Редакторка сайту «Кавун.Сіті» Євгенія Вірлич чотири місяці перебувала в окупованому Херсоні. Попри всі складнощі й небезпеку в умовах війни, її видання публікувало новини. Про роботу сайту в окупації, порушення прав жінок та дивовижну історію порятунку журналістки — далі в матеріалі.
У повномасштабне вторгнення не вірили
Війна застала Євгенію, її чоловіка та батьків у Херсоні. Попри те, що в місті ще з початку січня ширилися чутки про повномасштабне вторгнення, журналістка та її сім’я чогось глобального не очікували.
«Ситуація загострилася після 20-го лютого, зростала інформаційна напруга. Тривожна валізка в нас з’явилася 22-го. Ми зібрали документи про всяк випадок. Я бачила, що таке анексія Криму, і розуміла: якщо речі зібрані, це мінус дві години часу. Ми подумали про «переноску» для котика, якщо доведеться бігти тощо. 23-го сиділи й пили вино з друзями. Рано-вранці треба було їхати до Генічеська висвітлювати тамтешню сесію. 24-го мало бути засідання в Генічеську, 25-го — у Херсоні. Жодного з них не скасовували. Тобто депутати нічого не переносили, повідомлень не було. І 24-го зранку чоловік поїхав до Генічеська, але повернувся. І поки я шукала, хто зможе за гроші попрацювати в цьому місті, то побачила, що там уже стріляють», — розповідає журналістка.
24 лютого міський голова Херсона провів брифінг щодо оголошення воєнного стану. Уже тоді місто почали обстрілювати. За словами Євгенії, міська влада була постійно на зв’язку. 25 квітня росіяни вигнали їх із приміщення міської ради, проте влада все одно працювала. Очільник Херсона Ігор Колихаєв і його команда залишалися на місці, аж поки міський голова не потрапив у полон 28 червня.
Облдержадміністрація та облрада теж дали брифінг близько 24-25 лютого, а потім просто зникли. Жодної комунікації ні з очільниками, ні з їхніми пресцентрами не було, як і публічних розпоряджень та роз’яснень, що робити. Деяку інформацію журналісти брали в керівників сусідніх регіонів.
Залишати місто було вкрай небезпечно, бо росіяни оскаженіли, адже їх не зустріли хлібом-сіллю
«У перші дні війни в місті панувала паніка. Ми навіть не думали виїжджати, бо не маємо власних автівок. Нас пропонували забрати, але ми боялися через наші імена: і за себе, і підставити когось, із ким їхатимемо в одній машині. Черги на виїзд були шалені, не було палива. Більш-менш організований виїзд налагодився через два місяці. На початку повномасштабної війни він коштував 12-16 тисяч гривень за людину, а пізніше вже 6-7 тисяч гривень», — говорить редакторка «Кавун.Сіті».
За словами журналістки, залишати місто було вкрай небезпечно, бо спершу росіяни оскаженіли, адже їх не зустріли хлібом-сіллю, як вони того очікували. Тож окупанти могли хаотично стріляти по автівках тощо. «Зелених» коридорів не було. Безкоштовний виїзд обласна влада організувала лише наприкінці серпня, але не гарантувала безпеки.
Читайте також: Збройних справ слюсарка: як це — шліфувати деталі й вести блог про відеоігри
Робота сайту в умовах окупації
До початку війни редакція «Кавун.Сіті» складалася з трьох основних працівників: Євгенії, яка була редакторкою, двох журналістів та її чоловіка, який завжди був у курсі всіх новин і міг допомогти.
«Ми одразу домовилися, що журналісти можуть їхати, куди вони забажають, а я спробую посприяти, чим зможу. Нам дуже допомогла Спілка журналістів України, оплативши їхні виїзди. Я сказала, що прийму абсолютно спокійно, якщо вони бояться і взагалі нічого не писатимуть. Колеги не відмовилися писати. Єдине — у нас не було якихось єдиних стратегій, що і як подаємо. Ми підсилили «Телеграм», бо це єдине джерело новин, яке зручно читати, навіть якщо дуже поганий зв’язок», – говорить Євгенія.
Коли в березні в Херсоні почалися мітинги, редакція «Кавун.Сіті» оголосила в телеграм-каналі, що фотографій із таких заходів не буде. Журналісти розуміли, що це може бути небезпечно як для них, так і для протестантів.
«У нас було дуже мало фото- та відеоконтенту. Здебільшого знімки були від наших читачів, інколи ми робили перепости своїх колег. Траплялися конфлікти з підписниками через це. І навіть із колегами. До того часу, поки не почали красти людей просто з мітингів. Тому ми не давали світлин із людьми, а якщо й публікували, то з закритими обличчями», — каже Євгенія Вірлич.
31 травня зв’язок зник остаточно — до деокупації
Уперше інтернет-покриття в Херсоні дуже погіршилося 5 березня, у день першого мітингу.
«Ми дуже злякались, але був мобільний зв’язок, на SMS вистачало. Ми попередили своїх колег і друзів на вільній території, що живі й у нас «упав» зв’язок. Але SMS проходили. Потім усе відновилося. До 30 квітня був український зв’язок, хоча окупанти забрали обладнання операторів мобільного й інтернет-зв’язку на місцях. Вони дісталися до вишок й отримали контроль над ними. 30 квітня зв’язок зник повністю на п’ять днів. Тобто навіть SMS уже було неможливо надіслати. Потім відновився, а вже 31 травня зник остаточно — до деокупації», — розповідає журналістка.
Із червня херсонським медійникам довелося перейти на зв’язок російських мобільних операторів.
«У мене була й моя картка, і російська, кілька телефонів. Це журналістська «паранойка». Якось на тренінгу НСЖУ я давала інформацію, що допомогло мені в окупації. У журналіста завжди має бути запасний телефон. Він може зіграти роль роутера тощо. У нас російська SIM-картка стояла на запасному смартфоні, у якому не відбувалося нічого такого, що могло б нас дискредитувати. І був телефон, на якому стояли українські «Телеграм» і «Вайбер». У таких випадках треба завжди долучатися до груп волонтерів-айтівців. Вони ділилися програмами VPN, які не блокувала Росія. Ми довго сиділи на «Протоні», згодом окупанти його заблокували, пізніше нам дарували доступ до VPN. Усі дроти — по дві-три штуки, вони вам згодяться», — каже Євгенія.
Виходила в одязі, якого ніхто не бачив, намагалася змінювати ходу, контролювала кожен свій крок
На думку Євгенії Вірлич, рятівною для неї з чоловіком стала історія, що вони виїхали до Польщі. Деякий час окупанти були переконані, що журналістів «Кавун.Сіті» немає в місті.
«Перші два місяці повномасштабної війни всі думали, що ми за кордоном. За моєю сторінкою нескладно визначити, що я люблю Польщу. У січні ми з чоловіком вирішили відзначити дні народження, які в нас поруч, поїздкою в мою улюблену країну. Про те, що ми туди поїхали, знало багато людей, бо ми сфотографували паспорти в аеропорту тощо. Коли повернулися, не встигли опублікувати фотографій звідти за іншою роботою. Окрім того, привезли одягу, який там на розпродажах придбали. Тобто два основні моменти: ми не викладали світлин і ніхто нас не бачив у новому вбранні. Це зіграло важливу роль», — каже редакторка «Кавун. Сіті».
Востаннє публічно Євгенія та її чоловік з’являлися в місті 25 лютого. Відтоді вони вирішили не відвідувати мітинги й інші заходи в Херсоні, але працювали далі.
Із дому Євгенія виходила в одязі, якого ніхто не бачив. Намагалася змінювати ходу, контролювала кожен свій крок. Медійниця розуміла, що ворогам буде нескладно їх знайти, адже ФОП зареєстрований на її адресу.
«5 березня в нас вирвали лічильник на сходовій клітці. Ми здогадуємося, хто це зробив, бо ця людина написала ввечері чоловіку. Ми жодним чином не зреагували, і нас це дуже врятувало, бо не виказали себе. Тобто таким чином вони перевіряли, вдома ми чи ні. І вже зранку наступного дня з’явилася плітка, що ми виїхали. За коментарями я зрозуміла, що це справа рук поплічників колаборантів. Ми писали новини далі, і це дещо розв’язало мені руки, бо всі думали, що я за кордоном», — розповідає Євгенія Вірлич.
Протягом двох місяців редакція «Кавун.Сіті» публікувала у своєму телеграм-каналі довідкові матеріали, які теоретично можна писати, перебуваючи в Польщі. Відсутність оригінальних фотографій теж підтверджувала легенду про відсутність медійників. Здебільшого в телеграм-каналі сайту публікували інформацію, які аптеки працюють у місті, про об’єкти, які обстріляли, де бачили мінні розтяжки, де можна купити хліб, овочі тощо. Не припиняли комунікувати з міською радою.
«Коли з 30 квітня на 1 травня зовсім зник зв’язок, я вийшла на вулицю. Попри те, що змінила колір волосся й заплела його, щоб не було видно кучерів, я надягла хусточку від сонця й окуляри, — і «спалилася». Зрозуміла, що мене міг побачити один із колаборантів Олег Грушко. Швидше за все, так і сталося. 9 травня в полон потрапив хлопець, який мені надсилав фотографії, хоча я й просила не робити цього, бо це дуже небезпечно», — каже Євгенія Вірлич.
Раптом що — тривожні рюкзаки зібрані, кота — у «переноску» і стрибаємо
13 травня по Євгенію та її чоловіка приїжджали. Того дня журналістка пила з подругою каву біля свого будинку. Побачила, як під’їхала чорна машина і з неї вийшли двоє чоловіків, схожих на працівників ФСБ.
«Вони сказали «Здравствуйте». «Здравствуйте», — відповіла я автоматично. Вони розвернулися й пішли до мого під’їзду. Мали власний магнітний ключ. Я встигла зателефонувати чоловіку і сказати, щоб не відчиняв двері, бо там ФСБ. У нас був заготовлений план Б. Ми живемо порівняно невисоко, на третьому поверсі. А внизу — дах дитячої клініки. Ми знали: раптом що — тривожні рюкзаки зібрані, кота — у «переноску» і стрибаємо», — розповідає медійниця.
За словами Євгенії, росіяни здебільшого не оточували будинки, а стукали в двері. Вони запитали в сусідів, чи там подружжя. І отримали відповідь: «Близько двох місяців уже не бачили», і це їх урятувало теж.
«Із 13 травня ми змінили три локації, адже мали ключі від кількох квартир. Знайомі виїжджали й казали: «Можете жити не лише ви, а й люди, яким довіряєте». В окупації в тебе мислення параноїка, людини, яка постійно слухає: розрізняєш звуки, коли біжать і тупотять діти, а коли це берці, — каже журналістка. — Коли ми перебували на черговій локації, на третьому поверсі, я почула, що російською в сусідки запитали: «А ви не видели здесь такую Вирлич?» Тобто нас шукали».
Якби не колаборанти, не було б окупації
Кількісно могло здатися, що колаборантів у Херсоні багато, але чимало було й проукраїнського населення, резюмує Євгенія Вірлич.
«Жодна людина, яка пішла на співпрацю, мене взагалі не здивувала. Ідентифікатором своїх відразу стала українська мова. Я не думала, що в нас так швидко перейдуть на українську. Для мене ця мова рідна. Мій дідусь — один із лідерів місцевого осередку Народного руху України й активіст товариства «Меморіал» із 80-х. У нашій родині періодично звучало і «Слава Україні!», і пісні про Сагайдачного. Улюблена пісня дідуся була «Ніч яка місячна…», — розповідає медійниця. — Для мене важливим маркером стало те, що вчителі російської переходили на українську. Це розчулювало до сліз. Приємно також було, що з 60 директорів і директорок шкіл міста лише одиниці пішли на співпрацю з колаборантами».
Загравання з росіянами зазвичай закінчувалося зґвалтуваннями
«У нас був дуже сумний і показовий випадок, що пояснює різницю мислення між тими, хто залишився в окупації, і тими, хто виїхав. Адже в окупованому місті ти маєш зовсім інше сприйняття реальності. Якось в одній із груп фейсбуку на 30 тисяч людей одна з активних учасниць написала історію про те, які дівчата молодці, що звабили військових росіян й привели їх на обумовлену хату, де тих порізали наші партизани. І я бачу це повідомлення й розумію, що його вже багато прочитали й таким чином дівчат наражають на небезпеку. Звісно, там були люди, які не втрималися й теж написали: «Що ти робиш? Так не можна писати», — говорить редакторка «Кавун.Сіті».
За словами Євгенії, після того росіяни почали прискіпливіше ставитися до місцевих жінок, читати їхню переписку тощо. Загроза жінкам була постійно, як і чоловікам.
Журналістка зазначає, що для жінки в окупації було небезпечно носити коротку спідницю, яскраво фарбуватися, мати почуття гумору. Загравання з росіянами зазвичай закінчувалося зґвалтуваннями.
«Місцевий Департамент охорони здоров’я звітує, що, попри війну, у нас народжуються діти. Але я запитала в однієї з працівниць лікарні, чи збільшилася кількість дітей, від яких відмовилися, і відповідь була ствердна. Дівчата народжували й відмовлялися від дітей, бо вони — від зґвалтування. Пішли постраждалі до поліції чи ні, — це риторичне запитання, бо з поліцією в нас «особливі» стосунки», — резюмує медійниця.
За словами Євгенії, зовнішні показники для окупантів не мали особливого значення. Але мати привабливий вигляд було небезпечніше.
«Моя знайома вирішила відправити свою доньку до Одеси, бо вона дуже складно переживала вибухи й окупацію загалом. Донька, як заведено казати, мала «модельну зовнішність». І подруга дуже боялася, що росіяни можуть узяти її в полон чи зґвалтувати. Тож подруга змусила доньку не фарбуватися та вдягти старий одяг. Дівчині вдалося виїхати, і зараз вона живе в Одесі, — каже редакторка «Кавун.Сіті». — Якщо ж говорити про вид зайнятості, вчителька й журналістка — це професії, про які не можна було зізнаватися окупантам».
Світ мене ловив і не впіймав
Євгенії Вірлич та її чоловіку вдалося залишити окуповане місто 9 липня. До того вони ретельно шукали й перевіряли інформацію в телеграм-каналах, як безпечніше їхати: власною автівкою чи автобусом тощо.
«Були знайомі, які виїжджали й ділилися з нами інформацією. Треба мати довірених осіб, бажано не в окупації, яким ви розповісте, із ким їдете, номер телефона та автобуса, щоб у разі чого знали, де вас шукати. Нам дали контакти водія, який вивозив, але з ним якось не склалося. Ми останньої миті знайшли в телеграм-каналі автобус, про який було багато добрих відгуків, подали заявку, домовилися, забрали з собою друга, по якого через три дні прийшло ФСБ у Херсоні», — говорить журналістка.
Медійникам пощастило виїхати за день, декому на блокпостах доводилося стояти по 3-7 днів. Коли вони готувалися до виїзду, розуміли, що треба вигадати якусь легенду, адже називати реальну професію було небезпечно. Виїжджали з підробленими документами. Збиралися прямувати через Запорізьку область, блокпост був у Василівці.
«Із 40 блокпостів на 28 щось запитували і щось шукали. Тобто кожен крок треба було продумати: що лежить у валізі, що говоритимеш. Вчили напам’ять, де народилися та зареєстровані. Я планувала представитися бібліотекаркою, а чоловік — електриком, і розповісти, що працюємо в одній бібліотеці», — розповідає Євгенія Вірлич.
Читайте також: Анастасія Блищик: Я не знала, що в українській армії не шиють форму на дівчат
Коли виїжджали, бачили обабіч дуже багато згорілих автівок, покинутих автобусів.
«Блокпости «кадирівців» були найбільш дикими. Вони могли попросити жінок роздягнутися. А в колоні в черзі подекуди було від 10 до 100 транспортних одиниць. Стоїть уся колона й бачить, що відбувається. Це так принизливо!» — обурюється медійниця.
За словами Євгенії, разюча відмінність відчувалася в поведінці військових на російських та українських блокпостах. Коли люди з окупованого міста побачили український прапор, не могли стримати сліз. «Світ мене ловив і не впіймав» — перше повідомлення з цитатою улюбленого Сковороди, яке Євгенія надіслала вже з мирної території своїм друзям.
Про повернення додому мріють, але поки не наважуються
Спочатку медійники поїхали до Запоріжжя. Там вони перебували протягом п’яти днів. Однією з причин, чому затрималися в цьому місті, стало те, що в окупації Євгенія дуже поранила палець. Викликати «швидку» в Херсоні було небезпечно, тож удома вона знезаразила рану, а вже на вільній території звернулася до лікаря.
«Далі ми планували їхати вглиб Заходу України через Київ. Грантодавці нас забезпечили технікою. Ми виїжджали без обладнання, воно залишилося в Херсоні, але все збереглося й зараз уже з нами. У столиці зупинилися в товариша й вирішили тут залишитися», — розповідає медійниця.
Зараз редакція «Кавун. Сіті» працює в повному складі. Євгенія та її чоловік — зі столиці. Решта журналістів — дистанційно. Редакторка сайту охоче розповідає свою історію про життя в окупації й припускає, що вона може комусь урятувати життя.
Будинок Євгенії Вірлич у Херсоні досі підтоплений після підривання Каховської ГЕС.
«Вода не дісталася до нашої квартири, бо вона розташована на третьому поверсі. Вода залишається на рівні другого, але наслідки жахливі. Це і пліснява, і сморід», — розповідає Євгенія.
У Херсоні залишаються батьки й друзі медійниці. Журналістка радіє, що в її місті не пройшов «кримський сценарій», і вірить, що Херсон втримається, втім коли зможе повернутися додому, прогнозувати не береться.
«Я для себе повернення туди поки що не бачу, бо там залишилося багато російської навали, прихильників «русского мира». І мені, і чоловікові неодноразово погрожували, надходили листи на редакційну пошту», — каже медійниця.
Наталка Сіробаб
