Image default
Колонки Статтi

…а мені нудно (інтерв’ю з секс-працівницею)

– У мене сестра була. Близнючка. Валька. Померла у 18 років од цирозу печінки. Так-то… Ідемо з нею на зупинку, в школу їхать, нам тоді по 10, може, було. Зима. Мете. На нас куртки якісь тоненькі-тоненькі. Біжимо – аби швидше. А ззаду дід якийсь. «Ой, бідна дівчинка, бідна дитина. І одежка ж на тобі благенька, і ножки в тебе тоненькі…» А я така обертаюся: «Зате я в п…і ширша, чим ти в плечах!»

Вона аж заходиться від реготу, згадавши. Зміїться з-під цигарки дим. Сліди від помади на білій чашці. Вона часто дістає помаду й люстерко, спритно коректує макіяж, а потім робить отой рух губами – стискає й розтискає, стискає й розтискає, щоб розподілити рівномірно. І дивиться млосно, з погордою. І то погорда жертви. Не будемо називати її на ім’я. І вигадувати їй імені не будемо теж. Навіщо?

– Батьки в нас пили. Обоє. Запоєм. Пам’ятаю – приїхали ми колись від баби, вона брала нас на канікули, зайшли в сарай, а там два десятки дохлих курей. Запах… м-м… жах. Їх ніхто два тижні не годував і надвір не випускав. А в другому хліві – поросята дохлі… Мати в нас добра була, хоч твереза, хоч п’яна. А батько – урод, садист. Йому нічого не коштувало, якщо мати була п’яна, а він не допив трохи й злий був, схопити її за волосся й витягти надвір – через усі пороги головою. У неї на голові не гулі були, а гори!..

Нервово гасить недопалок, зминає його пальцями з пошкрябаним манікюром. Мабуть, десятий недопалок за годину. Добре, що в цьому кафе дозволяють курити.

– Ми почали їздити з далекобійниками років із 11. Точно-точно. Пам’ятаю, директорка школи, курка жирна, викликала нас у кабінет: «Дівчата, я таке чула… не знаю, як і сказати… ну… словом, кажуть, що ви з мужиками спите». Я дивилась-дивилась та й видала: «Ну я хоч тільки даю, а Валька он і в рота бере». А що я їй скажу? Мені та школа щось дала? Дала! Заздрість! Попаду бувало в гості до однокласниці, а там наварено, напечено, килимки на стінах із оленями, письмовий стіл, мати з пиріжками ходить, їсти заставляє… Телевізор, грубка топиться, чистота… а в нас, скільки я себе пам’ятаю, електрика була відключена за несплату. Свічка – це теж розкіш, знаєш чим світили – фітільком. Знаєш, шо таке фітільок? Це береш тарілочку, трошки туди олії й ганчірочку скручуєш у трубочку. Підпалюєш. Це фітільок.

Вона говорить без пауз. Мені майже не доводиться ставити їй запитань. Сама знає, що треба розказувати. Це, здається, не перше її інтерв’ю.

– Ну а хотілося ж хоч чого-небудь. Урвать! Знав би ти. Ух! Один клієнт, це ще мати жива була, а батько вже ні – скинув його друг із горища… так от, один клієнт знав, де ми живемо. І явився. Так десь, у 2 ночі. Витяг ружжо й каже «Стройтесь на підвіконні!» Строїлись. Утрьох. Я, Валька й мати. І стояли, а він вікно одкрив. Сніг лежав уже. Годин дві. Тоді я придатки й простудила. Назавжди. І ще багато чого було такого. Мати все дужче впадала в п’янку, бачити не могла, як ми катаємось. Таке було, що вже йти не може, по самогонку рачки лізе, вузлик із цукром тягне. Буквально – рачки. Я вже її жалію, кажу – сиди, сама принесу. Ой, шо ми з матір’ю тільки не творили. І пів голови обстригали, і ящірок за шиворот кидали – вона їх страшно боялась. І ми ж її з Валькою, можна сказать, убили. До нас мужики приїхали, а вона звідкись прилізла, п’яна, як чіп. Ми в хату не пустили. Вона стукала-стукала, просила, а нам не до неї було. Вийшли вранці мужиків провожать, а вона на лавці коло порога. Брови в неї густі такі були, як у Брєжнєва, і на тих бровах ­– іній. І на волоссі. Лап-лап – як льодина холодна.

Вона говорить вільно. Навіть про це. Так, ніби ніщо їй не заважає. Жоден кілок у грудях, жоден клубок у горлі. Вона, здається, байдужа. І це байдужість жертви.

– Після смерті матері я покинуть хотіла. Чесно. Валька теж уже доходила. Як не в лікарні, так дома лежала, в ганчірках і холоді. Їсти я їй давала, у хаті топила. Тоді ще даже плакала! Після того вже, здається, ні. Хотіла покинуть. Думаю – піду на роботу нормальну. Чи поли мити. Чи стіни білить. Чи хоч із-під корів виносить. Ага! Щас! У нас тут у школу прибиральницею влаштуватись нереально! Місця забиті. І ще в черзі троє-четверо…. А мене хто візьме? З моїм-то життям? Усі все знають. А, крім школи, куди ще? Медпункт закрили вже років десять тому. Клуб давно й розібраний – даже фундаменту нема, подивись піди. Ферми ще давніше нема. Куди йти? Який мені чорт рад?!

Іноді вона спалахує й дивиться пронизливо. Так, ніби я – це не я, а представник незнаного суду, і вона жде від мене суворого вироку. І намагається виправдатися. Я її й не думаю звинувачувати, але вона виправдовується. Хоч при цьому всьому в ній відчувається якась дика шалена свобода. І це свобода жертви.

– Ну а потім, ти пойми… це ж порочний круг. Тут не скіки в роботі діло, як у цих зв’язках, будь вони прокляті. Тільки я попадаю в райцентр, як мене вже гукають – то один, то другий. Пішли, мол, у підворітню. Не підеш – можна й нарваться ж.

– А поліція? – запитую. Безнадійно запитую.

– Стараюсь не нариваться! – різко обриває мене вона. – З нєкоторих пор. Знаєш, це даже смішно. Тоді ще, коли нам із Валькою десь по 12 було, коли ми тільки починали «ловити фури», поставили нас на учот. Тоді це була дитяча кімната міліції. Спершу нами завідувала тьотка – така вся з гулькою, в майорських погонах, добропорядна. Ну в основном лекції читала, колонією угрожала, у школу ходила – наче там і без неї не знали. Така була, родіна-мать, коротше. А потім пішла на підвищення, а замість неї дядько став – такий увесь добрий і уважний. Дав нам із Валькою конфеток. Квіточки полити в кабінеті попросив. Підлогу помить. Ми раді були, шо з нами хоч говорять нормальним тоном. Повірили. А він вів до того самого, шо й усі. І кінчилось це тим самим. Точніше, це дуже не скоро кінчилось. Він потім на мотоциклі своєму службовому розбився. А поки живий був, платили ми йому з Валькою тілом. Не гидував. Хоч сам чистий такий був з виду. Жінка, дитина…

– Що тебе найбільше дивує у твоїх клієнтах? – зважуюся на ще одне запитання.

– Нічого. Давно нічого. Я, кажись, усе вже бачила. Іноді вони мене смішать. Особливо тоді, коли запитують, чи мені класно, і коли показують, які вони офігенні самці, що вони вміють. Бувають навіть такі альтруїсти, що хочуть, аби і я піймала кайф. Я? Кайф? Пффф… Мені в такі моменти реально думається, що вони інопланетяни. Ну, вони і є інопланетяни. Далі розставлених ніг не бачать, не знають.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому чоловіки бояться феміністок?

– А що ти сама бачиш далі?

– Нудьгу. Тоску. Скуку. Прибиваюся додому – стараюся вночі, бо село ж – скручуюся на кроваті, закриваю очі й прошу Бога: «Зроби так, щоб я завтра вже не прокинулася. Зроби так, щоб я завтра вже не прокинулася.» І – поки не засну. От реально тобі кажу – засинаю й прошу Бога про це. Кожну ніч. Ну, якщо сама сплю. Мені насправді нудно. І тоскно. І ні для кого. І вже й не буде для кого. З моїм букетом хронічних хвороб я вже ніколи не народжу. Заміж мене хіба ідіот візьме. Та я й сама не піду. От і живу так. Блювать хочеться од цього всього, а живу.

– Тобі буває страшно?

– Вмерти? Ні. Страшно, шо покалічать. Познущаються. Що ноги поламаю. Один колись із височенної фури викинуть збирався, бо платить не хотів. Я йому кричу: «Дурак! Останови! Я ж на тебе в суд не подам! Нашо ти мене кидатимеш?!!» Почув. Зупинив. Ще й бутерброд у вікно мені кинув на прощання. Хоч шось! Уже й не безплатно! А один колись ножа витяг і давай лоскотать мене – по грудях, по животу. Я його хап за руку та до свого горла. Кажу: «Ріж. Я тільки спасіба скажу…» Він глянув на мене, ножа одвів, а тоді вдягатись давай. «Кончена якась», – сказав і втік. А яка ж. Така і є.

– А подруги в тебе є?

– Нема. Ні подруг, ні профсоюза. Ги. Каждий за себе. Сестра в мене ще одна є, старша. Живе в селі, тут недалеко. Ми не бачимось. У неї дитина, трошки несповна розуму. І чоловік – ворюга й алкаш. Кажду ніч бере її з собою – то солярку десь зливають, то кролів крадуть, то тушонку якусь. І писнуть не сміє при ньому. От правду кажуть – найшла такого, як батько був. Тьфу. Я от думала раніше – все ж таки чоловік, сім’я. А тепер і не знаю, кому з нас гірше. Мене всякі ґвалтують, я їх не запам’ятовую – був і нема. А її один і той самий. Вісімнадцять років. Вона його бачить не може, вона його ненавидить, я знаю. А дітись їй нікуди. Ось-ось сорок стукне. А вона й дев’яти класів не закінчила, з дому тікала, аби куди – тільки з дому. Утекла от. Він її не любить. Вона його не любить. Хіба це життя? Ні, це сквозняк.

– Ти любила?

Не знаю, як наважився це запитати. Не комільфо, мабуть. Неправильно. Але вже спитав.

– Любила. Дитиною ще. Коли не розуміла – що й до чого. Сім’я в нас є в селі. Багатенькі такі. Батько лісником робив. Мати торгувала шмотками. Жаліли вони мене. Я до них у хату вхожа була. Усе там робила. Їсти варила. Прала. Прибирала. Знала де шо лежить. Андрюша в них був. Років на 5 старший за мене. От його, мабуть, любила. Ні, не мабуть. Точно любила його. Лягаю було спати, батьки гризуться або хропуть, бухі, а я думаю – нічого, завтра буде ранок, піду в нормальний дім, там тьотя Свєта, там мій Андрюша. І наїмся… Угу. Десь із рік я до них ходила. Тьотя Свєта хворіла дуже. Іноді днями не вставала. Скільки я з-під неї крові витерла – цистерну… А раз прихожу, а вона плаче. Я питаю – що ж таке? А вона: «Ти до нас не ходи більше. І пробач мені, дитино, за все. Пробач. Я не винувата». А потім я взнала, що то Андрюша настояв, щоб я не ходила, бо люди стали в селі балакать, чого, мов, до них такі опущені ходять. А він такий був хлопець показний. Дуже порядний. І зараз порядний. У технікумі викладає. Жінка, дві дочки. Бачу його іноді, приїжджає до батьків. Не дивиться на мене, ясне діло. І я вже не дивлюсь.

– Вибач, що запитав про це. Давай про інше – якби проституцію узаконили, ти б до цього добре поставилась?

– Ні. – вона зминає в руках пусту пачку. – Ні. Не буде від цього добра. І закон такий не треба. От аби я це робила по закону, хіба мені б не так само пусто було, як тепер, коли не по закону? Не знаю, хто винен. Може, я сама. Може, так у мене вже пішло. Але я дивлюсь на людей, щодня дивлюсь – і вони живуть якось. Трудно живуть, а мені просто нудно. І нічого не хочеться. І ніщо не радує.

Більше нічого я в неї не питав. Не стало слів.

Сергій Осока

Схожі записи

Она едет туда ради секса — мифы о женщинах на войне

Зав'ялова Марія

Гендероване «тушкування» або Знову вибори

Оксана Ярош Ірина Гамбарян

Ніколи не залицяйтеся до Брієни Тарт

Новікова Ніка

Залишити коментар