в розвідці. А потім підвищили до молодшої сержантки й дали посаду начальниці польової лазні. У наказах Збройних сил був перелік жіночих посад, і їх було дуже мало. На бойові посади жінок призначати було заборонено. Згодом почалася адвокаційна кампанія «Невидимого батальйону», ми почали добиватися розширення цього переліку. Зараз обмежень для жінок фактично немає», — розповідає Дворецька.
Очільниця «Жіночого ветеранського руху» Андріана Арехта, яка служила на передовій у 2014-2015 роках, за документами була начальницею швейного цеху з ремонту та пошиву речового майна, тобто швачкою. А насправді брала участь у бойових діях як штурмовичка.
«У 2018 році змінилося законодавство, і жінки-військові добилися відкриття 63 бойових посад», — каже вона.
«Та ви всі там коханки на передовій»
Вікторія Дворецька зазначає, що особисто не стикалася з особливими проблемами під час служби, однак помічала багато стереотипів щодо жінок-військових.
«Я служила на рівні з чоловіками, командувала підрозділом, де були лише чоловіки, і в мене проблем виникало. Я більше бачу проблему у сприйнятті суспільством жінки-військової. Є багато стереотипів навколо професії. Приміром, військова — це нібито частіше за все чиясь коханка. І така проблема справді є в деяких містах, але це не означає, що всі військовослужбовиці заслуговують на таке ставлення до себе», — наголошує Вікторія Дворецька.
За її словами, через стереотипи дуже часто в суспільстві не сприймають жінок на війні.
«Є багато людей радянської «закалки», які побачивши жінку, яка повернулася з війни, можуть їй сказати: «Та ви всі там коханки на передовій». Ці стереотипи досі залишаються для нас неприємною проблемою. Нещодавно під невинним постом у соцмережі про представлення мене на новій роботі мені почали писати: «Жінка повинна бути вдома й займатися дітьми, а хто з твоєю донькою буде?» І це нічого, що в мене взагалі-то син. Стереотипи є, і вони нікуди не зникли», — каже ветеранка.
Сексуальні домагання: те, про що переважно мовчать
На цю тему рідко говорять, а тим більше виносять на загал. Однак сексуальні домагання щодо жінок, які служать у війську, є, і цього не можна замовчувати. Хоча зазвичай жінки не готові про це розповідати чи кудись скаржитися, їм неприємно це згадувати, або ж просто бояться. Адже продовжують служити й не хочуть мати проблем, зазнавати дискримінації чи втратити роботу. Тому на офіційному рівні цієї проблеми практично не існує.
Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні досліджувала команда проєкту «Невидимий батальйон». Спочатку провели онлайн-анкетування, розмістивши анкети на сторінках «Невидимого батальйону», фонду «Без броні» і проєкту «Повернись живим».
«Ми отримали 175 відповідей, де респондентки повідомили про випадки сексуальних домагань у війську. Однак на запитання, чи комусь про це розповідали, вони відповідали, що нікому. Також через ці анкети ми запрошували жінок до глибинних інтерв’ю. І знайшлися ті, хто залишили свої контакти й погодилися поспілкуватися. Ми говорили і з чоловіками, які були свідками домагань. До речі, чоловіки теж могли бути постраждалими від таких ситуацій, але жоден чоловік говорити про таке не захотів. Проте ми припускаємо, що ця проблематика також існує в розрізі одностатевих домагань. Але якщо жінки ще готові говорити анонімно, то чоловіки переважно мовчать», — каже співавторка дослідження сексуальних домагань у військовій сфері в Україні Ганна Гриценко.
Є гаряча лінія, однак вона не анонімна
За словами Ганни Гриценко, жінки розповідали різні історії, коли кривдниками були або командири, або товариші по службі, рівні за статусом.
«Часто трапляється таке, що хтось невдало пожартував чи сказав щось сексистське, а коли його попросили вибачитися, то вибачився, але навіть не зрозумів, за що саме. Бувають випадки зґвалтування з фізичним насильством, причому неодноразово. Одна респондентка розповідала, що товариш по службі її примусово цілував».
Ці ситуації об’єднує те, що жінки переважно не мають механізмів запобігань та протидії насильству, зазначає Ганна Гриценко.
«Ми розробляємо алгоритми, щоб якось це змінити. Бо зараз є гаряча лінія ЗСУ чи Нацгвардії, на яку теоретично можна зателефонувати й поскаржитися, однак вона не анонімна. Тому інформація про те, хто скаржиться й на кого, потрапляє до командування. Зрозуміло, що далі жінку можуть звільнити, дискримінувати чи це може мати інші неприємні наслідки. Тобто ця система працює так, що жінки не дуже готові туди звертатися. Вони не хочуть розголосу, проблем із кар’єрним просуванням, а часом просто звільняються», — пояснює дослідниця.
«Жінки в армії для сексу»?
Також жінки скаржаться на низький рівень культури, обізнаності в гендерних питаннях. Що є багато старших людей із великим досвідом служби в радянській армії, де жінок узагалі не було, які прямо кажуть, що «жінки в армії для сексу». Немає культури поведінки, розуміння гендерної рівності. Чоловіки просто не розуміють, що вони зробили щось не так, і їм ніхто не пояснив, що так не можна.
«Після виходу дослідження ми розробили курс на «Прометеусі» — «Гендерна рівність та протидія сексуальним домаганням у військовій сфері». Там пояснюємо, що таке гендерна рівність, чому вона потрібна, що таке сексуальні домагання, насильство. Курс призначений як для чоловіків і жінок, які служать, так і для людей, які цікавляться цією темою», — додає Ганна Гриценко.
Окрім того, «Інститут гендерних програм» разом із ветеранами та ветеранками проєкту Veteranius за підтримки фонду «Східна Європа» розробив чат-бот «Додаток для протидії сексуальному насиллю», який запустили на сайті «Невидимий батальйон». Використовуючи його, військовослужбовці та військовослужбовиці зможуть анонімно та безкоштовно отримати інформаційну, психологічну та юридичну допомогу в разі вчинення сексуальних домагань. Адже наші захисники та захисниці не повинні воювати на два фронти — з агресором зовні та насильством усередині.
Наразі три жінки-військовослужбовиці заговорили публічно про сексуальні домагання. Лейтенантака Валерія Сікал розповіла, що її домагався командир військової частини. Підполковниця Збройних сил України Ольга Деркач заявила, що зазнала сексуальних домагань на службі від її керівника, обласного військового комісара. А військова медикиня Ірина Базикіна стала жертвою зґвалтування бойового командира.
Парадно-польова форма — це обов’язкові спідниця і взуття на підборах
Ще одна болюча проблема — це форма та взуття. Чого вартий тільки скандал напередодні Дня Незалежності, коли Міноборони вирішило зробити окрему «коробку» (групу) курсанток, які маршируватимуть у туфлях на підборах. Таке рішення, на думку військовослужбовиць, було просто знущальним. Адже марширування у взутті на підборах шкідливе для здоров’я.
«Після розголосу туфлі на підборах замінили на зручні. Але проблема в тому, що парадно-польова форма не змінювалася ще з часів Радянського союзу — це обов’язкові спідниця і взуття на підборах. Чомусь вище керівництво бачить жінок так. Ми не раз хотіли поспілкуватися з цього приводу з Міноборони, внести свої рекомендації. На жаль, із вищим керівництвом у нас узагалі немає комунікації. Є з середньою ланкою управління, але вони нічого не вирішують», — каже Андріана Арехта.
Білизну ще розробляють, а форму доводиться вшивати
«Жіночий-ветеранський рух» також опікується матеріально-технічним забезпеченням військовослужбовиць. Адже сьогодні немає ані жіночої білизни, ані форми, ані взуття, зазначає Андріана Арехта. Тобто є, але ці речі гендерно-нейтральні, вони не підходять до жіночої тілобудови.
«Я вже не кажу про бронежилети. Тільки зараз Нацгвардія почала тестувати бронежилет, який підходить під фізіологічні параметри жінки. Він, по-перше, має бути легкий і для чоловіків, і для жінок. А по-друге, має бути підлаштований під жіночу фігуру, як у західних арміях. Щодо білизни, то є розроблений варіант у трьох кольорах, його тестують. Але наскільки я знаю, цієї білизни ще не дали на забезпечення, а лише розробили дизайн. Є указ на сайті Міноборони, є технічні характеристики. На наш погляд, ця білизна непогана», — говорить ветеранка.
За її словами, у соцмережах уже виставляли фото з рожевою білизною, хоча насправді в технічній карті цього кольору немає. Натомість є пісочний, чорний та оливковий.
«Якщо починати, то можна з цього варіанту. А потім уже вдосконалювати в сенсі тканини, дослухаючись до рекомендацій жінок. До речі, разом із комплектом військової форми, яку видають і чоловікам, і жінкам, є білизна, але лише чоловіча. Тож жінки досі іноді ходять у чоловічих трусах. Не кажу вже про те, що й форму доводиться вшивати, адже часто вона зовсім не підходить жінкам за розміром», — констатує Арехта.
Гінекологів на пунктах дислокації немає
В армії немає гендерночутливого медичного забезпечення. Цю проблему також намагається вирішувати «Жіночий ветеранський рух».
«У нас ніхто не зважає на те, що жінки чи чоловіки, служачи в таких жахливих умовах, можуть мати проблеми зі здоров’ям. Наприклад, порушення репродуктивної функції. Адже через службу є багато випадків безпліддя серед військових. Нерідко жінка чи чоловік просять командира відправити їх у медичний госпіталь чи до військового медика, щоб їм дали лікарняний, та переважно отримують відмови. Аргумент керівництва такий: «Ти прийшов чи прийшла служити — не скаржся». А потім починаються ускладнення, хронічні цистити, які призводять до тяжких наслідків. Тому безпліддя і у жінок, і в чоловіків виникає саме через те, що вони вчасно не пролікувалися. Ми ж усі розуміємо, які це умови праці: на морозі, в калюжах, коли гігієнічні можливості не найкращі. Щодо гінекологів, то на пунктах дислокації їх просто немає. А декларація з сімейним лікарем може бути підписана за тисячу кілометрів від місця дислокації. Тож отримати меддопомогу просто ніде», — розповідає Арехта.
Щоб змінити цю ситуацію, «Жіночий ветеранський рух» планує надавати рекомендації Міноборони та Генштабу ЗСУ.
«Усі дані, починаючи від кількості захворювань до кількості медикаментів, які повинні бути в медика на передовій, — це підпадає під гриф секретності. Ми вивчали досвід НАТО й побачили, що військовим видають і контрацептиви, і тести на вагітність, і препарати, які запобігають гормональним збоям під час несення важкої служби. У нас такого немає. Будемо вносити рекомендації для того, щоб цю ситуацію змінювати, бо насправді проблеми є і в жінок, і в чоловіків», — зазначає Андріана Арехта.
Найвищі посади — не для жінок?
Попри те, що законодавство створює рівні умови служби для чоловіків та жінок у ЗСУ, лише невелика кількість жінок отримують офіцерське звання, і ще менша — вище офіцерське звання. Згідно з даними, які «Повага» отримала від Збройних сил України, нині на керівних посадах перебуває 471 військовослужбовиця.
Бар’єри кар’єрного зростання, з якими стикаються жінки під час служби в Збройних Силах України, досліджувала у своїй дипломній роботі в Київській школі економіки Катерина Приймак.
«Станом на 2020 рік я побачила, що лише 1,8% жінок мали молодші офіцерські знання, 0,4% старші. Це від загальної кількості тих, хто служить в армії (чоловіків і жінок). Ці цифри дуже яскраво свідчать про те, що справді жінок на високих посадах дуже мало. Їхня кількість збільшується, проте станом на грудень 2020 року жінок-полковниць було всього 87. Знайти дані для порівняння, скільки чоловіків-полковників, дуже важко. Конкретної цифри ніхто не називає, бо це секретні дані. Натомість про кількість жінок говорять, ці дані не треба приховувати», — каже Катерина Приймак.
У війську для жінок відкрито більшість посад. Однак нерідко досі залишаються недоступними роботи з вибухонебезпечними предметами, водолазні роботи, пожежогасіння, роботи в підводних човнах і кораблях, а також окремі посади в підрозділах спецпризначення, йдеться у дослідженні Катерини Приймак.
Генералка в ЗСУ «аж» одна
У ЗСУ довго не було жодної генералки, тоді як інші силові структури (МВС та СБУ) надали такі звання кільком жінкам. Зрештою в серпні цього року вперше в історії України представниця ЗСУ таки отримала генеральське звання. Тетяна Остащенко стала бригадною генералкою й отримала посаду командувачки Медичних сил ЗСУ.
Такий стан речей дозволяє припустити, що жінки мають певні бар’єри кар’єрного зростання, які не є структурними та законодавчими. Відтак можна констатувати, що упередження щодо жінок заважають їхній професійній реалізації у Збройних силах України.
«Досліджуючи цю тему, я зрозуміла, що бар’єри кар’єрного зростання і в чоловіків, і в жінок приблизно однакові. Але звичайно те, що стосується жінок, посилене сексизмом. І хоча наші опоненти можуть апелювати до того, що для жінок доступна більшість бойових посад, але ж цей закон тільки 2018 року вступив у дію, а до того жінки все одно служили», — зазначає Катерина Приймак.
2014 року вона служила в добровольчому батальйоні парамедиком у бригаді госпітальєрів. Пригадує, що нерідко деяким жінкам доводилося доводити, що вони чогось варті.
«У мене особисто таких проблем не було. Хоча одного разу, коли я була командиркою групи, ми їхали за пораненим у Піски, які були під обстрілами. І наш керівник намагався залишити мене в мендупкті, щоб я не виконувала своєї роботи, аргументуючи це тим, що там небезпечно. Я сказала, що у нас так не прийнято. Було не те що неприємно, а навіть смішно», — зазначає Катерина Приймак.
Євгенія Цебрій
