Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Коли речі промовляють: як фотографка Світлана Корабльова створила проєкт «пеRE:селенці»
Статтi

Коли речі промовляють: як фотографка Світлана Корабльова створила проєкт «пеRE:селенці»

Світлана Корабльова
Світлана Корабльова

Сережки від мами, фото з весілля, портрет чоловіка, вишиванка — люди, які рятувалися від війни, вимушено покидали свої домівки і в поспіху встигали забирати важливі для себе речі. І зовсім не через їхню вартість.

Світлана теж покинула Маріуполь і стала переселенкою. І теж узяла важливу для неї річ — фотоапарат. Згодом саме завдяки йому з’явиться цілий фотопроєкт про таких, як вона, про тих, хто забирали з дому не лише необхідне, а й те, що дає змогу триматися навіть далеко від дому.

Поговорили зі Світланою Корабльовою про проєкт «пеRE:селенці», про фотографію та про те, як вона живе зараз.

Закарбувати емоції

Світлана Корабльова почала фотографувати з 2014 року. Раніше працювала інструкторкою зі стрибків із парашутом — зустрічала там багато щасливих людей. У її друга був фотоапарат, тож вирішила закарбувати людські емоції не лише в пам’яті.

Пізніше працювала маркетологинею в мережі піцерій у Маріуполі. Одне з її завдань було створювати контент — фотографувати їжу, відвідувачів. Щоб покращити свої навички, Світлана подалася до школи фотографії. І відтоді фотографування — справа її життя.

«Я себе позиціоную як універсальну фотографку. Мені подобається фотографувати майже все. Мабуть, тільки пейзажі не знімаю. А так — репортажі, предметку, людей, сім’ї, дітей, весілля…»

Читайте також на платформі «Жінки — це 50% успіху України»: Маріуполь і Мелітополь: політикині розповіли про плани відбудови окупованих міст

2022 року Світлана з двома дітьми змушені були виїхати з Маріуполя й шукати прихистку. Жінка каже, її історія проста:

«У мене чоловік тоді працював у поліції, 24 лютого о 5 ранку його підняли по бойовій тривозі. До 20 вечора у мене в будинку зібралося багато людей зі східного району, який уже обстрілювали. Чоловік приїхав увечері і сказав збиратися та їхати, бо Маріуполь оточують і стане небезпечно. Тож трьома авто ми виїхали — всього 13 людей».

Фотоапарат як пам’ять про вчителя

У Світлани є особлива річ, яку вона вивезла з Маріуполя, — це фотоапарат. Каже, навіть не думала про нього й не збиралася вивозити.

«Коли у поспіху збираєш речі, то не думаєш про якісь дрібниці, ти береш щось найнеобхідніше. Я навіть гребінець для волосся не взяла. Про фотоапарат сказав чоловік. А я: та потім. Він наполіг, казав, якщо швидко будуть потрібні гроші, його можна продати. Я його послухала, вивезла й завдяки фотоапарату вже на другий тиждень знайшла роботу».

Спочатку жінка подалася до Дніпра. Світлана всюди писала, що має техніку й може фотографувати, тож швидко знайшла роботу. Каже, тоді у Дніпрі з репортерами було складно, багато хто виїхав чи приєднався до сил ТрО. Знімала волонтерські хаби, особисті історії, репортажі. Так повернулася до фотографії, хоч, зізнається, не одразу хотіла брати камеру до рук.

«Завдяки камері в мене багато чого залишилося стабільним у житті», — говорить фотографка.

Фотоапарат для неї — не просто річ. Вона купила його у свого вчителя  Дмитра Чичери. Саме він навчав її фотографувати. Дмитро — це громадський діяч, відомий у Маріуполі очільник освітнього хабу «Халабуда». З березня 2022 року чоловік вважається зниклим безвісти.

«Моя камера — це пам’ять про Дмитра. І вона чекає на нього».

Працювати з чужим горем

Далі Світлана переїхала до Запоріжжя — і теж фотографувала. Але лише для роботи. Наступним містом стали Черкаси. Світлана каже, тут їй стало зовсім погано, тож треба було робити щось і для себе, щоб виплеснути накопичені емоції. А також — не лишатися самій, а поспілкуватися з тими, хто теж утратив дім і змушений був шукати собі місця деінде.

Так виникла ідея створити проєкт про переселенців. Світлана співпрацює з хабом «Халабуда» з Маріуполя, який теж виїхав до Черкас. Та з благодійним фондом «Карітас Маріуполь». Тож була змога спілкуватися з переселенцями, ділитися думками. У розмовах постійно виникала тема, хто що взяв із собою, коли евакуйовувався.

«Хтось пишається тим, що щось вивіз, хтось каже — вивіз якусь дрібницю. А хтось упевнений, що не брав нічого такого — хоч якщо заглибитися, то така річ знайдеться. Тож саме про ці речі мені захотілося порозмовляти».

Читайте також: Марта Сирко, фотографка: Інклюзивність має стати для нас буденністю

Світлана написала оголошення в соцмережах, що набирає учасників і учасниць для такого проєкту. Надійшло понад 70 заявок, однак довелося обрати 30 людей. Фотографка приділила цьому день — на одну людину мала 15 хвилин. В результаті вийшло 26 світлин — адже хтось не прийшов чи передумав.

«Я не стала шукати ще когось. Бо не мала мети відзняти саме 30 людей. Я хотіла розповісти історії — і зробила це».

Світлана пояснює, що працювати з чужим горем — це велике навантаження. Адже люди можуть проявляти різні емоції. Першими фотографувалися дівчата з дуже важкими історіями, плакали. Світлана зрозуміла, що не зможе з усіма поговорити надто глибоко, тому наступних просто фотографувала — хтось ділився історіями, хтось мовчав.

ВПО — це канцеляризм і схоже на діагноз

А коли світлини були готові і їх виставили в «Халабуді», то в грудні 2022 герої зустрілися всі разом.

«Ця зустріч стала наче груповою рефлексією. Я побачила, що проєкт допоміг людям відчути себе не самотніми у своїй біді, проявити себе, показати, що ми є, що ми сильні, що маємо й віру, і любов, і оптимізм, щоб переживати наші біди».

Тож хоч морально й важко опрацьовувати стільки історій, але добре, що люди змогли проговорити й поділитися наболілим.

Світлані не подобається термін ВПО. Каже, що це канцеляризм і схоже на діагноз. Себе жінка називає переселенкою.

«Мені взагалі не подобається, коли людину називають абревіатурами. Наприклад, людина з ДЦП. Зараз же не кажуть інвалід, а людина з інвалідністю. Тож людина лишається людиною, незалежно від обставин, у які потрапила. Тому коли тих, хто втратив дім, називають ВПО, то це наче не беруть до уваги людину. У мене до цього відраза. У людей є ім’я, прізвище, історія, доля та цінність. Тому можна не полінуватися і назвати переселенцем чи переселенкою, а не ВПО. Це як мінімум про повагу..

Коли речі промовляють

У назві проєкту «пеRE:селенці» закладені два значення — власне переселенці й переселенки, бо це головні герої та героїні історії. А RE: — це відповідь, каже Світлана. Як в електронній пошті.

Чому важливо давати голос переселенцям? По-перше, тому, що є певні стереотипи стосовно біженців та переселенців, що це люди, які чимось обмежені або їм потрібне велике співчуття та гуманітарна допомога. За словами Світлани, насправді в тих, хто вимушено покинув дім, є багато інших сторін — не тільки проблеми, а й досягнення, історії успіху про те, що люди не здаються і примудряються робити цю країну кращою, попри ті виклики, з якими вони зіткнулися.

«Це може бути мотивацією для всіх. Підтвердженням того, що робити щось для країни можна завжди».

Речі, які вивозили герої та героїні світлин, промовляють своїми історіями. Наприклад, жінка вивезла кітель свого чоловіка, чоловік — у полоні. Вишиту сорочку одягала жінка в місті, яке зараз тимчасово окуповане. Шкарпеточки для довгожданої дитини вивезла жінка, яка мріяла завагітніти, але це вдалося вже після вимушеного переїзду. Сімейна ікона, яку передають із покоління в покоління. За кожною річчю — не просто людина, а цілий всесвіт подій, любові, переживань, доль.

Світлини чорно-білі, бо колір з’їдає суть

Кожна історія, яку почула Світлана, — важлива. Та є одна, яку жінка хоче пронести далі — розповідати потім своїм дітям. Це історія кохання, що переживає навіть смерть.

«Незряча жінка вивезла портрет свого покійного чоловіка. Для неї це було великою цінністю. Дорога була важкою, діти вмовляли залишити портрет, але вона не піддавалася. І таки вивезла, хоча й не може його побачити. Це історія про кохання, про те, що не вмирає навіть після смерті коханого».

Усі фото у проєкті чорно-білі. Світлана пояснює: це тому, що колір з’їдає суть. На кольори звертають більше уваги, і складніше зазирнути в душу людини.

Виставка була не одна — спершу в Черкасах, тоді у Дніпрі, у дружньому хабі «Доброго ранку, ми з Маріуполя». А далі проєкт почав жити своїм життям — виставлявся у Львові, у Києві. Зараз фотографка не займається організаційними моментами, а передала права на експонування.

Повернутися й попрощатися

Крім проєкту «ПеRE:селенці», Світлана також фотографувала дітей війни. Каже, заявок було близько 70-80, тут уже нікому не відмовляла, обирати серед дітей не змогла, тож зробила світлини кожної дитини. Виставку робила також у «Халабуді». Маленькі герої та героїні і їхні батьки могли забрати фото на пам’ять, а деякі досі залишилися в хабі і прикрашають інтер’єр.

 «Зараз не відчуваю, що в мене є ресурс на масштабні проєкти. Поки що нічого не планую, але життя довге, тому, може, пізніше з’явиться ще якась ідея».

Поки що Світлана живе в Черкасах, але каже, що можливо переїде. Чоловік Світлани зараз працює в іншому місті, тож жінці хочеться об’єднати сім’ю. Каже: тяжко жити, коли коханий не поруч. У Черкасах жінка не лише фотографує, а й допомагає переселенцям, а також у серпні пройшла навчання з проєктного менеджменту у проєкті #криголами, що спрямований на протидію домашньому насильству.

Читайте також: У погляді — вся рішучість нашої землі: Любов Плаксюк, артилеристка (фото)

У Світлани двоє дітей. Донька у п’ятому класі, а син у професійному училищі. Каже, їм напевно легше знаходити собі коло спілкування й адаптуватися. Світлані зараз складніше шукати друзів і вибудовувати стосунки, але в Черкасах є така собі маріупольська діаспора, тож є з ким спілкуватися. До того ж, робота передбачає багато комунікації з різними людьми.

«По собі та своїх колегах я зараз бачу, що всі на межі вигорання. Я знаю мало людей, повних енергії. Але є речі, що просто не дають тобі права зупинитися. Я хочу, щоб мої діти якнайменше відчували війну. Я хочу, щоб у мене була змога повернутися додому в Маріуполь, хоча б для того, аби обійняти бабусю. Аби попрощатися з людьми й місцями, з минулим. Мені багато чого хочеться, багато мрій. Я хочу, щоб вони здійснилися тому, що ми переможемо».

Леся Богдан

Схожі записи

Олена Риж, Віра Савченко, Настя Конфедерат: історії про бойовий досвід трьох воячок

Пологи в Україні: мізогінія, страх і насильство над жінками

Вікторія Кобиляцька

Пішла з життя відома українська журналістка Марта Коломиєць