Image default
Статтi Це зробила вона

«Він – голова сім’ї»: як українська біологиня почала гендерні дослідження

Віра Троян – науковиця-біологиня, працювала в НАН України, Вищій атестаційній комісії, Києво-Могилянській академії. У 1996 році разом із двома іншими жінками заснувала «Жінки в науці» – першу українську організацію, яка досліджувала й досліджує гендерні питання в царині науки. Віра Михайлівна розповіла Повазі, чому колись обрала біологію, як рухалася науковою кар’єрою, але не стала членкинею Комуністичної партії, які стереотипи долала на своєму шляху й чому в 90-х розпочала гендерні дослідження. 

Як і чому обрала біологію, а згодом напрямок «Фізіологія рослин»
Віра Троян

Я з Західної України, у нас професії медика і юриста завжди цінувалися. Тому після закінчення школи вступала в медінститут, але не пройшла за конкурсом. Після цього працювала піонервожатою, а на наступний рік вступила на біологічний факультет Чернівецького університету.

Фізіологія рослин зацікавила пізніше – ми обирали спеціалізацію на 3 курсі. Я була відмінницею й могла вибирати кафедру. Перед тим, у 1953 році, якраз дуже активно почала розвиватися молекулярна біологія, було розшифровано структуру ДНК, багато дослідів проводили на мікробіологічних об’єктах, а дослідження на рослинах тільки розпочиналися. Трендом таких досліджень був клітинний і молекулярний рівень. Ми страшенно захоплювалися цим, бо все було ще невідоме, тривали дебати: чи ДНК керує всім, чи білки. Для біології потрібні й системні знання, і такі, які треба вивчити – зазубрити, у нас це так називали і зневажали за це. Аби скласти залік, треба було знати, наприклад, 500 назв рослин латиною. Ну як їх інакше вивчити, як не зубрити? Ми ще для запам’ятовування віршики з латинських назв складали.

Після закінчення університету вступила до аспірантури “Інституту фізіології рослин НАН України” – так він тоді називався, зараз це «Інститут фізіології рослин і генетики НАНУ». Там захистила кандидатську, докторську дисертації, пройшла шлях від молодшого до старшого і провідного наукового співробітника, загалом пропрацювала понад 30 років.

Про шлях науковиці в Україні й нелюбов до Комуністичної партії

Для українських учених у мій час було непросто пробитися на міжнародний рівень, у нас були маршрути тільки до Москви чи Ленінграда, за кордон не випускали. Аби поїхати за межі Радянського Союзу, ти мав бути членом партії, а це мені не підходило за світоглядом. У Західній Україні не сприймали радянської влади, вона дуже завинила перед нами, бо з її приходом були арешти і страшні репресії. Мій дід мав своє поле, молотарку й дуже красиву кобилу, таку сіру. Я з нею виросла, добре її пам’ятаю. А коли 1947 року почалася колективізація, діда вже не було – наше господарство забрали. У цей період у сільському клубі почали демонструвати радянське кіно.

Одного разу ми з мамою пішли подивитися, у той день показували фільм «Дубровський». На екрані підпалили панський будинок, ми бачимо пожежу. У цей самий час сільські люди стукають ззовні у двері, вікна і кричать: «вогонь, вогонь!» Ми, тобто ті, що дивилися фільм, сприймаємо це як про вогонь на екрані. А насправді в цей час підпалили конюшню, куди звели сільських коней – коні згоріли. Незрозуміло, хто це зробив, можливо, і самі люди з протесту – бо в них усе відібрали. Та моя кобила теж там згоріла. Тоді я й зрозуміла: приватна власність – це добре, бо моя кобила була при мені, ми її годували, і вона робила свою роботу, допомагала нам. А коли зробили суспільну власність – от що вийшло.

На першому курсі університету в нас була активна комуністка, яка викладала історію партії, розповідала про переваги суспільної власності. А я сиділа й думала: ну яка ж перевага суспільної власності, якщо моя кобила пропала. Так усе життя я протрималася на тому, що комунізм – це не моє. Ось чому не вступала в партію. Схожі погляди мав і мій чоловік, родом із Харкова, закінчив фізичний факультет Київського університету. Спільні погляди на життя – це дуже важливо для шлюбу.

Про стереотипи у шлюбі

Він мене взяв аспіранткою й розумів, що наука займатиме важливе місце в моєму житті, але стереотипи були, вони брали своє. Наприклад, коли в нас народилася дочка – памперсів не було, навантаження велике, він мені постійно допомагав з цим усім. Але одного разу мав приїхати його вітчим, і чоловік заявляє: «Я не буду сьогодні прати пелюшки, бо приїде дід, не треба, щоб він бачив, як я роблю «таку» роботу». У селі це вважається принизливим, що чоловік робить «жіночу» роботу. Тому доводилось інколи перемагати ці моменти, інколи поступатися, тоді ще не вели просвіти на «гендерну» тему, а треба починати з освіти.

У більшості випадків чоловік розумів мене. Але все одно були часті зіткнення, бо коли два лідери в домі – можна мати різні думки з будь-якого приводу. Для гармонійних стосунків потрібен розподіл обов’язків. Наприклад, до смерті чоловіка я не знала, що скільки коштує в магазині, навіть хліб чи сметана, бо це була його функція – купити продукти, вранці позастеляти ліжка – теж його функція, а я на кухні, бо подати сніданок – моя функція. І так весь час. Взаєморозуміння і взаємодомовленість – це важливо.

Про стереотипи серед науковців 

Ми закінчили аспірантуру втрьох: один чоловік і дві жінки. Через три роки чоловікові дали звання старшого наукового співробітника (відповідно й більшу платню), а ми отримали цю позицію через 13 років, хоча працювали приблизно однаково. Якось я прийшла до свого шефа спитати: чому ви нашому колезі дали звання старшого наукового співробітника, а нам ні? Він сказав: «Віра Михайлівна, ну він же голова сім’ї». Шеф нас підтримував, поважав, але ми отримали підвищення через 13 років. Тоді я ще не була така підкована, щоб відповісти йому, що це стереотип і просто несправедливість. Тоді ніхто про таке не говорив.

Про організацію «Жінки в науці»

У жовтні 1995 року в Пекіні відбулася «Четверта всесвітня конференція зі становища жінок». Туди вперше поїхала українська делегація. Її очолював академік Курас, історик. Коли наша делегація повернулася, журналістки розповіли, що з них сміялися, бо делегацію на жіночу конференцію очолює чоловік. Багато хто був під враженням від цієї конференції, і тоді до мене звернулися з пропозицією створити громадську організацію про жінок у науці. Я була чутлива до цієї теми (довелося 13 років чекати підвищення!), окрім того, працювала тоді в новоствореній Вищій атестаційній комісії України, де накопичувався банк дисертаційних робіт, аналіз його міг дати інформацію про становище українських жінок-учених.

У жовтні 1996 року ми втрьох, працівниці ВАКу, – Оксана Вовчик-Блакитна, Ореста Ковцун і я – створили організацію під назвою «Жінки в науці». Почали з дослідження кількісних аспектів розподілу жінок і чоловіків серед докторів та кандидатів наук за галузями, потім проаналізували вікові характеристики дисертантів, тривалість періоду підготовки дисертацій, ситуацію в окремих навчальних закладах.

Загалом дійшли висновку, що жінка активна в науці, її потенціал високий, але шлях здобуття наукової кар’єри інший, ніж у чоловіків, окрім того, виявили вертикальну й горизонтальну асиметрію представленості жінок у науці. Моя перша доповідь у цій царині називалася «Жінка і наука: шлях утвердження і компромісів». Чому компромісів – бо дані свідчили про компроміс між роботою й родиною у жінок, у чоловіків такого компромісу немає.

Другий напрямок нашої роботи – історичні дослідження: чому так трапилося, що жінок менше в науці, чому серед Нобелівських лауреатів мало жінок, коли прийшли в науку українські жінки? Ми встановили, що основною причиною, чому жінок мало в науці, є набагато пізніший (на 300 років) доступ до вищої освіти. А наука не може бути без вищої освіти, тільки на її базі можна робити наукові дослідження й відкриття. Це основна історична причина, окрім того, є стереотип вторинної ролі жінки в науці, який проявляється ось уже впродовж ста років.

Третій напрямок – це постійний аналіз європейської, міжнародної політики в галузі «жінка і наука». Зараз ми стежимо за різноманітними гендерними дослідженнями в науці, зокрема – гендерна медицина, цікава нова галузь, або, наприклад, теорія гендерно збалансованого наукового колективу.

Ну й останній напрямок – робота з обдарованою молоддю, студентами, популяризація проблеми. Ми організували п’ять міжнародних конференцій на тему «жінка і наука», самі брали участь у багатьох міжнародних конференціях, співпрацювали і співпрацюємо з науковою діаспорою.

Познайомитись особисто з Вірою Троян можна буде під час наукової вечірки 11 жовтня, яку влаштовує Повага. Деталі – згодом, стежте за нашими повідомленнями в соціальних мережах.

Підготувала Катерина Мацюпа

Фото авторки

Схожі записи

9 тез про жіночу літературу від Наталки Сняданко

Мельниченко Анастасія

Просто немислимо — Сесіль Вайсброт про лист 100 француженок

admin

Пологи в Україні: мізогінія, страх і насильство над жінками

admin

Залишити коментар