Я іду вулицею, вдихаючи весняні аромати абрикосів. Нарешті весна. Переді мною жінка, розмовляє по телефону. Часом мені здається, що такі жінки навмисне говорять гучно, щоб почули не тільки співрозмовники, а й усі навколо. Така собі форма соціальної мережі для висловлення своєї думки. Жінка говорить: «Та зараз дівчата такі, що гірші за хлопців». Повторює двічі. Раптом не всі почули. Це як репост власного допису.
Я думаю собі: коли це – зараз? Я ж чую цей вислів змалку. І ніколи не розуміла його: це комплімент дівчатам чи камінь у город хлопців? Що означає «гірші»? Може, це насправді кращі? Чому хлопці за природою мають бути поганими, а дівчата – хорошими? Чому хлопцям урешті дозволено бути поганими, а дівчатам – ні? І якщо дівчата вже таки «гірші». То чи є це перемогою фемінізму? Чи звідси ростуть ноги у сексизму?
Хто в сім’ї головний?
Ця ідея майже утопічна, але все ж. Спробуймо змоделювати ситуацію, коли людина приходить до психолога і каже: «Добрий день! Мені здається, я сексист, і я хочу пропрацювати цю мою поведінку». Що знайде, попорпавшись у своєму минулому, він?
«Не плач, як дівчинка», – то вже класика. Але з цього все починається. І це не тільки про те, як хлопчиків змалку вчать стримувати свої емоції. Це й про стереотип, що всі дівчатка – безпорадні нюні, слабка половина людства. А ще вони мають носити спіднички, любити рожевий колір, гратися ляльками і єдиноріжками. Це ніби налаштування за замовчуванням, яке є автоматичним і його неможливо змінити.
Жінка обов’язково повинна бути потрібна чоловіку. Інакше не виживе?
Що дитина бачить у сім’ї? Можливо – рівноправ’я. Повне, беззаперечне. Тато теж, як і мама, гуляє з візочком, хоча в дитинстві візочок – то була дівчача іграшка. Теж доглядає малюка, хоч і не грався ляльками. Теж миє посуд, готує, пере, прасує, прибирає, ходить на закупи, робить із дитиною уроки і йде на дитячі лікарняні. А можливо, й ні. Можливо, дитина бачить маму – на вигляд вільну і незалежну, яка водить машину, просувається кар’єрними сходами, добре заробляє. Але разом із тим ту, яка слухається в усьому і обслуговує тата. А якщо почне протестувати, то почує: «Та кому ти треба?» Чуєте? Жінка обов’язково повинна бути потрібна чоловіку. Інакше не виживе?
Змалку дитина чує дуже «смішні» жарти про «мовчи, жінко, твій день – 8 березня». Це був єдиний день, коли тато готував сніданок і мив посуд. І то, якщо не було похмілля після святкування цього свята жінок і весни напередодні на роботі… Звісно, діти знали про Клару Цеткін і рівні права. Але останнє слово завжди було за татом. І всіх це влаштовувало. Бо він — глава сім’ї. «Будеш так поводитися – розкажу татові». Це тато після роботи стомився і дивиться телевізор/сидить у смартфоні/йде в зал. А мама після роботи вчить із тобою уроки, готує вечерю, пере, прасує… І не дай бог щось станеться, то це мамі скажуть «не додивилася». Це на її совісті і виховання дітей, і те, чи в попрасованій сорочці вийшов тато. Це в тата вихідний був вихідним, а в мами вихідний – то генеральне прибирання оселі.
Ти ж дівчинка
«Що з нього візьмеш — це ж хлопчик», — так пояснювалися більшість ляпів. Натомість «як ти могла так вчинити – ти ж дівчинка». Різницю бачте?
Далі – більше. Виховання залежності від чоловіка. Так, це прекрасно, коли жінка справді знаходить собі гідного партнера для життя. Але не прекрасно, коли жінка залежна від нього чи від одного факту його наявності. Не прекрасно, коли орієнтир, що для дівчини головне – вийти заміж, а для заміжжя треба мати певні вміння/навички/зовнішній вигляд.
Мені, наприклад, запам’яталося, як правильно замітати. Згідно з давньою українською традицією, приходили родичі потенційного нареченого на оглядини, давали дівчині в руки віник і дивились, як вона мете. Спойлер – мести треба в двір, а не з двору. Інакше заміж не візьмуть, як і тоді, коли сядеш на кутку столу, – лякалка така для дівчат підліткового віку. Бо не вийти заміж – то має бути страшно. Куди ж без чоловіка майбутній берегині сімейного вогнища.
Щоб закріпити результат, другу п’ють за те, щоб вона завжди була у парі. Їй бажають справжнього жіночого щастя (натякаючи, що сенс його – в наявності чоловіка поруч, звісно. І діточок, як на небі квіточок).
Чому чоловікам не бажають справжнього чоловічого щастя?
І на повтор теми – реклама звідусіль про те, що нібито кожна жінка мріє вдягнути весільну сукню/знайти свою другу половинку/підкорити серце чоловіка (потрібне підкреслити). Казкове життя, згідно з цими стереотипами, – то вийти заміж за принца на білому коні. В осучасненій версії – на білому мерседесі. Хоча для справді сучасної версії можна просто бажати автомобіль мрії – так, як і хлопчикам. Хоч і білий мерседес.
Хлопчик – майбутній годувальник. Надія батьків. Захисник. Йому не бажають справжнього чоловічого щастя. Вітальні листівки для нього не з квіточками, а з валізами долярів і машиною мрії (саме тієї, на якій він під’їде до тої, що мріє про принца). Його покликання – дім, дерево, син (він же – майбутній спадкоємець дерева, дому і гендерних стереотипів). Бо як народиться дівчинка – то що з неї взяти? Ото тільки й може, що замітати правильно, борщ варити, дітей народжувати…
Не знаю, як зараз, але пару десятиліть тому школа і без сексистського курсу «основ сім’ї» була доволі сексистською: військова підготовка – для хлопчиків, медична – для дівчаток, хлопчикам – верстат і лобзик, дівчаткам – п’яльця і фартух.
Послухай жінку – і зроби навпаки
У позашкільний час можна почути жарти про блондинок, жіночу логіку, водійок, яких зневажливо називають «бабами», прислів’я на кшталт «послухай жінку – і зроби навпаки» – на жаль, до безкінечності можна продовжувати список того, що дитина всотує як губка. Тих маленьких епізодів, із яких складається світогляд.
А потім дитина виростає.
І хоп – це вже той чиновник, який каже, що покликання дівчинки – прикрашати цей світ.
Хоп – і це той військовий, який каже, що жінкам не місце на війні, жінки мають виховувати дітей.
Хоп – і це той директор магазину, який каже, що жінки купують більше, бо витрачають гроші чоловіків…
Хоп – і це той співак, який каже, що жінка без чоловіка собі не купить шубу…
Хоп – і це той політик, який називає колегу бабою чи корабельною сосною…
Хоп – і це той пасажир тролейбуса, який каже, що жінці дісталася машина оральним шляхом, права їй подарували, а вкермувати вона не вміє…
Хоп – і це той президент, який називає жінку туристичним брендом…
Хоп – і це той тато спадкоємця, який скаже синові: ці баби дістали вже, всілися нам на шию і ноги позвішували. Треба суворіше з ними…
Хоп – і це та сама жінка, цілком самодостатня, але при цьому з установкою, що повинна слухатися в усьому чоловіка, відповідати чиїмось уявленням про справжню жінку та слідувати гендерним стереотипам.
Це, звісно, песимістичні сценарії, в яких багато епізодів із дитинства 80-х і 90-их років – дитинства нинішніх дорослих. Із кожним роком сексистських явищ, які споглядають діти змалку, все менше. Але разом із тим, на жаль, я не знаю, скільки разів мають відцвісти абрикоси, поки явище сексизму зникне разом із фразою «дівчата гірші за хлопців» із запасу стереотипних висловів вуличних лідерок громадської думки. Я починаю із себе. З того, що транслюю своїм донькам. Бо я знаю, що будь-який плід починається з квіточки…
Юлія Фомічова
