Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Людмила Гусейнова про сексуальне насильство в неволі: Роздягали, змушували митися і справляти природні потреби під камерами спостереження
Статтi

Людмила Гусейнова про сексуальне насильство в неволі: Роздягали, змушували митися і справляти природні потреби під камерами спостереження

Людмила Гусейнова
Людмила Гусейнова

Людмила Гусейнова провела в полоні 3 роки і 13 днів. Звільнена 17 жовтня 2022 року. Людмила — громадянка України, мешканка окупованого Новоазовська, громадська уповноважена з прав дитини в окремих районах Донецької області. Після початку бойових дій у 2014 році допомагала дітям із Новоазовського інтернату й регулярно збирала для них гуманітарну допомогу.

Бойовики заарештували Людмилу в жовтні 2019 за «обвинуваченням у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі та закликах до повалення державної влади «ДНР». За даними правозахисників, вона провела 40 днів у секретній тюрмі «Ізоляція». Потім жінку утримували в Донецькому СІЗО. 2021 року Людмилі Гусейновій присудили Національну правозахисну премію. Нині вона працює директоркою з комунікацій в організації «SEMA Україна».

SEMA Ukraine — це спільнота, що об’єднує жінок, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з війною, під час російсько-українського збройного конфлікту, але зуміли трансформувати свій травматичний досвід у посттравматичне зростання. Так говорять про себе жінки, які об’єдналися в організацію ще 2019 року, до повномасштабного вторгнення росіян, але на п’ятому році від початку збройної російської агресії. В Україні SEMA існує як частина всесвітньої глобальної світової мережі SEMA NETWORK, заснованої міжнародною організацією «Фонд доктора Деніса Муквеге». Наразі SEMA Ukraine об’єднує кілька десятків жінок, які пережили сексуальне насильство.

Читайте також: Куди звертатися постраждалим від сексуального насильства — поради адвокатки

Сексуальне насильство, пов’язане з війною — це форма гендерно зумовленого насильства, що включає зґвалтування й погрози зґвалтуванням, сексуальне рабство, примус до проституції, примусову вагітність, примусовий аборт, примусову стерилізацію, примусовий шлюб, примусове роздягання, тортури з залученням статевих органів, примус спостерігати за такими діями щодо інших людей. Таке насильство буває щодо чоловіків і жінок, дівчат і хлопців, дітей, літніх людей і загалом не залежить ні від віку, ні від статі. Кривдник здійснює таке насильство з метою встановлення чи демонстрації влади й через безкарність. Зазвичай кривдниками є люди зі зброєю, представники незаконних збройних формувань. У російсько-українській війні це кадрові військові РФ, росгвардійці, російські спецслужби, представники пенітенціарної системи, а також десятків різних проросійських збройних формувань, які породила російська агресія.

Не жертви й не постраждалі, а жінки, які вціліли

Розкажіть про вашу організацію й жінок у ній.

Цього року ми зареєстувалися офіційно й вирішили виходити на більш високий рівень, щоб вирішувати не тільки свої особисті проблеми, а й допомагати державі, іншим організаціям, міжнародним структурам зрозуміти, що це за проблема — сексуальне насильство, пов’язане з війною, що переживають жінки, які потреби вони мають. Наша організація об’єднує саме жінок, які пережили сексуальне насильство, які були в полоні або на окупованих чи вже деокупованих територіях. Я категорично заперечую, що жінки, які пережили сексуальне насильство, —  це жертви. Це не так. Вони навіть не постраждалі. Це — жінки, які вціліли.

Те, що з ними сталося — злочин. Жінки не завжди це усвідомлюють. Ми звикли, що зґвалтування — це, вибачте, проникнення в організм жінки. А сексуальне насильство, пов’язане з війною, яке наші жінки переживають під час окупації або під час полону — це примусове роздягання, коли їх торкаються, охороняють і обшукують лише чоловіки. Це коли жінкам погрожують сексуальним насильством, коли їх примушують дивитися на те, як це насильство твориться щодо інших людей. Це також сексуальне насильство, пов’язане з війною, це також сексуальний злочин щодо людини. На жаль, жінки, які це переживають, часто не усвідомлюють, що це злочин.

Люди вважають, що якщо таке сталося в житті жінки, то винна тільки вона

У цьому напрямку мені хочеться, щоб більше говорили членкині нашої організації, які це пережили. Розповідали про це і своїм прикладом показували, що це можливо пережити. Що це не сором, що нам нема чого стидатися й боятися. Що треба про це розповідати. Обов’язково треба, щоб вимагати покарання тих, хто це робив із нами.

Але інший бік медалі в тому, що наше суспільство ставиться до таких випадків ще по-радянськи. Люди вважають, що якщо таке сталося в житті жінки, то винна тільки вона. На жаль, досі немає нормального цивілізованого ставлення, коли злочинець — це той, хто це зробив. І все, крапка. Немає більше нікого винного, окрім нього. Жінка в цьому не винна.

На жаль, сексуальне насильство, пов’язане з війною, стається не тільки з жінками, але й із чоловіками. Втім, людина, яка пережила це, не винна. Її змусили. А були такі випадки, і я тому свідок у полоні, коли жінок примушували це робити й шантажували. Шантажували можливістю почути своїх дітей або побачити їх. Ще шантажували уявним вибором: або ти будеш скалічена і вони все одно з тобою це зроблять, або ти це зробиш «добровільно».  Насправді ти не маєш вибору. А жінки, які ще залишаються в полоні, на жаль, вважають, що вони в цьому винні, що це їхня провина.

Людмила Гусейнова
Людмила Гусейнова

Сексуальне насильство як воєнний злочин

У суспільстві є певна стигма і табуйованість теми. З одного боку, сексуальне насильство, пов’язане з війною замовчують.  Із іншого боку, коли жінки починають відкрито говорити, то вони стикаються з булінгом і неприйняттям.

Так, на жаль, це так. Одна з цілей нашої організації — донести до жінок, які пережили це й досі бояться про це казати, показати їм своїм прикладом, що немає чого боятися, і допомогти їм вимагати покарання злочинців. Інша ціль, я про це завжди кажу в інтерв’ю, — щоб суспільство сприймало це як один зі злочинів Росії проти громадян України. І я кажу про жінок, бо я сама пережила й бачила те, що відбувалося з жінками в полоні.

Суспільство має усвідомлювати, що це воєнний злочин, що таким чином росіяни намагаються подавити будь-який спротив.

Я зараз кажу про цивільних людей, про людей, які не брали в руки зброю, а просто чинили спротив, як могли. Хтось не скорився, хтось там надавав інформацію нашим спецслужбам щодо того, що коїться на окупованих територіях, хтось просто залишився громадянином України і доносив цю позицію оточенню в окупації. І за це все вони були покарані. Їм не тільки обмежили свободу, але ще й катували і ґвалтували. Так, я вже згадувала, що сексуальне насильство, пов’язане з війною — це не тільки пряме проникнення в тіло чоловіка чи жінки. Це також і примусове приниження, примусове роздягання на очах у багатьох чоловіків. Це ще й постійні погрози, і ти розумієш, що ти в неволі і з тобою можуть зробити в будь-яку мить будь-що. Це постійно відбувається в місцях незаконного утримання цивільних.

Я думаю, що після повномасштабного вторгнення все ж таки наше суспільство почало усвідомлювати, що як би страшно й цинічно це не звучало, але це може статися будь із ким, у будь-який час. Коли все починалося 2014 року, про це взагалі мовчали. Не було навіть таких повідомлень і усвідомлення цього, і бажання з будь-якого боку про це розповідати і якось допомагати людям, які пережили сексуальне насильство. Але зараз, коли це набуло таких масштабів, що мовчати вже не можна, люди, які це пережили, почали вчитися про це говорити, а суспільство почало навчатися це хоч якось сприймати. І держава почала навчатися якось із цим працювати. Делікатно, дуже обережно ставитися до таких випадків. Водночас до цивілізованого ставлення нам ще, на жаль, дуже далеко.

Про це мовчати не можна

Ви кажете, що в держави є прогрес у роботі зі звільненими з полону, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з війною. А що тут ще варто було б змінити?

Я хочу сказати, що так, як нас зустріли, — це був початок навчання і для держави, і для нас самих. Бо коли ти звільняєшся, ти навіть не усвідомлюєш злочину в тому, що з тобою робили в полоні. І це не лише про обмеження свободи, а те, як тебе роздягали, за тобою спостерігали 24/7, ці камери спостереження, ти мала митися і справляти будь-які природні потреби під цією камерою, і за тобою наглядали лише чоловіки.

І багато іншого. Те, як дівчат виводили з тієї камери, а ти все бачиш або чуєш. І ти в той момент не думаєш, що це злочин. Після звільнення ти думаєш тільки про те, що ти вільна і що все страшне залишилося позаду. Але потім приходять спогади. І я тут дуже вдячна Ірині Довгань і громадському об’єднанню «SEMA Україна». На першому тренінгу десь через півтора місяця після звільнення ми були в Карпатах кілька днів. Із нами працювали фахівці з інших громадських організацій, які вже давно цим займаються, були запрошені психологи. Тоді я усвідомила, що це був злочин, що про це мовчати не можна, бо це залишиться в тобі на все життя і ти з цим сама не впораєшся. Що потрібна допомога. Я бачу, який прогрес є за ці сім місяців. Я бачу прогрес у роботі психологів. Звісно, не всім усе вдається. Звісно, не так усе гарно, як має бути, але прогрес є.

Я дуже хотіла передати свій досвід і допомогти наступній звільненій групі жінок

Я бачу прогрес навіть у роботі працівників прокуратури. Бо коли до нас у перший тиждень приїхали, про щось питали, то ми також не усвідомлювали, навіщо це і як воно далі буде. І нащо всі ці запитання, про що треба розказати. Ти сама собі вирішуєш, про що не треба згадувати. Але я зараз бачу, як вони також працюють із фахівцями, ті ж працівники прокуратури. Вони навіть до нас приходять і в нас питають, як краще робити, як обережніше підходити до вцілілих. Я бачу прогрес. Я дуже хотіла передати свій досвід і допомогти наступній звільненій групі жінок. Сподіваюся, що вже на іншому рівні їх зустрічатимуть працівники прокуратури і психологи.

Щодо чоловіків, які пережили сексуальне насильство, справді немає і близько такого рівня усвідомлення й відкритості. Але тут проблема, мабуть, і в тому, що самі чоловіки не можуть про це сказати. В них більше внутрішніх заборон. На жаль, у цьому напрямку мало хто працює. Я думаю, що той, хто почне таку роботу, зробить велике діло, щоб ми до цього почали ставитися з розумінням, і з терпінням, і з повагою.

Людмила Гусейнова
Людмила Гусейнова

Не можна примушувати жінку по сто разів повторювати свою історію в усіх інстанціях

А ще я хочу сказати — не можна примушувати жінку по сто разів повторювати свою історію в усіх інстанціях. Такого розуміння немає зараз, систему ще тільки намагаються створити. А має бути якась соціальна структура або соціальний працівник, відповідальний за одну жінку, яку йому дають під опіку. І він (вона) має її супроводжувати від початку до кінця. На жаль, зараз це не розроблено. Є багато організацій і державних, і недержавних, які намагаються допомогти жінкам. Але це первинна допомога, як вони самі кажуть. Тобто ти звернулася, якесь питання «порішали», щось зробили, потім у тебе виникає інше питання, також щось «порішали», зробили. Але щоразу ти звертаєшся в різні структури, тобі треба заново все переживати, заново все розповідати.  Тож я вважаю, що має бути одна людина, призначена відразу, щойно ти звертаєшся. І цій людині ти маєш усе розповісти, вона разом із тобою має визначити перелік проблем. І ця людина має право або від твого імені там, де твоя присутність не обов’язкова, звертатися з якимись запитами, або за якимись довідками. Або разом із тобою ходити, якщо ти маєш бути присутня, при поновленні документів, і замість тебе коротко надавати інформацію,

Людмила Гусейнова
Людмила Гусейнова

Читайте також: «Жіночі камери» в Херсоні: російські військові били українок і катували їх струмом

Проблема в тому, що вціліла жінка не має по сто разів це переживати в своєму житті й бачити ці погляди. Не треба навіть, щоб тебе жаліли. А таке є – до тебе ставляться з жалістю. Жінці потрібне рівне професійне ставлення. Так само з лікарями. Я вважаю, що вціліла людина має один раз розповісти сімейному лікарю або психологу свою біду, і має бути якась спеціальна позначка про те, що така людина пережила сексуальне насильство, пов’язане з війною. Ця позначка має бути в електронній амбулаторній картці, щоб будь-який лікар іншого напрямку, хірург або дерматолог, побачивши цю мітку в електронній картці, не ставив зайвих запитань, якщо це не потрібно для лікування.

Ми вимагатимемо покарання для злочинців

Отже повторювання своєї історії про насильство у спілкуванні з лікарями чи органами влади — травматичний фактор. Але ви все ж згадували, що розповісти про завдане насильство необхідно для самої жінки.

Тут є чудовий приклад нашої організації. Ми не дуже часто, але раз на місяць чи два, збираємося. Це тренінги, на які запрошують психологів, юристів, фахівців, які давно працюють із проблемами сексуального насильства, що пов’язане з війною. І якщо ти бажаєш про це розповідати в ході тренінгу, якщо в тебе виникла така внутрішня потреба, то жінки розповідають. Якщо ні, вони мовчать, їх ніхто не примушує. Вони просто слухають інші розповіді, інші якісь проблеми, проблеми інших жінок, як ми їх намагаємося вирішити. І от я бачила, як жінка, якій було важко і яка не хотіла згадувати про пережите, поступово почала говорити. У неї з’явилася внутрішня потреба, вона визріла. Ніхто в неї нічого зайвого не питав. Вона виговорювалася, вона плакала. Це була її потреба.

Людмила Гусейнова
Людмила Гусейнова

Після цього вона стала активною членкинею нашою організації. Вона хоче давати інтерв’ю й дає їх, хоче допомагати іншим жінкам. Вона вже приймала в себе в Києві жінку з Херсона, у якої теж така історія, і вони ходили разом Києвом на екскурсію. Тобто коли ти в колі таких, як ти, жінок, які це пережили, і хтось упорався більшою, а хтось меншою мірою, то ти бачиш, що кожна з нас продовжує жити. Це приклад, що з цим можна і треба жити далі. Я вважаю, що такі організації, як наша, необхідні, щоб бути в колі своїх. Ми різні за віком, освітою, життєвим досвідом. Але нас об’єднує те, що ми пережили сексуальне насильство, пов’язане з війною, і вижили після цього.

Читайте також: Як можна покращити впровадження Стамбульської конвенції в Україні?

Через кілька місяців після звільнення в мене виникла ідея провести захід «Нумо, сестри». Це сталося, коли я зрозуміла, що суспільство не бачить і не усвідомлює, що відбувається в окупації і в місцях, де утримують наших людей. Ідея в тому, що показати суспільству, що є жінки, які пережили сексуальне насильство в полоні. Пояснити суспільству, що можна пережити це гідно, і є жінки, які це витримали й живуть далі. Але в нас є проблеми. І, на жаль, ті можливості, які зараз надає держава, не  достатні. Але не кожна жінка, яка пережила сексуальне насильство, піде до рідних чи друзів просити про допомогу. А дуже багато допомоги потрібно з медичними проблемами після полону і з психологічним здоров’ям. З іншого боку, хочеться бути прикладом для жінок, які пережили сексуальне насильство, але мовчать про це, бо бояться розповісти навіть найближчим людям. Хочеться, щоб ці жінки знали, що є ми, що ми не боїмося. Ми вимагатимемо покарання для злочинців, які це робили.

Анастасія Багаліка

Фото на головній Суспільне

Схожі записи

П’яні вечірки у Києві: суд збільшив розмір застави для організатора

«Нащо вам ті мільйони? У вас сьогодні дуже гарна сукня»

Надія Дюк: «Жінки – це не меншість. Жінки – це половина населення»