Image default
Без категорії Статтi

Як фотографувати жінку

Ще з дитинства маю якесь двозначне ставлення до фотографування. Терпіти не можу статики «постановочних» фото: отак стань, отак смійся, або підборіддя нижче, або голову трішки вправо… Переконана, добрі фотографи мають «ловити» миті, а не «притягувати» їх за вуха, мають відчувати, хто перед ними, чим живе особа на світлині. Добрі фотографи/ині – це уважні і вдумливі спостерігачі, а не знервовані й упереджені критики. Добрі фотографи/ині вміють відчувати. Поряд з ними забуваєш про норми і правила, десь губиш свою невпевненість і боязнь, перестаєш думати про свої зуби, очі, ніс, складки на животі чи пишні стегна…

Думала, це буде чергова розмова про бодіпозитив, про стереотипи сприйняття, дискримінаційні маркери, про те, як, врешті решт, полюбити себе і спокійно сприймати погляди навколишніх. Натомість в одну зі станіславівських кав’ярень в передобідню пору забігла усміхнена молода жінка з фотооб’єктивом і я раптом забула про те, як планувала почати нашу бесіду. «Зробимо кілька кадрів?» – спитала я невпевнено, будучи зовсім не готовою до позування (без відповідного вбрання, без макіяжу, добре, що хоч нашвидкуруч зачесана).

Мар’яна охоче кілька разів «наклацала» мене в анфас і профіль (якось експромтом, навіть блискавично, я не встигла «правильно» схилити голову, подивитися вбік для ефектності, припідняти красиво кутики вуст, як це радили в бюті-блозі на YouTube). Я не встигла навіть кліпнути, не те, що подумати, чи привабливий матиму вигляд на світлинах. А ми вже пили каву і говорили про мистецтво… у жінці. Про жінок у мистецтві і те, як вони знаходять своє покликання.

Мар’яна Сурмачевська живе і працює в Івано-Франківську. Не любить, коли її маскулінізують, називаючи фотографом. Вона – фотохудожниця, членкиня Національної Спілки фотохудожників України. Через фотопортрет розкриває глибину людської душі, привертає увагу до важливих приватних та соціальних тем із життя жінки. Також пише вірші, ставить поетичні перформанси, знімає відео-поезію.

– Що для тебе фотографування? Коли ти відчула, що це більше, ніж просто захоплення?

Мар’яна Сурмачевська

– Фотографія у часи Facebook та Instagram – звична, буденна річ, для мене ж – це прояв творчого божевілля, в якому я повністю розчиняюсь, піддаюсь бажанню бути вільною. Дозволяю жінці, людині перед об’єктивом відчути свою свободу, після чого це стимулює її до нових незвичних дій. У мене є манія – відкривати, показувати світу особистостей – унікальних та неповторних. Все почалося тоді, коли, будучи у декретній відпустці (перед тим працювала вчителькою у школі) у далекому 2008 році випадково натрапила на сайт з художньою фотографією. Ця справа мене знайшла, саме так: вона – мене. Те перше відчуття, воно незгасне, бо триває й досі: шалений запал, пристрасть, перед якими я безсила. В ту мить я зрозуміла, що в школу більше не повернуся…

– Як твоє хобі набуло серйозності? Звідки з’явилася ідея надати своїм світлинам соціального контексту?

– Коли тільки-но створювала перші фотопроекти, то не розуміла, що ідеї та їхня реалізація можуть якось впливати на людей, які беруть у цьому участь. Тому перші мої проекти проведені у стані шаленого творчого сп’яніння. Не уявляла, як втягуючи у фотосправи людей, ніби наближаю їх до потрібної їм життєвої точки чи усвідомлення. І це набагато складніше, ніж здається на перший погляд. Усвідомлення корисності моєї праці прийшло трохи більше року тому, коли був реалізований проект «Квінтесенція краси, сили, життя», у якому представлені жінки з особливими потребами. Несподівано я виросла на 10 життів (саме такою була кількість учасниць), адже довелось пропустити крізь себе долю кожної, увійти у їхній світ, побачити навколишнє їх очима. Це був складний виклик самій собі, який не зупинив, а навпаки, додав сил для нового шляху.

– Побачила твої роботи у соцмережах і скажу щиро, цикл фотографій «Безмежна» одразу ж привернув увагу. Бо, по-перше, це звичайні «не-обкладинкові» жінки, які виглядають самодостатньо та спокусливо, а, по-друге, це можливість для кожної з них (для всіх нас – теж) повірити в себе, побачити власну унікальність. Розкажи більше про організацію цього проекту.

– До свого проекту під назвою «Безмежна» я підійшла більш обдумано, підібравши команду експертів (психологиня, дієтологиня, інструкторка з йоги, стилістка). Ми представили світу жінок, які не приймають свій образ через зайву вагу, не сприймають власне тіло. Спочатку цю тему дослідила на собі, адже маю схильність до набирання ваги, колись були складні «стосунки» з їжею. Тому проект став спробою показати, що не можна користуватися придуманими чужими стандартами (розмірами, рамками, стереотипами про красу чи правильність). Адже часто буває так, що зациклюючись на своєму тілі, жінка перестає слухати голос своєї душі, забуває про свій духовний розвиток, про реалізацію своїх талантів.

У проекті презентували себе 10 жінок, яким справді ця участь була важливою, хоча заявок була сила-силенна з цілої України. Жінки заповнювали анкету, яка визначала готовність майбутньої учасниці працювати. Адже кінцева мета – побачити і прийняти себе таку, бо тільки після прийняття можуть наступити зміни. Психологиня вела бесіди з дівчатами, дієтологиня аналізувала їхнє харчування, стилістка робила їх ще більш вродливими, інструкторка з йоги вчила шукати тілесно-духовну гармонію. Фотозйомка була завершальним етапом, перед якою майстрині краси створювали неповторні образи, макіяж та зачіску.

Окремим завданням було написати презентацію себе для фотодописів, які почергово виставлялися у групі у Фейсбуці. Цей етап виявився легким не для всіх, і це не про вміння чи невміння писати тексти. А про те, як ми можемо і чи взагалі ми готові розказати про себе, саморепрезентуватися. Також у команді працювала експертка СММ, яка займалась веденням інтернет-сторінки. В кінцевому результаті кожна жінка зі своєю текстовою презентацію викликала вау-ефект у соцмережі, побачила десятки репостів, сотні коментарів своїх фото. І це показник! Кожна учасниця – особистість, надзвичайно цікава і красива…

Роботи з проекту «Безмежна»

– Як цей проект вплинув на учасниць і на тебе саму?

– Проект не міг не вплинути на жінок. Кожна з них перебувала на своєму етапі самопізнання та прийняття, кожна отримала від проекту саме те, чого прагнула, саме те, про що боялася мріяти. Не докази своєї краси. А підтвердження важливості своєї присутності… Нас чекає ще фотовиставка у серпні. Та й сам процес – це не справа тижня чи місяця. Зізнаюся, «Безмежна» не була для мене легкою. У проект я йшла з одним запитом, а отримала неочікуваний досвід для себе самої. Усвідомлення безмежності жіночої душевності, краси і ніжності, глибини і чуттєвості. «Безмежна» додала упевненості і десятці учасниць, і мені теж. До речі, у мене також є серія фотографій «Стихії», де кожна учасниця відверто ділиться відчуттями свого тіла, виявляє свою природу, свою свободу, материнськість і стихійну жіночність…

– Так, бачила «Стихії» і навіть подивувалася з того, що ці знімки мені нагадують художні картини. В силуетах цих жінок є щось від «Венери» Рубенса, щось від «Мадонни» Мікеланджело… А це ж обличчя і тіла звичайних українок! І світ завдяки тобі бачить їх по-новому…

Роботи з проекту «Стихії»

– Ось тепер розумію, що такими затіями приношу користь людям. Далі професійно розвиваюсь, вивчаю психологію, цікавлюся різними сферами життя, вчуся спілкуватися – казати і чути. Мене цікавлять складні особистості, у процесі роботи з якими я знаходжу складні відповіді на багато складних запитань. Не читаю книги, щоб пізнавати людину, – у такий спосіб я сама досліджую її. Фотографія – це привід наблизитися до людей, показати їх зовнішнє і внутрішнє «я», показати їм щастя.

– А що таке щастя для тебе?

– Щастя – це жити. Жити – це любити. Любити – це творити. Щастя – це творити. А надихати може будь-що: і дощ, і незнайома мелодія, і кінозірка, і Леонардо да Вінчі. Але найбільше надихають люди, з якими зводить мене життя. Саме ці люди творять моє буття, вони творять мене. Сила людини – у світлі, у творенні добра, у мовчанні, у вірі, у мрії, у її дитячості…

– Про який важливий урок свого життя ти ніколи не забуваєш?

– Найбільше моє досягнення зі школи життя – це смиренність. Я навчилася довіряти Богу. Робити те, що люблю. Ставати собою. Саме так, не «бути», а «ставати», бо це насправді важка праця. Найцікавіше, кожен чи кожна знає себе справжнього, себе справжню. Хоч іноді боїться приймати і визнавати…

– Який зміст ти вкладаєш у поняття «повага»?

– Деякі жінки часто кажуть: «не уявляю свого життя без дітей, сім’ї, дому…». Але діти тобі не належать – вони скоро підуть у свій вир життя, сім’я/дім – це те, що в серці, це те, що я найбільше ціную та бережу. А без мого життя не буде мене самої. Це і є самоповага. Навіщо моїм дітям, чоловіку чи батькам безжиттєве тіло? Хіба така особа здатна щось цінувати та оберігати? Я сама маю відчувати свою безмежну духовну суть…

– Що порадиш жінкам, які прагнуть розвиватися і досягати успіху?

– Нам усім варто частіше залишатися наодинці – з природою, з улюбленою музикою чи книжкою, тоді й тишу починаєш чути. Не шукайте розуміння в інших людях – тільки в собі. Не відступайте від своїх (хай часом безглуздих) мрій та ідей, будьте більш уважними до світу і тих, хто поруч, безперервно вірте і працюйте в тому напрямку, який вам до душі. Навіть якщо проти вас – цілий світ. Нагорода може бути зовсім неочікувана…

Розмовляла Роксолана Жаркова (Львів)
Фотороботи – з особистого архіву М. Сурмачевської

Схожі записи

5 фільмів про жінок, які рятують природу

admin

Ефект хамелеона: чи послідовно політики просувають ідею гендерної рівності

admin

В областях ситуація із представленням жінок в органах влади майже критична

admin

Залишити коментар