Коли ми говоримо про український фемінізм, то здебільшого згадуємо Наталю Кобринську чи Ольгу Кобилянську й несправедливо оминаємо ім’я громадської діячки Єлизавети Милорадович.
Ця видатна меценатка з роду Скоропадських доклала рук до заснування літературно-наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, фінансувала товариство «Просвіта» і журнал «Правда», була фундаторкою полтавських недільних шкіл та домагалася, щоб навчали там за українськими підручниками.
Про видатну патріотку та філантропку читайте далі в матеріалі.
Приклад недооцінки матерів нації
Датою народження українського фемінізму вважають 8 грудня 1884 року. Саме тоді Наталя Кобринська заснувала перше «Товариство руських жінок» й відбулися його загальні збори.
Читайте також: «Чорна пані» Наталія Кобринська: розповідаємо про засновницю українського фемінізму
Але жінки активно долучалися до суспільно-політичного життя країни набагато раніше. І якраз у тому, що в XIX столітті люди мали доступ до української книжки та могли навчатися українською, чимала заслуга Єлизавети Милорадович.
Про роль видатної меценатки й патріотки в українській історії та культурі говорила письменниця, інтелектуалка Оксана Забужко під час розмови на каналі ІСTV, що відбувалася в контексті відзначення Міжнародного дня захисту прав жінок:
«Мені, наприклад, дуже болить сильний перекос у нашому баченні держави й ідентичности, як ось та епоха Емського указу, коли українська культура, література й книжка змогли вижити завдяки тому, що книгодрукування вчасно перенесли в підавстрійську Україну. І так Галичина стала нашим П’ємонтом (регіон Італії, звідки почалося визволення країни від австрійців та об’єднання італійських земель — авт.), бо там були дозволені українські книжки, а в Російській імперії — ні. А завдяки чому книгодрукування перенесли, і хто був відповідальний за це? А це абсолютно фізична акція, це була Єлизавета Милорадович, графиня Скоропадська, тітка гетьмана Павла Скоропадського, полтавська дідичка, шляхтянка, дворянка, засновниця української недільної школи у своєму маєтку. Саме вона зафондувала українську книгарню для товариства імені Шевченка, яке заснували в Галичині батьки нації на зборах громади після Валуєвського указу».
За словами Оксани Стефанівни, саме коштом Єлизавети Милорадович придбали українську друкарню й перевезли її до Львова.
«Із того єсть пішло Товариство імені Шевченка та українське книгодрукування в Галичині. Не було б Єлизавети Милорадович, її внеску та спонсорства, участі в українському русі та житті полтавської громади — невідомо, як би склалася наша історія. Це приклад недооцінки матерів нації. Єлизавета Милорадович мала би бути на якійсь українській банкноті як засновниця Наукового товариства імені Шевченка й рятівниця української книжки», — підкреслює письменниця.
«Гетьманша» Милорадович
Єлизавета Іванівна Скоропадська народилася 31 грудня 1831 року. За різними даними, майбутня графиня побачила світ або в Качанівці Чернігівської губернії, або в родовому маєтку в Тростянці Полтавської губернії, де й минули її дитинство та юність.
Походила Єлизавета з двох старовинних козацько-старшинських українських родів — Скоропадських і Тарновських.
Свого часу її батько Іван Скоропадський, який доводився дідом останньому гетьману Павлу Скоропадському, одружився з Єлизаветою Тарновською з родини відомих фундаторів Українського національного музею в Чернігові. Згодом у них народилася донька Єлизавета. Загалом у родині було троє дітей. Єлизавета мала сестру Наталю й брата Петра.
Читайте також: Ганна Золотаренко — гетьманша, яка зцементувала Україну
Батько майбутньої графині Іван Скоропадський сам був меценатом, опікувався освітою й культурою, справою свого життя вважав визволення кріпаків.
1849-го 16-річну Єлизавету Скоропадську видали заміж за заможного й освіченого полтавця, графа Лева Милорадовича, на 25 років старшого за дружину. Родині Милорадовичів належали великі маєтки на Полтавщині, Чернігівщині й Катеринославщині, а також близько двох тисяч селян.
Лев і Єлизавета мали землю в Полтаві й у Катеринославі (зараз Дніпро — авт.) Улітку Єлизавета мешкала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку — у Полтаві. Також подружжя володіло маєтком із розкішним парком, дендрарієм і ботанічним садом у селі Гожули під Полтавою.
У самому місті Єлизавету Милорадович називали «гетьманшею». До слова, не лише тому, що вона походила від гетьмана Івана Скоропадського. А тому, що на Полтавщині завжди була потужна автономістична традиція (український рух, що спирався на історичні традиції й прагнув зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, та відновити знищену царизмом козацьку армію).
Чоловік Єлизавети Лев Милорадович понад тридцять років жив і працював у Полтаві, мав чин дійсного статського радника, був почесним попечителем Полтавської губернської гімназії та Полтавського училища.
Жінка-емансипе
Проблеми у шлюбі почалися, коли 1852 року через хворобу померла донька Олександра. Після втрати графиня надовго усамітнилася в Тростянці. Згодом, 30 квітня 1855 року, Єлизавета все-таки народила сина Григорія, та у своїх листах до племінника Григорія Милорадовича вона називала чоловіка «дідом».
Загалом у графині були досить теплі стосунки з племінником. Григорій Олександрович був молодший за Єлизавету на сім років і якийсь час служив при імператорському дворі. У липні 1859-го дістав звання поручика Кавалергардського полку. До військової кар’єри родича графиня ставилася скептично, іронізувала над його «усердной службой на сторожах у тела императрицы» й нагадувала йому, що він «потомок Полуботка» і що його «истинное назначение» — «быть полезным человечеству, а не потешать романовское отродье».
Єлизавета часто хворіла, тому неодноразово виїздила на лікування за кордон — у Відень, Галль, Баден, звідки в листах писала, що дуже сумує за Україною та Києвом.
Читайте також: «Іван теля пасе, а Настя булаву несе» – штрихи до біографії гетьманші Скоропадської
Сучасники й біографи відзначали красу графині, але разом із тим вважали її жінкою-емансипе. Єлизавета Милорадович вела досить екстравагантний спосіб життя як для того часу: одягалася за останньою французькою модою, курила, регулярно їздила за кордон. Була освіченою, вільно говорила французькою та німецькою мовами. Окрім того, самостійно вивчала англійську, бо хотіла перекласти «Історію русів» для своїх іноземних друзів, щоб ті зрозуміли ментальність українського народу.
Патріотка й меценатка
У полтавському маєтку Милорадовичів, де зараз розташована гімназія № 6, регулярно влаштовували прийоми. В освічених колах їхній дім вважали осередком культури й мистецтва. Свого часу в Милорадовичів гостювали композитор Модест Мусоргський, оперна і камерна співачка Дарія Леонова, також тут бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом — актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, художниця Марія Башкирцева тощо.
Читайте також: Марія Заньковецька — присяглася зобразити на сцені народні сльози
Композитор Мусоргський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв», а саму графиню «симпатичною красунею-європейкою, глибоко освіченою, передовою жінкою».
Історик Дмитро Дорошенко називав Єлизавету Милорадович «великою патріоткою і меценаткою національної справи, яка жертвувала на національні цілі».
На таких прийомах у маєтку створили гурток «Полтавська громада», який зробив суттєвий внесок у розвиток освіти й культури Полтавської губернії.
Громадівці ставили собі за мету отримати дозвіл на навчання дітей українською в початковій школі, намагалися офіційно домогтися рівноцінності у виданні букварів українською й російською мовами. Окрім того, створювали недільні школи (безкоштовні навчальні заклади для дорослих у Російській імперії, які працювали в неділю й святкові дні та давали початкову освіту), організовували публічні читання, видавали популярні книжки для народу, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор і старожитності.
Значний внесок у роботу громади зробила сама Єлизавета Милорадович. Вона підтримувала своїми пожертвами українські видання й недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в селі Рибці поблизу міста. Із 1878-го Єлизавета очолювала Полтавське філантропічне товариство. Графиня сама ходила по освітніх закладах і навчала дітей, а також любила після занять співати зі школярами. Опікувалася полтавським аматорським театром. За її сприяння в місті створили читальню для міщан (так звану «Народну бібліотеку»). Сучасники говорили, що жоден доброчинний захід у Полтаві не відбувався без активної участі пані Милорадович.
«Чарівна жінка, яка обговорює питання відокремлення Малоросії від Росії»
Як і її батько, Єлизавета підтримувала ідею звільнення селян. І коли скасували кріпацтво, вона подарувала кожному своєму колишньому кріпакові по одній десятині землі.
Історики припускають, що антикріпацькі погляди Єлизавети Іванівни сформувалися під впливом Михайла Позена — державного діяча, одного з теоретиків селянської реформи 1861 року та автора праць із цього питання.
Також графиня поширювала заборонену в Російській імперії революційну літературу, отриману з Петербурга та з-за кордону. Багато років перебувала під наглядом російських царських властей, які підозрювали її в діяльності, покликаній відновити гетьманську владу в Україні.
Про українську «самостійницю» 1862 року писала французька газета «Independent Belge»: «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…»
Рятівниця української книжки
Після заборони видань українською мовою в Російській імперії (Валуєвський указ 1863 року — авт.) Єлизавета Милорадович пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема, на товариство «Просвіта», створене 1868 року, та на журнал «Правда».
Окрім того, саме завдяки коштам графині Милорадович стало можливим заснування Літературно-наукового товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові 1873 року, натхненниками якого виступали Куліш, Кониський, Драгоманов.
Єлизавета внесла на заснування товариства 20 тисяч австрійських крон. До слова, саме вона наполягла на тому, щоб засноване товариство у Львові назвали на честь Шевченка, постаттю й творчістю якого вона захоплювалася. Товариство мало на меті «спомагати розвою руської (малоруської) словесності». На кошти Єлизавети також придбали друкарню для цієї організації. Це дало змогу побачити світ українським часописам, зокрема «Записки», «Зоря», «Правда», «Діло».
Єлизавета Милорадович померла раптово в Полтаві від серцевого нападу, і її смерть глибоко вразила всю місцеву громаду. 17 лютого 1890 року велелюдна процесія супроводжувала труну відомої філантропки до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.
Графиню поховали біля її чоловіка й доньки Олександри на монастирському цвинтарі.
На честь видатної меценатки в Полтаві та Львові названі вулиці.
Наталка Сіробаб,
для написання статті використані напрацювання науковиці Ірини Петренко, яка досліджує життєвий шлях Єлизавети Милорадович
