Повага
Колонки

Гра в захисників: чому не варто мовчати про насильство

Мені було десять, коли мене вперше вдарив хлопець.

Я добре пам’ятаю цей день. Квітень, школа та пов’язані з нею страждання скоро закінчаться. Учителька англійської не прийшла на урок і не прислала нікого на заміну. Ми просто сидимо у класі й чекаємо дзвінка, базікаючи про всілякі дурниці.

Це був «В» клас, я приходила сюди з «Г», бо в моєму вивчали тільки німецьку. Нас спершу сприймали як чужачок, зі ще однією дівчиною я відвідувала тільки ці конкретні уроки й не особливо спілкувалася з новими однокласниками.

А потім ціла ватага хлопців дізналася, де я мешкаю, і прийшла гуляти в мій двір. Вони проводжали мене додому, переслідували на вулиці й були дуже нав’язливими – усі п’ятеро чи шестеро. Пропонували покатати на новому гірському велосипеді. Навіть почали ходити зі мною на гурток кулінарії! 

Я намагалася сприймати ситуацію жартівливо, але смішно взагалі не було: я в компанії п’яти хлопців. Постійно. Моє особисте свято, завжди зі мною. 

Звісно, усі вони декларували кришталево чисту любов і хотіли, щоб я з ними зустрічалася. Одного разу загнали мене на дно місцевого бетонного потічка й не випускали, поки не виберу когось собі у хлопці. 

Один із них надсилав до мене додому іншого, щоб той вручив білі троянди й цукерки «від Олега». Третій передав листівку й фігурку ангелика через однокласницю. 

Мені було десять років, і зустрічатися я ні з ким не хотіла. Від надміру уваги навпаки почувалася загнаною в кут, як у тому бетонному потічкові. Я була зла й казала, що викинула квіти у смітник, а цукерки змила в унітазі. Це не допомагало, а тільки розпалювало їхній азарт і заохочувало приходити в мій двір частіше.

Вони надивилися фільмів і не розуміли, що роблять не так: квіти й цукерки дарують, а дівчина все ж не стає їхньою.

Певної миті я відчула, що сама не впораюся, і розповіла рідним. Тепер мама або бабуся зустрічали мене зі школи, але хлопців, звісно ж, це не зупинило. Ми йшли, а вони вистрибували з-за кущів і махали так, аби ніхто, крім мене, не бачив.

Й ось ми сидимо у класі. Учителька англійської не прийшла.

Із місця встає хлопець, який зажив слави двієчника й хулігана. Він знімає пасок зі штанів і каже: «Мені надоїли ці розмови про тебе. Оля то, Оля сьо… А я візьму й ударю тебе цим паском, от і побачиш: ніхто з них тебе не захистить».

На жаль, він мав рацію. Ударив разів три, перш ніж я усвідомила, що не мушу терпіти й чекати, поки мене хтось захистить. Я не знала, кому про все розповісти, тому просто повільно проживала свою травму. Мовчала, бо думала: хуліган мав рацію, мене ніхто не захистив. Усі їхні обіцянки були просто словами.

Я малювала в голові різні картини: що було б, якби я знала карате чи бокс і могла провчити хулігана – наприклад, затопити йому хуком прямісінько в пику? Або сказала би щось достатньо вагоме до того, як він ударив мене паском? Або ж якби мене все-таки захистили? Усі ці «якби» роз’їдали мене зсередини. 

Відповідь на останнє запитання я знаю точно: захист аж ніяк не скасував би хуліганової агресивності. Просто на моєму місці опинився би хтось інший. Але цікаво, що «залицяльнички» засипали мене квітами й обіцянками, а про ще один стереотип із романтичних фільмів геть забули – що герой завжди повинен захищати дівчину, яка йому подобається, навіть якщо їм обом загрожує м’язистий лиходій. Вони ж пішли шляхом самозбереження, а не діяли за стереотипом. 

Певний час я навіть була вдячна тому хуліганові, бо мої страждання й переслідування припинилися. Саме він розставив усі крапки над «і».

Можливо, хлопці також відчували своє безсилля, бо після ситуації з паском їхні спроби все виправити й повернути в залицяльницьке русло були доволі млявими.

Для мене ж ця історія була болючою і принизливою. Я не розповіла батькам її кінцівку, бо вважала, що #самавинна. Я не розповіла нікому з учителів, бо думала, що ніхто не зможе нічого вдіяти. Я не пішла до шкільного психолога, бо востаннє бачила його у третьому класі на єдиному уроці. 

Минуло немало часу, щоб я усвідомила: ми всі були дітьми. Ми всі час од часу буваємо слабкими. Я могла, але не повинна була себе захистити. І тим паче не мала себе звинувачувати, що не уникнула насильства. Але для цього усвідомлення мені варто було подорослішати.

Ольга Вірста

Схожі записи

Чому жінки мусять «відгрібати» по повній

Вікторія Кобиляцька

На площі Конституції з правими

Охорона материнства: які кроки має зробити Україна